— Ти мав рацію, — сказала комусь, — це доля.
У Зої була своя частина життя, що залишалась невідомою
навіть Олегові, Олегові — у першу чергу. «Це доля, — казав
їй інший, — скільки б ти не тягнула із відповіддю». Але вона
не могла наважитись на рішучий крок, бо була впевнена, що
Олегові без неї буде погано, що він пропаде, бо не пристосо-
ваний до багатьох життєвих ситуацій, бо не знав, як підсту-
питись до вирішення майже всіх побутових проблем. Він був
їй як родич, як рідна близька людина, вона не могла його ви-
креслити зі свого життя. Аж поки нове почуття — до цієї
18-річної дівчини розставило все по місцях, поки воно неспо-
дівано виявило не притаманної йому рішучості. Зоя ніколи
не бачила Олега таким, як щойно, біля Кароліни. І всі події
останніх тижнів постали перед нею тепер в іншому світлі. Во-
на здивувалась, наскільки людина може бути сліпою і не по-
мічати очевидного. До сліз та сміху здивувалась.
…Олега в машині трусило від піднесення. Він ніби випив.
Своєю неспокійною активністю намагався притлумити роз-
губленість від надто бурхливого розвитку подій, що спрово-
кували його на однозначну реакцію. А воно й добре, що так
швидко все сталося. Я радий, сказав він, я радий, що не тре-
ба нічого чекати і нікого дурити.
101
Кароліна в голові мала все, що зараз скаже. Ще можна все
повернути назад, скаже, і жити далі, як ніби нічого й не бу-
ло, теж скаже. Вони обидва їй були дорогі, і Олег, і Зоя, як-
що таке може бути. Але «Міцубіші-Лансер» з’їхав з дороги, Олег рвучко обійняв її, вона незручно втупилась йому но-
сом у сорочку. Їй не було чим дихати серед гучних ударів йо-
го серця. Кароліна випручалась. А як же Зоя? — мало не за-
питала вона його. Але не запитала, м’яко наштовхнувшись
на його губи.
…Кері занадто були зайняті своїми вечірніми ділами. Інакше
помітили б, що Кароліна каже неправду. Але вона вміла бути
переконливою. Ми дивились Олегову колекцію марок, вига-
дала вона. Я знаю цю колекцію, відповів Роберт, там є унікаль-
ні екземпляри.
Вже давно було тихо в усій квартирі, а сон все не йшов. Мо-
білка приймала есемески. Від Павла. Кароліна не відповідала, ігнорувала їх, розчавлена відкриттям: у серці можуть бути двоє
одразу. Але вона собі раду з цим дасть. Вона вибереться з цієї
пастки. Хоч чогось важливого вона самій собі не договорюва-
ла, якоїсь думки не додумувала. А правда, як казав її брат —
там, де не договорюють.
Зранку вона зібралась ніби на роботу, знаючи, що повер-
неться додому за годину, коли Марина поведе Крісталіну на
англійську та гулятиме з Амалією на набережній до кінця уро-
ку. У цей проміжок вона і збере свої речі. Ті речі можна й за
півгодини зібрати, скільки їх там є, тих речей. А потім вона
зателефонує брату та Марині і все їм пояснить. Вона не може
зараз говорити з ними очі в очі.
102
Вони їдуть до Львова сьогодні, не відкладаючи ні на день.
Олег лиш залагодить деякі справи, йому достатньо двох ран-
кових годин — і заїде за нею.
Ще не вирішила, де проведе останню вільну годину в Києві, але тільки-но вийшла на вулицю, як озвалися «Римські кані-
кули». Зоя дзвонила.
— Кароліно, треба поговорити. Де ти є? Я під’їду.
Даремно готувалась до гіршого — Зоя була налаштована
миролюбно, лише раз у раз судомно набирала повітря у гру-
ди і непомітно переводила дух. Деякий час вони їхали мовч-
ки, тією ж дорогою, що днями з Олегом.
— Ти впевнена? — пролунало, коли виїжджали на Москов-
ський міст.
— У чому впевнена? — перепитала Кароліна, хоча зрозу-
міло було, про що йдеться: чи впевнена вона у своїх почут-
тях, у своєму рішенні, у тому, на що наважилась.
