навіть не запитала, де та була, хоча на екрані мобілки годин-

ник показував вісім хвилин нової доби — Кароліна набрала но-

мер Марини і прошепотіла, що стоїть під дверима… Марина

лиш глянула на неї — і подала запасні ключі, попросила по

можливості так довго не затримуватись.

72

Марині все ж довірила деяку інформацію: хлопець з поїзда, їхали разом до Києва, хороший, зустрічаємось. А Віті-Їжачку

розказала набагато більше, несподівано для себе, у ресторані.

— У мене завтра день народження, — сказала Віта, коли

вони вже збирали товар наприкінці робочого дня.

— Залишишся вдома? Матимеш гостей?

— Не знаю, — знизала плечима. — Але шампанського хо-

чу! Вже! Я народилась одразу після опівночі, залишилось

шість годин. Можна починати святкувати.

— Чого ж ми тягнемо?

— Отож! Запрошую на келих шампанського!

До приходу Павла залишалось півгодини.

— …А я тебе — на креманку фруктового салату, — відпо-

віла Кароліна. — Куди підемо?

Іноді, коли в кишені свище, а самооцінка гуляє туди-сюди

довкола позначки «посередньо», варто сходити в дорогий рес-

торан. Такий, як на першому поверсі торгового центру, з ви-

шуканим інтер’єром у золотисто-брунатних тонах та біло-

сніжним посудом на хрустких скатертинах. Не для того, аби

поїсти, а заради куражу та свіжої порції життєвого азарту; щоб потренувати почуття самовпевненості, яке знадобиться

за межами ресторану. Не варто, однак, забувати про певні

правила. Головне — не сірими мишками й бочком-бочком

проскочити досередини, озираючись, де б тут присісти нена-

довго… А впевнено попрошкувати до найкращого столика

і, не чекаючи меню, не вишукуючи, що дешевше, одразу за-

мовити те, за чим власне й прийшли — якийсь дріб’язок —

каву чи мінеральну воду, але зробити це артистично й весе-

ло, з повагою до себе та того, хто прийматиме замовлення.

Вони так і зробили. Два келихи шампанського «Артемів-

ське червоне» та два салати з тропічних фруктів у грейпфру-

тових «кошичках» посприяли відвертості.

Вони ніколи дотепер не говорили про особисте.

73

Віта-Їжачок не бачила батька свого Віталика рівно рік,

з минулого свого дня народження, та й тепер сумнівається, чи побачить. Але нервовий дрож її вже б’є. І не знати, чи хо-

че тої зустрічі, а чи ні.

А той, руденький — похопилась, чи не забагато про себе

говорить — симпатичний такий, це твій хлопець? І Кароліна

несподівано розповіла, як вони познайомились у поїзді, і як

багато в них виявилось спільного, як події блискавично роз-

горнулись, і що це її перше доросле кохання.

Віта уважно слухала, підперши обличчя кулачком, а Ка-

роліна говорила й говорила. А може, то шампанське було

вин не. Запивала ним кожну ложку фруктового салату, як ка-

шу чаєм у дитячому садочку, і дрібні пухирці газу лоскотали

язик та губи, обсідаючи шматочки ківі та апельсина.

— Шкода, що ти не куриш! — Віта забрала руку від що-

ки. — У мене цигарки закінчились. А тут пачка курива, уяв-

ляю, скільки коштує…

Кароліна озирнулась, офіціант миттєво відреагував на її

погляд.

— Я вас слухаю, — опинився поруч.

Кароліна просяяла йому назустріч сонячною усмішкою.

— Ви не могли б нам принести сигарету?..

— Пачку сигарет, — ґречно повторив він замовлення. —

Яких саме?

— Ні, нам не потрібна пачка, — Кароліна торкнулася сво-

го пишного волосся повільним жестом, який підгледіла в Ма-

рини. Вона не зводила погляду з офіціанта, вишколеного, сер-

йозного, у білосніжній сорочці та чорному метелику. — Ви

просто стрельніть там у хлопів.

І усміхнулась щиро, як товаришу.

Хлопець повагався, але пішов. А повернувся з сигаретою, якось по-новому глянувши на Кароліну, неофіційно, ніби на

мить відчув себе не на роботі.

