ХІБА МОГЛА Я тоді знати, що чудернацькі картини у свекровій хаті зберігатимуться так довго, що переживуть і його самого, і його сина, і що у першу ніч після похорону Василя крізь густий туман валеріани і сліз я вивчатиму кожен штрих на побляклих від часу малюнках і плакатиму за часом, коли, лежачи горілиць, безтурботно, бездумно і здивовано можна було роздивлятися плід якихось нездійсненних фантазій Василевого тата і шукати в собі — і не знаходити відголос таких же чудних фантазій?!

І ось тепер, у вогні розпуки й образи, у важкому передранні я втисячне вдивляюся у стерильну стелю своєї квартири — і розумію, як немилосердно страшно наздогнали мене приховані фантазії, які в колишньому житті жодного разу так і не прозирнули з-під споду моєї свідомості, навіть не подали голосу, і ніколи й не натякнули бути обережною.

Тепер мені здається, що малюнки зі стін весільної ночі здобули якусь матеріальну силу, щоб іще більше пригнітити, а може, визволити моє задубіле — ніби неживе — єство. Після стількох років вони не втратили ні свіжості, ні загадки, хіба що лиш тепер мені здається, що з живописних листочків і хмар і тоді капала не роса, а чиясь запекла кров, лиш я цього іще не розуміла…

Я вже давно не приїжджала до своєї зістарілої і згорьованої свекрухи. І лиш тепер я розумію, чому: мені було б страшно дивитися на незаймані стіни святошної кімнати, яка зробилася просто музеєм пам'яті і з якої віє могильною прохолодою…

Тоді, по смерті Василя, коли я також дві доби не виходила з тієї обмальованої кімнати і в яку мама заборонила заносити синове тіло, Василів троюрідний брат Юрко в тій самій — тепер уже порожній — кімнаті поклав свою важку чоловічу долоню на моє плече:

— Не побивайся, невістко… Василя не вернеш, а тобі треба жити, бо маєш діти… а ми поможемо.

Гострий біль пронизав моє змертвіле тіло і шугнув кудись між сніги і пасма дощу на стінах і стелі. В мені озвалося непередаване бажання: я відчула потребу чоловічої руки на собі.

Так, я хотіла ласки саме тепер і тут.

Це бажання видалося таким нестерпним, що лише неймовірна воля і зціплені до скреготу зуби допомогли мені уникнути істерики чи якоїсь неадекватної поведінки в найбільш важкий для мене час…

І я тоді зрозуміла страшну річ: за багато-багато років спільного з Василем життя для мене так і не відбулося нічого особливого у колись весільних стінах. Я довго чекала на щось незвичне і таке чудне, як олені поміж травами, довго прислухалася до шелесту снігів на стінах, коли ми не раз ночували у цій кімнаті; але сніги собі текли повз нас, не займаючи; і поволі, без особливого жалю, я звиклася із довготриваючим станом очікування, а потім — просто глухого розчарування нашим прісним існуванням. Цей малозрозумілий осад збунтувався в мені саме тієї хвилі, коли Юрко ще тримав свою руку на моєму плечі.

…Як же це може бути саме тепер, коли я повинна би сама вмирати з туги і горя?! — питала себе, вгортаючись уночі у темній кімнаті, по стінах якої літали птахи і плакали дощі…

А на ранок я зібрала дітей і речі — і поїхала, ні з ким не попрощавшись. Ніхто не був винен, але я чомусь тоді покарала всю Василеву родину, так ніколи нікому і не пояснивши своєї жорстокості.

І ось нарешті кара наздогнала і мене, невинну, як тепер усе частіше здається мені.

Бо тоді, після похорону, я зрозуміла, що хочу жити. Але жити не так, ніби п'єш дистильовану воду, а якось смачніше.

Я не знала, що то є смак життя, але знала напевне, що він якийсь особливий, не такий, як дотепер. З цією думкою я лягала і вставала, але й пальцем не ворушачи, щоб справді щось змінити. Головне — діти. Діти були моїм прапором і стержнем, що тримав і не давав упасти, але й не давав сміливості подумати про щось таке, про що я вперше подумала у розмальованій свекрушиній хаті…

Зараз добігає кінця не просто моя самотня друга ніч, перепалена чеканням молодого пройдисвіта. Мені здається, що все моє життя також добігає кінця разом з цими безумними ночами. Рік, відведений мені шмаркачем із вулиці, калатав у дзвони, які вперше вдарили, але не розбили мене після весільної ночі. А коли розбили, шмаркач познущався наді мною, як над останньою шльондрою. Певна річ, що шльондрою, бо хіба порядна жінка побивалася б так страшно, як побиваюся я тепер у чотирьох стінах?!

