тю подивився на Кароліну.
У нього були гарні доглянуті руки, темно-руде коротко стри-
жене волосся і ще темніші, теж руді вусики, які нагадали про
камізельку в наплічнику та улюблений колір міді та хурми, те-
плий колір довіри.
— Як вийде, — ухилилась від відповіді Кароліна, а подум-
ки, для себе, додала: «Назавжди».
Потяг трусило, Кароліна дивилась на дерева в сутінках, на
квітники та городики біля маленьких особнячків уздовж за-
лізничної колії, аж раптом за вікном промайнув освітлений
стадіон, багатоповерхова споруда з сяючими вікнами, старі
будинки, розвернуті внутрішніми двориками до вікон ваго-
на, і поїзд перетнув по мосту широкий проспект, заповнений
автомобілями.
— Це що? — вихопилось у неї.
— Центр Львова, — усміхнувся чоловік.
Тепер було помітно, що він зовсім молодий; це одяг — со-
рочка, краватка, піджак — робили його старшим на вигляд.
Він, не кремпуючись, відверто розглядав дівчину. Вона
майже відчула його думки: нічого особливого, окрім гарного
волосся… Кароліна не раз чула про те, що в неї гарне волосся, 22
пишне й густе, а більше нічого в її зовнішності не коменту-
вали.
— Горобина, — кивнув він за вікно. — Ви знаєте, — він на-
хилився, і по міді над його чолом пройшов теплий полиск, —
у Європі… скажімо, у Швеції.. людям доплачують з держав-
них фондів за те, аби вони пильнували горобину та осику.
Щоб ці дерева не вирубували, як непотріб.
Кароліна не знала, що на це сказати. Супутник помовчав, а тоді додав:
— Ми теж колись до цього прийдемо. У нас теж платити-
муть за те, аби ці дерева не рубали…
— Ви… еколог?
— Ні. Я менеджер з продажу… Очищувачі води продаю.
А ви що робите?
— Їду до брата, — і потягнулась за рушником.
Покопирсалась у бокових кишенях наплічника і вийшла
з купе. Сусід усміхнувся, розкрив газету. Помітив і її небажан-
ня розказувати про себе, і те, що вона вийшла з гаманцем у ру-
ках. А що було робити? Звідки вона знає, що за один і чого від
нього варто чекати.
Їй натомість сподобалось, як доброзичливо глянув цей мо-
лодик з темно-рудими вусами й чубом — і переключився на
своє. Тому вона першою повернулась до розмови, ще й пого-
дилась на його пропозицію випити чаю. З дорожньої, з вигля-
ду доволі пласкої валізи сусіда на стіл лягли маленький буха-
нець хліба в плівці з написом «Заварний», бринза в упаковці, паперові серветки та складаний ніж.
— Запрошую на вечерю. Я голодний як вовк!
Він тільки-но почав розкладати продукти на столику, як
Кароліна відчула, наскільки вона зголодніла.
— Оливки чи маслини? — запитав, накривши долонею на-
пис на ще одному пакунку з валізи. — Що більше любите?
— Оливки, — сказала вона навмання.
Він зрадів.
23
— І я!
На столик лягла яскрава упаковка.
— Я задумав: якщо в нас смаки співпадуть — ви дасте ме-
ні свій номер телефону.
Він зрізав вершечок пластикової упаковки, розкрив її — на
поверхні тьмяно блиснули вологі плоди, і Кароліна відчула
новий запах, від якого рот наповнився слиною.
Досконале тріо — хліб, ніжна бринза та оливки — не по-
требувало жодних доповнень. Деякий час їли мовчки.
— А якби я сказала — маслини? — запитала Кароліна.
— Тоді б я сказав собі: ну що ж, виходить — нема щас-
тя… — він сховав усмішку в паперову серветку, ніби торкнув-
ся лівого вуса.
Вона вже знала, що ніколи не забуде цієї вечері в купе, і цьо-
го відкриття, у якому не зізналася б нікому. Воно ж, без сум-
ніву, соромно, не знати смаку оливок до вісімнадцяти років.
А сусід її усе заохочував та припрошував: їжте, їжте, маємо
прикінчити ці запаси…
Супутника звали Павло. Він подав їй свою візитку — «Пав-
ло Панч» було написано на клаптику білого картону і назва
фірми, де він працює. Кароліні спало на думку, що в них спів-
звучні імена — Павло Панч, Кароліна Кужвій. Вони непогано
виглядають поруч. Він записав номер її телефону у свою мо-
білку, і тоді вона розповіла йому про те, звідки їде і куди.