74

У ресторанчику дівчата не засиджувались, у кожної були свої

справи, та й Павло вже чекав. Кароліна глянула на нього і відве-

ла погляд, щоб не видати свого нетерпіння. Вона прагнула ба-

чити його щодня. Але щоб він одразу віз її до себе, у своє спар-

танське лігво, без жодної зайвої речі. Головне — чимшвидше

дістатись туди, притискаючись до Павла в метро або сидячи

в нього на колінах у переповненій маршрутці, подумки підганя-

ючи час, аби нарешті почути, як за ними клацає дверний замок.

Хлопець, що ділив з Павлом помешкання, раніше дванадця-

тої вечора додому не повертався. Вони встигали вийти з квар-

тири за годину до опівночі. Жодного разу з тим хлопцем не зу-

стрілися.

Павло демонстрував неабияку витримку, а може, справді пі-

клувався про те, аби нагодувати голодну Кароліну. Йому подо-

балось догоджати їй. Він садовив дівчину у тверде крісло з вузь-

кими дерев’яними ручками та йшов на кухню, зупиняючись та

договорюючи фрази по дорозі, десь у коридорі, так що доводи-

лось напружувати слух. І повертався до теми з того місця, на

якому зупинився. Вона неуважно слідкувала за його словами, чекала, відчуваючи, як нездарно минають хвилини, поки заки-

пить чайник, поки Павло акуратно, за всіма правилами заварить

чай, неодмінно розсипний якісний чай, у заварнику, а ніякі не

пакетики з нитками, що їх зневажав, поки поставить на низень-

кий столик горнятка. Чайна церемонія мало цікавила Кароліну, вона не хотіла чаю, не хотіла їсти, у животі пульсувало млосне

нетерпіння. Коли? Коли, нарешті? Це було повне затьмарення.

Вона чекала моменту, коли він торкнеться її і час зупиниться, і все зникне, окрім них та їхнього гарячого дихання.

Він був чудовим хлопцем, розважливим та правильним. Він

усе робив акуратно і в певній послідовності. Неймовірну втіху

їй приносило споглядання його руки в золотому пушку, коли

тримався поручня у метро або гортав свій записник. Темно-

рудий колір його волосся видавався їй найдосконалішим з усіх

можливих, його голос перевертав їй душу. Він усе впевненіше

75

облаштовувався у її думках, витісняючи все на другий план.

Вона біля нього відкривала себе невідому. Так ось, виявляєть-

ся, яка я є, думала вона здивовано. Поза визначеннями «хоро-

ша» — «погана». Просто ось така, нетерпляча, ніжна, смілива, вільна. А люди, яким вона потрапляла в ті дні на очі, затриму-

вали на ній погляди, а тоді й за собою зауважували дещо див-

не — настрій безпричинно йшов угору, усмішка не сходила

з обличчя…

* * *

Павло поїхав на Закарпаття на чотири дні. Сто годин без ньо-

го треба було наповнити по вінця, щоб легше пережити цю по-

рожнечу.

Була субота, вихідний. На «точці» працювала Віта, залишив-

ши сина з колишнім чоловіком. Він привітав-таки Віту із днем

народження, збудивши в ній приспані надії.

Вдень Кароліна повела дітей на «Червону Шапочку» у «Теа-

тріон» на проспекті Героїв Сталінграда. Атмосфера там була

підкреслено домашньою: на вході всі перевзувались у прине-

сені з дому капці чи залишались у шкарпетках, проходили до

глядацького залу, придивляючись до яскравих горняток вздовж

полиць та щойно викладених на деко звіряток з тіста, які зараз

же опиняться у духовці, і ще триватиме вистава, як печиво спо-

вістить про свою готовність смачним здобним духом. Артис-

ти зустрічали глядачів як бажаних гостей у себе вдома.

Не лише Кріста, але й мала Амалія сиділи, немов зачарова-

ні. Вистава поглинула всіх, разом з Кароліною, яка навіть про

Павла забула. Про все на світі забула. Лиш білявий хлопчик, що заважав усім, змусив врешті-решт свою маму підхопитися, вона витягла його за руку, усі подумали — закінчилась виста-

ва для непослуха. Але після енергійної виховної паузи вони по-

вернулись назад, малий був притихлий і навіть задоволений.