щіточок-вусів. Той гарний столичний пан, що приїжджав до
них із юною дружиною, насправді не міг мати жодного сто-
сунку ані до неї, його сестри, ані до мами, яка день у день хо-
дила в запраних халатах; і по кухні ходила, і до свині, і на го-
роді, усюди в старих линялих халатах, які давно просились на
ганчір’я. Городів у них було аж три, бо тут, навколо будинків, і землі, і лісу було багацько, кожен міг тримати стільки гря-
док, скільки годен був обробити. А щось нове, якесь фермер-
ське господарство абощо, організувати не мали права, бо той
14
збіднілий радгосп, що існував лише на паперах, міністерство
місцевій владі похапцем передало, а от землю — ні.
Ніхто у Висічі так не виглядав, як Роберт, і такою правиль-
ною мовою не розмовляв, як він. І не тримався з такою добро-
зичливою гідністю, ніби й свій, і водночас — чужий. «Звідки
він у нас такий узявся? — дивувалась мама. — Недарма я вам
такі імена дала, як ні в кого. Роберт і Кароліна! Роберт Керя та
Кароліна Кужвій! Ви в мене — особливі, не такі, як усі!»
Мама мріяла колись про особливий подарунок долі і для се-
бе, а життя виділило їй те, що залишилось після роздачі іншим.
Вона все тягнула на собі — сама поралась у хаті, на городі і біля
худоби. Батькова хвора нога стала причиною звільнення його
від усіх обов’язків по господарству. Він сам себе від усього звіль-
нив. Тата все дратувало, він постійно злостився, усе йому було
не так — і мама, і держава, і думка, що зміцнювалась з кожним
роком: їх тут покинули напризволяще, у них тут тепер одна пер-
спектива — здохнути, не дочекавшись жодних змін на краще.
Він чимраз помітніше шкутильгав, дратуючись від болю у не ви-
лікуваному після давньої травми коліні, і дедалі частіше матю-
кався, незважаючи на присутність доньки. І всі дні проводив бі-
ля телевізора, на всі прохання та докори дружини відповідаючи: я своє відпрацював, тепер нехай інші попрацюють.
Залишалося подумки підганяти дні: швидше б кінець школі!
Кінець безбарвним вечорам перед телевізором. Годуванню ку-
рей та качок, яких тут усі тримали в саморобних сараях, збитих
із сірих дощок. Зачовганим капцям влітку та черевикам зі зби-
тими задниками узимку. П’яним сваркам за стіною. Завжди тем-
ним вікнам тринадцяти порожніх квартир з 72 помешкань,
мешканці яких виїхали на заробітки або світ за очі. Усьому, усьо-
му, усьому кінець, бо все тут чуже, хоч ти й виросла тут. Що біль-
ше думала про брата, то більше переконувалась: не лише він тут
чужинець, вона теж така сама, як він. Недарма ж мають одну гру-
пу крові, хоч і від різних батьків. Тато Роберта — колишній ма-
мин однокласник, тепер викладач Київського національного
15
університету. Батько Кароліни — пенсіонер у свої п’ятдесят, ко-
лишній провідний спеціаліст військового радгоспу, приїхав ко-
лись у Висіч ненадовго, а виявилось — назавжди.
Здається, єдиною щасливою людиною серед усіх дорослих
був пасічник, дядько Степан. Бджоли та пофарбовані синьо-
жовтим вулики наповнювали його життя змістом та сподіван-
нями. Кароліна чула одного разу, як він сказав мамі: бджоли
старіють, коли припиняють носити мед. А мама мовчки поки-
вала головою: ну так, так, а що зробиш… І їй здалося, що вони
говорили про батька.
Окрім дітей, усі люди з Висічі викликали співчуття; усі дорос-
лі, разом із татом, що знаходив розраду в чарці, разом із мамою, яка приречено тягнула на собі увесь побут, зосереджена на дріб-
ницях та байдужа до важливих речей. Не знати коли вона вго-
лос сміялась востаннє, безтурботно й завзято, хоч Кароліна ще
не забула той давній мамин сміх. Вона тепер усе більше мовчала
або дорікала Кароліні, що та байдикує, щось там видивляючись
через вікно. І має обидві ліві руки. І як вона, ледащо, житиме да-
лі, не вміючи курям зготувати? І картоплю абияк підгортаючи, як вона житиме далі? Як даватиме собі та майбутній сім’ї раду?..