— Ти любиш Олега? — вимовила Зоя, глянувши на свою
пасажирку. І почувши відповідь, по-діловому й без вступів
запропонувала Кароліні житло у Львові. І Кароліна змушена
була зосередитись на тому, що говорить Зоя — настільки див-
ну пропозицію зробила вона.
Зоя купила у Львові кімнату — товаришка підказала мож-
ливість вигідно вкласти гроші. У хорошому будинку, непода-
лік органного залу. Щоправда, кімната — у помешканні, де
живуть інші люди. Кароліна з Олегом можуть там зупинити-
ся на скільки хочуть — хоч на тиждень, хоч на кілька місяців, поки підшукають собі щось інше. Ось адреса, ось телефон.
— А платня? — запитала здивована Кароліна.
— Та ви спочатку подивіться, а далі буде видно…
— Олег знає?
— Олег не знає, він у таких питаннях не надто вправний…
Хоча, можливо, помиляюсь, можливо, не мала нагоди пере-
103
конатися у протилежному… — І це було все, що хотіла сказа-
ти Зоя.
Кароліна взялася за ручку дверцят. З язика злетіло:
— Для чого ви це робите?
Зоя глянула своїми яшмовими очима:
— Не повертайтесь у разі чого. Їдете — їдьте.
Залишився осад недомовленості. Так виглядало, що Зоя чо-
гось важливого не сказала. Кароліна знову згадала братове: правда там, де недоговорюють. Подумки готувалась до іншої
розмови, а вийшло, що Зоя їм ще й допомогла. Усе було не так, усе — всупереч очікуванням.
У ліфті згадала: Зоя не палила! Своїми вузькими долоня-
ми, своїми тонкими пальцями, зазвичай зайнятими яшмовим
мундштуком із сигаретою, вона міцно трималась за кермо.
* * *
У багажнику Олегової машини лежав наплічник та два паке-
ти з одягом — речі Кароліни; до них тулилась валіза Олега.
Роберту та Марині по телефону вже все було сказано, похап-
цем, скоромовкою, з особливим акцентом на тому, що Зоя усе
знає та з усім погоджується. Марина була заскочена новиною.
Роберт не розчув сестру як слід, бо щось там гуло біля нього.
«Потім поговоримо, — сказав він, — я наразі зайнятий». І го-
лос у нього був роздратований.
А з втікачами немов стався напад егоїстичного підлітково-
го піднесення, коли відганяєш від себе думки про те, що вдо-
ма хвилюються і не знають, де ти, а вже пізно, і ти не даєшся
чути, а тебе несе й несе, і всі неприємні розмови та з’ясування
відкладаєш на потім. Якось воно буде!
З Києва виїхали після обіду, бо заїжджали ще на роботу до
Олега, і Кароліна чекала в машині, поки він залагодить свої
справи. Задивилась, як він повертається, спішить до машини
бадьорою ходою, як зупиняється перед лобовим склом, зу-
стрівшись із нею поглядом, ніби переконується у тому, що це
104
вона, і ніхто інший, сидить біля його водійського крісла. Во-
ни намотують і намотують кілометри по місту, заїжджаючи
до його товариша, і ще кудись, і ще.
Олег діяльний та радісний, як ніколи. Його настрій переки-
дається на Кароліну, вони говорять про несуттєві другорядні
речі, бо головне відбувається зараз без слів. День закручуєть-
ся навколо них золотим виром, затягує у чарівне шаленство.
Сонячний вітер сипле на лобове скло та під колеса монетки
срібного та бронзового листя, вони мчать урочистим тунелем
попри щільні стіни з дерев обабіч траси, залишаючи за собою
легкий мерехтливий шлейф. Усе, що було дотепер, залишаєть-
ся у минулому. Що їх чекає завтра, невідомо. А сьогоднішній
безкінечний день усе триває і триває.
* * *
Тоненьким серпом висів у небі юний місяць, заглядав у розчах-
нуте вікно готельного номера, і збоку біля нього світилась мен-
ша зірка, а нижче, яскравіше, ще одна. Нічна прохолода погой-
дувала легкі фіранки, щось шкреблося на підлозі під ліжком.
Олег увімкнув світло і показав Кароліні жука-рогача, чорного
й лискучого, нічим не схожого на мишу, якої вона так боя-
лась — була впевнена, що це вона дряпається у кутку.