Цьому Панчеві більше пасувало б прізвище Панич. Усі йо-
го рухи були вправними й неспішними. Їй подобався тембр
його голосу та іскорки доброзичливої іронії в уважних очах.
Дорослий чоловік, мабуть, ровесник її брата, поводився з нею, немов з дорослою жінкою. І вона від того відчувала себе впев-
неніше, і спину тримала рівніше, і сміялася стриманіше. Хо-
ча, здається, йому подобалось, коли вона голосно сміялась.
Акуратно, не замастивши пальців, він зібрав сміття у па-
кет з-під дорожньої постелі і вийшов, зронивши:
— Може, вам потрібно перевдягнутись…
24
Кароліна швидко постелила собі; скинувши джинси та боб-
ку, гулькнула під простирадло в колготах та футболці. Вона не
мала в що перевдягнутись. І відвернулась обличчям до стіни.
Він намагався не шуміти. Разом з ним до купе зайшла сві-
жість зубної пасти, легке шурхотіння тканини. Скинуті туф-
лі м’яко зіткнулись на підлозі. У купе зробилося темно.
— Добраніч, — пошепки сказав він.
Дивно було лежати із заплющеними очима на відстані ру-
ки від чоловіка, з яким познайомилась годину тому. Як то чу-
жі люди, що випадково опиняються поруч, ось так засина-
ють, удвох в купе, за зачиненими дверима?..
Прокинулась, коли хтось грюкнув у двері:
— Через сорок хвилин — Київ.
Щойно уві сні батько дивився на неї злим поглядом дядь-
ка з вокзалу. У залі очікування стояв, спираючись на дві па-
лички, але поруч із ним Кароліна бачила осики й горобини
і намагалась щось важливе пригадати про ці дерева. А при-
гадала — після стуку в двері — що вона в поїзді, у купе з Пан-
чем-Паничем, і провела рукою по стегну, перевіряючи, чи не
сповзло простирадло.
Чула, як Павло щось витягнув з валізи. Звук блискавки. Су-
хе клацання, шурхіт, щось впало. Павло смикнув двері раз, другий — на кілька секунд зайшло світло з коридору, і знову
стало темно. Джинси та бобка миттю опинились на Кароліні, вона ледве знайшла, де тут світло вмикається — і уважно
оглянула себе в дзеркалі. Очі ніколи не підмальовувала. Алер-
гія на туш одного разу на кілька годин змінила її обличчя так, що відштовхнула від декоративної косметики раз і назавжди.
Нібито все гаразд. Кілька рухів гребінцем по волоссю, воно
слухняно лягло на плечі — можна показуватись сусідові.
— Ви в метро чи як? — запитав свіжий та усміхнений Павло.
— Мене зустрінуть, — відповіла вона.
Попрощалась із ним на пероні, щойно зійшла з вагона. На-
вмисно уповільнила хід, щоб він не затримувався поруч. Його
25
реакція була такою ж, як учора, коли вона вийшла з купе з га-
манцем: він усміхнувся. І побажав їй хорошого дня.
Але брат не міг її зустріти. Його голос у мобілці звучав схви-
льовано: бери таксі, назвеш адресу, Марина гроші винесе.
— Я сама, — відповіла вона, — я на метро хочу покататися.
Він почав було пояснювати, як доїхати до станції метро
«Оболонь», а потім запропонував: почекай мене з годинку на
вокзалі, там «Макдональдс» поруч, як тільки зможу — одра-
зу приїду; а метро нікуди не втече, накатаєшся.
— Я сама доїду, — вперлася вона.
Їй спало на думку таке: якщо вона доїде до братової квар-
тири сама, все надалі складатиметься так само вдало, і Мари-
на добре сприйматиме непрохану гостю, і роботу вона зна-
йде. Он Павло вчора загадав про збіг смаків — і тепер має
номер її телефону. Хоча вона йому все одно не відмовила б.
Їй потрібне було невеличке випробування. Почекати бра-
та чи взяти таксі — ці варіанти їй зараз не підходили.
Метро зустріло неймовірною тиснявою на вході. Серце Ка-