Двоє п’яних сусідів щось завзято обговорювали, помалу
просуваючись через двір, раз у раз зупиняючись та похитую-
чись, і знову рушали з місця, підтримуючи один одного. Каро-
ліна спостерігала за ними з кімнати. У житті, яке чекає на неї, вміння підгортати картоплю буде зайвим. І сім’ї, що впокорює
та поселяє сум в очах, у неї не буде. Брат Роберт їй допоможе, він буде тим місточком, який переведе її на інший бік, з бере-
га «тут» на берег «там».
Утрьох — мама, тато і Кароліна — сідали за стіл зрідка. Якось
не виходило їсти разом. А тут усі були вдома, і мама постави-
ла на стіл варену картоплю та квасні огірки, покликала Каро-
ліну з батьком. Кароліну трохи нудило, але не хотіла відмовля-
ти, сиділа, слухняно длубаючись виделкою у тарілці. Батько
навпаки — їв жадібно, незважаючи на роздратованість, а може, 16
саме завдяки цьому, із захланним апетитом та плямканням.
І сварив на всі заставки і владу, і країну, і сусіда, що борг не мо-
же повернути, смішний борг — дві пляшки пива, а все ж… І що
далі, то більше не добирав висловів.
— Ти точно Тобік, гав та гав, — сказала раптом Кароліна.
Тобік був дворовим собакою з кепським характером: усіх
знав, але на всіх гарчав та гавкав. Як затягне сиплим голо-
сом — не вгамується, поки не тупнеш до нього.
— Справді, годі вже, — лякливо озвалася мама. Їй голо-
вне — аби не пересварилися.
Батько гримнув виделкою до тарілки, набрав повітря у леге-
ні, але заледве встиг рота відкрити, аби поставити обох нахаб
на місце, як Кароліну знудило просто на батька, на його плече
та коліна. Фонтаном. Батько відсахнувся, улюблений матюк ви-
летів без закінчення, незавершений, немов хтось вимкнув звук.
І батько заткався. Схопився за рушник, запопадливо поданий
мамою, почав обтиратися. Мовчки.
У кожного свої страхи, Кароліна найдужче боїться двох речей —
бідності та перспективи залишитись у Висічі. Одного разу в то-
му ж шкільному автобусі вона уявила собі картину кінця світу: ось минає рік, ось їй вже дев’ятнадцять, а вона щодня трясеться
тою самою дорогою, їздить на роботу в райцентр, а вечори ми-
нають біля телевізора. Що вони там, у попередній серії, остаточ-
но розійшлися?.. Не знаєш?.. Чи вона повернулась до нього, чуєш, Кароліно, до тебе кажу?.. Курям дала, Кароліно?
Ні, нізащо.
Вона знала, що до гуманітарного вузу не вступить, бо це не
її. А до технічного й поготів. Пройшла тестування зі всесвітньої
історії, але зрозуміла, що результатів навіть не чекатиме та й ін-
ших тестів не здаватиме, бо набере надто мало балів. Вона
й особливих ілюзій не мала, бо вчилась посередньо, без ціка-
вості, стук-грюк аби з рук, говорила про неї класна. Та й не го-
тувалась вона як слід до того зовнішнього незалежного оціню-
17
вання. Без класної керівнички знала: найголовніше — не оцінки, не результати тестів, а життєва наука, а цього в школі не вчать.
Де варто бути відмінницею, від кого вчитися — вона сама це
вирішить. Головне — вибратись із цього глухого закутка.
Того дня, коли рішення визріло остаточно, вона набрала но-
мер брата і попросила дозволити приїхати до нього.
«Обіцяю якнайшвидше знайти роботу і влаштуватись із
житлом, — сказала вона. — Мені потрібно протриматись у вас
від двох до чотирьох місяців. Максимум півроку. І тоді я або
влаштуюсь у Києві, окремо від вас, або повернусь до батьків».
Брат помовчав і сказав: «Приїжджай».
* * *
Роберт Керя був тямущий і наполегливий, чіпкий, як дикий
плющ, йому достатньо було трохи допомогти на старті — і це
зробив рідний батько, забравши його з Висічі в 15-річному ві-