Рік я трепетала живим листочком на дереві життя. А ці два дні і дві ночі облили листок не окропом — кислотою — і мені стало смертельно боляче.

Колись у дитинстві я питала бабусю, чи не болить конюшину, коли бабця запарює її окропом, готуючи наїдок поросяті?

Свята наївність.

Тут по живому білують душу — і ніхто не питає, чи болить.

Та де там болить, і що там болить, коли я — Мертве море? Ме-е-р-т-в-е-е-е… Його дно вкрите товстелезним шаром скам'янілої білої солі, яка тримає людське тіло, не даючи йому втопитися. Проте навіть на Мертвому морі знаходяться вдатні, що мали шанс стати потопельниками. А все через що? Через те, що з незвички людина не може правильно вибрати центр рівноваги навіть на воді, яка сама її тримає. Одиниці, а все ж захлинаються соленою водою, усе ж встигаючи гукнути про допомогу. Вернути до життя такого горе-плавця не важко. А все ж… дивно якось — топитися там, де втопитися неможливо. І де людині відкривається тайна біблійної загадки — загадки пішого ходу Христа по морю. А виявляється, жодної загадки не існує — Христос тоді ішов Мертвим морем, як полем.

Кожен із нас може повторити це диво, ожививши незникому легенду. Лишень слід потрапити на несхвильовані хвилі Мертвого моря.

Мене ще, може, також міг би оживити дзвінок у двері сучасного варвара, у якого є набір кольчуг, та немає серця.

Хм… Але як я могла цілими роками користуватися кремами з продуктів Мертвого моря? Це все одно, що користуватися кремом з мерця, з осілого попелу зітлілої домовини чи з гнилого дерева. Як воно може бути живильним, Мертве море, коли у ньому немає живої душі чи бактерії? Нема то нема. Але в ньому є відгомін двохтисячолітнього дива: людина, що йде водою, як землею, а над нею здіймається ореол.

Першої ж миті, коли цей молодий пройдисвіт появився у моєму житті, я відчула, як наді мною також здіймається ореол. І я миттєво згадала розмальовану сільську кімнату — і в мені ударив дзвін, тонкий і протяжний. Тепер я розумію, що дзвін і тоді звучав поминально.

Та чи хотіла я чути подзвін? За ким подзвін? — мовчки дивувалася собі, бо молоде чудо ішло під вікнами мого будинку — і мені хотілося скакати униз до нього, хотілося тиснути його до грудей — і засинати, і не відпускати ні на хвильку.

А тепер я дивлюся у темні обриси вуличних стовпів — і чую, що запустила б атомну бомбу, коли б цей брехун, це бидло, ця невихована худоба показалася з-поза рогу…

Ні-і-і… Якщо я вдамся у спогади і далі, то це до добра не приведе. Можна подзвонити у двері до сусідки і попросити хліба, але ж він може таки прийти саме тоді. Та й куди дзвонити посеред ночі? Краще дивитися у дзеркало, як у вікно, і чекати дзвінка у двері, як леза у серце.

КОЛИСЬ Я ДУМАЛА, що дивитися у дзеркало вночі страшно, а ось дивлюся — і нічого. З якоїсь пори дзеркала переслідували мене, як люди. Вони впадали у очі скрізь: малі й розкішні, круглі й овальні, кишенькові чи настінні, дзеркала майже силоміць змушували зазирати у них, ніби припрошуючи щось чи когось видивлятися. Мені потрібно було надивитися на себе у дзеркало тоді, коли не було на кого дивитися живого.

І я знайшла спосіб погамувати нав'язливе — аж до головного болю — бажання бачити себе у дзеркалі. Як тільки приїжджала до дітей, на ранок, після всіх розпитувань і нічного сидіння на кухні за чашкою кави, я вибиралася на весь день до міста.

Я обходила найвідоміші салони з одягом, приміряючи на себе щонайдорожчі речі. Мені личило фіолетове й теракотове. Навіть у демократичні для моди часи речами саме такого кольору могли похвалитися не всі салони. Отож я ставала перебірливим клієнтом. Продавці збивалися з ніг, несучи мені гори суконь і костюмів найвідоміших ліній, припасовуючи до них якісь казкові комірці і паски, брошки і рюші. Вони крутилися разом зі мною перед дзеркалами на повен зріст, прихвалюючи і справді чудові, але не потрібні мені, речі. Як правило, в такі хвилини я була небагатослівною і примхливою.