Настав ранок. Майбутнє лежало перед нею за туманами і грозовими дощами, присипане снігом, задмухане віхолою. Байдуже, вона дала бабусі слово і мусить жити далі.
Уранці попорала, спровадила корову до череди. Спакувала всі свої пожитки. Та й складати було нічого, що могла мати сирота при старенькій бабусі. Найбільший скарб носила в собі — зболену та чисту душу.
Пішла на цвинтар. Довго стояла над могилками рідних, ридала і голосила в думках, прощалася мовчки. Відчувала, що вона тут не одна. Рушила до виходу. Із-за розлогого куща бузини, рясно вкритого чорними слізьми-гронами ягід, вигулькнула постать і загородила шлях.
— Дай Боже щастє! — процідив крізь зуби Ігор.
— Дай Боже! — відповіла безбарвним голосом, зачепивши своїм згорьованим поглядом його очі.
— Я той, мені жалко. Ти ж теперечки зовсім єдна. Чим зможу, допоможу, коли шо, будь-коли й будь-чим, — він злодійкувато ховає очі в землю, боячись дивитися в Ірині. То відводить погляд вбік, ніби думаючи, як бути далі.
Ірина мовчить.
Чути, як десь у крайніх хатах села галасують діти, ревуть корови.
— Іринко, знаю, як тобі тєжко. Попід цвинтарем серйозної розмови у нас із тобою не вийде. До твоєї хати мені зась — не пустиш. Я тільки поговорити хочу і все. Чого мовчиш? Давай на нічийній території стрінемосі.
Ірина тільки тепер відчуває, як вона втомилася від усього цього. Уже наперед знає, що прийняти дводушність не зможе, тим паче простити, бо не годна забути маму, тата, дідуся і скількох ще в родині?
Відчуває — досередини вливається щось гаряче, пекуче, міцне. Заливає душу, загартовує тіло. То — криця. Так кажуть про людину, котра тримає слово, так називають людину, яка не гнеться і не ламається від буревію злигоднів, не скоряться пристрасній вподобі[42], навіть коли це кохання.
— Добре. Погомонимо. Згода, не тут і не зараз. Сьогодні по заході сонця, на ломленій сосні, — Ірина викарбовує кожне слово.
Вони ще якусь мить стоять. Ігор нарешті наважується зазирнути дівчині в очі. Не зрозуміло, закохані це чи вороги, бо вогонь в очах обох горять із такою жагою та люттю, що, здається, самі вже не певні: хіть це, кохання чи ненависть.
Ірина йде, не озираючись, відчуваючи на своїй спині безжальний погляд Гонихмарника.
День чалапає тихесенько і кволо. Не в силі горопаха мчати скаженим вершником, лишень плентається, заледве перебираючи ногами. Приходить Василечко. Німо сидять за столом, мов чемні школярики, склавши руки перед собою. Мовчать. Вій бере її долоні у свої, і вони, схилившись одне до одного, слухають цокання годинника на стіні, вірячи, що це доля. Він і вона, день і сонце, світло і ранок, ніч і зорі… Ірина розповідає Василечку про майбутнє побачення з Ігорем. Василь знає, що має робити натомість, знає. Підкрадається вечір. Літній, спраглий, такий наповнений спекою, що вона аж душиться сама курявою, яку піднімають корови, вертаючи з пасовиська додому. Сонце ховається за ліс, стараючись зі всіх сил випустити хоча б найтендітнішу стрілу-сяйлик крізь віття дерев і густу крону пралісу. Дарма. Зелень дерев поглинає світло. Вечір.
Іринка стоїть перед люстерком і дивиться на витесану з білого мармуру дівчину у свічаді. Холодні очі, стулені до білизни губи. Уже час. Сонце сіло.
Вона здалеку, між кучерявими кущиками, примічає похилену постать Ігоря. Він оперся на вцілілу частину сосни й, здається, уважно вишукує щось у траві.
— Дай Боже щастє! — не підводячи голови, випереджуючи її вітання, говорить Ігор.
Він відчув її раніше, хоча вона Йшла досить тихо, ніби сама себе лякалася. У дводушника очі всюди, пора звикнути.
— Дай Боже! Дякую — холодно відповідає дівчина.
Він випростується на повний зріст. Здасться Ірині у вечірніх сутінках велетнем. Мимоволі милується його поставою, розуміючи, що вже не мас права так дивитися на хлопця.
— Думав, не прийдеш, — радісно озивається юнак. — Ти таки прийшла! Не відаю, з чого зачати. Іринко? Ти ж бо знаєш — я тебе кохаю. Ні, ти того не знаєш. Коли би тіко знала, як той світ мені здається порожнім без тебе, мов ліс після вогню. Коли не чую твого голосу — світ стає німим, безбарвним, гірким. Коли з твого обличчя втікає посмішка — втікає вся радість зі світу: пташки не співають, а стогнуть, вітер не грає в сопілку, а тіко люто реве від болю, мов впійманий звір…
Він говорить, говорить, заколисує. Слова течуть, мов річка поліського краю, тихо й погідно, наповнюючи собою простір, заграваючи з нею.
