Дівчина стоїть задумливо, вдихаючи в себе п'янкий аромат небесних квітів. Нарешті до дійсності її повертає сам факт дивної з'яви волошок на її підвіконні. Якусь мить розгублено дивиться на квіти, потім помічає записку, яка, очевидно, лежала під квітами і тому її відразу не запримітила. Бере її правою рукою, притискаючи лівою до серця квіти. Трішки жмакаючи шорсткий папір, розгортає її:

Вони справді не винні. Аліна ставить квіти у вазу. А от щодо Кажана: не так швидко, хлопче!

Повагавшись трішки, Аліна вирішує не закривати вікно. За стіною тиша, і відблиску на дахівці від світла сусіднього вікна не видно. Отже, Кажан не вдома. Вирішує зазирнути в Інтернет, так давно вона не підходила до комп'ютера. Можливо, щось є від Марти. В ел. скриньці чекає повідомлення від одного з її друзів по листуванню: «…І буде веселка у хмарі, і побачу її, щоб пам'ятати про вічний заповіт між Богом і між кожною живою душею в кожному тілі, що воно на землі».

Ще вчора вечір марив втомою міста, буденністю, поспіхом і теплим, мов парне молоко, небом… А зранку раптом так п'янко весь простір від парку до будинку встелила дорога із пахощів. Вона бриніла в повітрі поміж сонячних зайчиків, вона проганяла геть набридливі звуки ранкового міста, його запахи, і по тій дорозі летів він — витончений аромат липня, такого юного і прекрасного, благословенного і небом, і сонцем, і тією літньою зливою, що падала вночі. У Львові зацвіли липи.

Уже два тижні Аліна ходить на етюди в парк. І поруч, мов вірний етюдоносець, Петро Панса, так вона його жартома називає. Кожного вечора дівчина застає на підвіконні букет польових квітів, інколи це ромашки, інколи дзвіночки, та найчастіше волошки. Супроводжує букет записка зі знайомими словами вибачення. Кажан навіть не робить спроб зустрітися з нею. Гарна тактика, дуже гарна тактика! Вичікування.

Через день приходить мама, приносить їжу. З татком зустрічаються на нейтральній території, бо той вважає поганим тоном влазити на територію художника без запросин. Мамина увага абсолютно не дратує Аліну, швидше дивує. Вона полишила будь-які спроби вернути її додому і поводить себе з донькою, мов лікар зі смертельно хворим, мало пульс не перевіряє.

Та то таке. Хіба зрозумієш тих дорослих? Важливо, що буревії та смерчі в стосунках — у минулому, а легкий дощик чи туман — навіть приємно. Важливо, щоб не затягувало.

З Петром Аліні доволі просто: і говориться, і думається, і мріється. Петро їй якось зацитував Камю: «Якщо людина хоча б один день прожила на землі — вона буде мати, про що згадувати, коли попереду в неї хоч ціла вічність». Справа не в кількості розумних текстів, які ти протягом життя несамовито запихаєш у свою голову, справа в тому — як ти жив і чи жив насправді, а чи лише гайнував час… Аліна стоїть у парку спиною до Петра, завжди відчуваючи на собі його погляд, зацікавлений до того, як вона це робить, переводячи звуки дерева чи вітру на полотно. Саме так він говорить про талант, яким нагородив Бог художників. Та погляд його не бентежить Аліну, не перевертає її сум чи спокій, як у випадку з Кажаном… Так, напевно, в музеї ви розглядаєте картини Рембрандта чи в модному бутіку красиве плаття. Витонченість, філігранність ліній. Мистецтво і тільки. Та й Петро не запрошує її на побачення, у такому приземленому розумінні цього слова. Їй добре з Петром, як колись із Мартою. Аліна розуміє — це дружба і тільки.

— Слухай, Аліно! Не хочеш подивитися кіно? — перериває запитанням плин думок Петро.

Це що, відповідь на її філософську маячню? Не схоже. Це робиться без затинання, досить спокійним тоном, без вивертів, як у Кажана.