— Досить! Ти завжди вмів гарно забалакувати, — рішуче обриває Ірина хлопця. — Ти хтів поговорити, а не говорити. То ж погомонимо. Теперечки послухай мене, Гонихмарнику чи Ігоре! Хто ти таке насправді? Я кохала Ігоря. Лагідного, ніжного, доброго. Але дводушництва прийняти не зможу. Ніколи! І тому…
— Але ж я той самий Ігор. Подивися мені в очі, Іринко. Я твій Ігор, — він рвучко хапає дівчину за руки і шарпає щосили до себе.
Її, мов пилинку, втискає назустріч йому. Вони дивляться одне одному в очі. Його очі так близько. Людоньки, що ж то коїться? Мов зачароване коло навколо неї стискається і стискається. Ще мить — і воно її розчавить. Ірина щосили пручається й відштовхує хлопця від себе.
— Стій! Благаю, стій! Коли не хочеш, шоб тебе вдарило, як минулого разу. Стій! — дівчина нестямно робить два кроки назад і рвучко витягує з-під гострого комірця блузки бабусин ослін.
І тоді з'являється Градобур. Вона бачить, як у добрі, ніжні очі Ігоря заповзає лють чорного неба і розхлюпується там вповні чорториєм.
— Ти мене спуджуєш[43], дівчинойко? Як ти обісмілиласі? Хто ти така? Ти мала б мати за честь, шо ми тебе обрали серед найліпших жінок околиці. О, як я його не напрохував, других йому приводив, годив, розгойдував хіть, а він… Закоханий йолоп, нездалисько! Чому тих Сокірків так до вас тягне? Га? І все завжди однаковісінько закінчуєці. А найогидніше, шо той дурнуватий шал передаєці і мені. Як я того не люблю. Теперечки ти точно будеш моя. Стара карга вмерла, ти нікому не трібна. Ліпше відразу замиритися, без метушні, а то страхати надумала. А-я-яй! — Гонихмарник із крику переходить на сичання і тільки люто зиркає на дівчину, та все ж обачно слідкує за її рукою, яка просто мертвою хваткою вчепилася в той відьомсько-знахарський знак на шиї.
— Тож, голубонько, ліпше не тіпайсі. І тому свому заброді передай: хоче бути живим — хай забираєці. Ше тиждень повештаєці й згине до свого дому. А буде дурнем і залишиці — ха-ха. Пропаде, як твій батенько.
Ірина зараз, окрім гидування до цього створіння, нічого не відчуває. Ігор розчинився у дводушності, його вже майже нема.
— О, ні! То ти мене спуджуєш, дводушнику? Не рухай моїх рідних, бузувіре, не смій. Де ти взявся на нашу голову? Споганив життя не одному, звів у могилу матір, дідуся, татка. Я ненавиджу тебе, чуєш, почваро! І твоєю нікди не буду! Нікди! — Ірина ледве стримується, щоб не перейти на крик.
Дівчина впевнено розвертається і рушає в бік села, міцно стискаючи в кулаку силу землі. У спину летить сердите й лихе шипіння:
— Затям, голубонько, коли не моя — тоді нічия!
От і поговорили. Думала щось нове почути? Ще жевріла надія і згасла.
Вечір поволі переливається в ніч, вбираючи в себе задуху й глупоту дня. Нічне повітря не давало прохолоди, спека, здавалося, хотіла доконати село і людей. Десь далеко гудів ображено грім. Його ніхто не запрошує, хмари та дощі пробігають осторонь, не зазираючи в село. Василь чекає біля лавки, знервовано переминаючись із ноги на ногу.
— Василечку, шо, Василечку! — зазирає в очі хлопцю. — Чи не роздумав, Василечку?
— Що ти, Іринко! Ніколи! Або з тобою, або ні з ким! Хлопці все зроблять, як годиться. Я певен!
— Тоді пішли! — і вона простягає йому свою руку.
Отець Іван чекає у церкві. На лавці в бабинці мовчки сиділи сусід отця дядько Пилип й однокласниця Іринки — добра й тиха дівчинка Оксана. Свідки. Поки Ірина вела перемовини з Гонихмарником, Василь попередив священика про їхній пізній візит, а той знайшов двох свідків. Отець не здивувався і ні про що не запитував. Він дав Орині слово. Стара колись вилікувала його єдиного сина Левка травами й мазями, а мо' ще чимось? То не важливо. У малого був астматичний бронхіт. Лікарі розпачливо розводили руками, а дитина танула на очах, мов свічка, вся обсипана прищами, які розчухувала до крові, і кашляла так, що, здавалося, викашляє душу… Крапельниці, уколи давали полегшення лиш на день чи два. Морське повітря, соляні шахти, молитви, прощі, обітниці — все дарма.