— Петро, ти ж знаєш моє шанобливе ставлення до кіно й мої приємні спогади про це.

— Ти просто дивилася неправильні фільми чи невірно дивилася. Ти ж читаєш не все підряд? Ану йди сюди? Йди-йди.

Аліна підходить до хлопця. Той простягає їй розкриту книжку:

— Читай! Бери-бери читай!

— Генерація непередбачених випадкових чисел за допомогою комп'ютера є надзвичайно складним процесом, оскільки алгоритмічно майже неможливо домогтися дійсно випадкової послідовності. Знаючи деякі закономірності генератора випадкових чисел, ключ теоретично можна підібрати, а повідомлення — розшифрувати. У світі квантових часток випадкові послідовності згенерувати набагато простіше.

— Хоч щось зрозуміла? — усміхаючись, перепитує Петро. Аліна хитає заперечливо головою. — Тепер читай це.

Він забирає з її рук цю дивну книжку з незрозумілими термінами і запихає натомість іншу, вже розкриту. Аліна слухняно починає читати:

— Досить. Що тобі було цікавішим і ближчим, навіть не питаю. Ти, Аліно, читала, тобто дивилася не ті книги, тобто фільми.

— Добре. Здивуй мене! — несподівано легко погоджується на експеримент Аліна.

І він її таки здивував.

Випадок змінює життя людини. Те, що видавалося головним, стає другорядним, вторинним. Усе перевертає з ніг на голову випадок. Чи справді таким випадковим є той випадок?

Колишній редактор глянцевого журналу «ЕІІе» 43-річний чолов'яга Жан Домінік після автомобільної аварії повністю паралізований. Єдине, що він у силі зробити, зімкнути ліву повіку. Підморгуючи нею, він говорить «так» чи «ні», коли медсестра називає потрібну букву. Перші слова, «надиктовані» Жаном: «Я хочу померти». Медсестра відповідає йому:

— Як ви можете? За вас стільки людей молиться…

По обличчі Аліни течуть сльози.

Ось так, кліпаючи одним оком, Жан Домінік написав книгу про себе теперішнього і про світи, які, можливо, існують тільки в його мареннях.

— Яв скафандрі, я ніби в скафандрі дуже глибоко під водою, не в стані навіть поворухнутися…

— Та для мене ти став метеликом! Метеликом!

Фільм «Скафандр і метелик» закінчився. На екрані телевізора в квартирі Петра побігли прощальні титри і продовжувала звучати музика. Вони тихо сидять. Петро боїться сполохати Аліну. Він знає, що вона зараз переживає. Він переживав щось подібне також, коли дивився фільм уперше.

Аліна встає з підлоги і мовчки йде додому.

Заходить до себе в майстерню. Вона паралізована, мов Жан Домінік, тільки ізсередини. Дівчина не вмикає світло, підходить до свого ліжка, лягає на нього і дивиться на небо через розшторене та навстіж розчинене вікно. По її обличчі тече вода, то озера очей вийшли з берегів, і вона, мов той сильний француз, дивиться на зорі через морські бризки сліз. Все марнота марнот. І тільки там, усередині нас, де літає метелик душі, ми справжні, яким би важким не був для нас той скафандр, у який закутує нас життя або який інколи ми з доброї волі зодягаємо на себе, не в змозі ні поворухнутися, ні відповісти. І тільки одиниці в таких обставинах не складають зброї, а продовжують боротися, навіть втішатися життям, відповідаючи на тягар сталі скафандра помахом крила прекрасного метелика. Аліна засинає, і сниться їй не вежа, ні. Тільки не сьогодні. Сниться море під час припливу, недбалі перегони устриць, чарівна країна на маленькому острові посеред океану з червоно-білим маяком посередині. І мешкають там лишень метелики. Світ мрій метелика!

Вранці на підвіконні її ждав зів'ялий букет ромашок. Навіть не доторкнулась до них. Потім, все потім. Взула кеди