— Я не спокушаю… я хочу…

— Мовчи… я боюся слів. Я слухаю твоє тіло — і знаю, що це правда. Я знав, що в житті мусить бути щось феєричне, дике, незбагненне. І воно сталося… А я пустиня. В мені все випалено дощенту, як напалмом чи «Градом». Знаєш, найтяжче було вночі. Самотні ночі — теж пустелі. Пустеля в пустелі.

Я міг би шукати рятунок. Але в чому? В кому, коли за останні два роки перебування на верхівці в моїй плоті осіла така професійна недовіра до всього, що вона могла би змагатися хіба що з есбістською. Хоча я пробував рятуватися короткочасово горілкою, жінками, та не відчував смаку. Розумієш, опісля було бридко, як від дистильованої води…

— Ти говориш страшно. Я не хочу боятися, коли з тобою… я своє відбоялася.

— О, ні, комарику. Ніхто не вип'є сповна сю чашу. Вона бездонна, але не Ґраальська. Вона не дає безсмертя.

Усе залежить від прожектора, який вихоплює наші постаті із темряви, але ніхто не знає вказівного пальця, що спрямовує світло на нас. Або спрямовує темряву. Це все так складно, пташко.

— Але вони нечисті, ті, що взяли тебе в облогу!

— Яка ти здогадлива… Вони жадають кришталевості від іншого, коли самі не можуть претендувати на неї. Чому вони кричать «розіпни розіп'ятого» і «побори мудрішого»? Бачиш, вже сивий — а не знаю…

— Хіба тебе розпинали до цього?

— Невже ти думаєш, що можна було зійти на цей п'єдестал чистим і нерозіпнутим?

— Вадиме, то ешафот, а не п'єдестал.

— Усі наші ешафоти — це кара за віру в ілюзії і за ревне служіння їм. Я довго служив ілюзіям, і надривався, маючи за фетиш якусь вишу, виняткову і обов'язкову для всіх справедливість. Однак у природі нема ні справедливості, ані дороги до неї. Якщо навіть і є дороги — вони ведуть у глухий кут. Є лише поняття «справедливість» і є бажання таких, як ми, досягти її в усьому. Утопії… ілюзіони. А справедливість — коли не думаєш про неї. Справедливість — це ти коло мене, твоє світло, яке світліше за всіх президентів і за всі розпусні принади мого регламентованого буття. Я тепер знаю, що вірити можна лише своїм відчуттям.

Він замовкає. Лиш гладить, не перестаючи, усю — з голови до ніг.

— …Не бери до серця цю розмову. Вона тобі ні до чого. Це нерви. Всього лише нерви. А я пеститиму твої пахучі коліна… цих двоє рожевих яблук… і вони гойдатимуться під моїми долонями, як під вітром. Це теж коливання, моя пташко… і тут я бував у облозі, але цей бран мені любий, бо він — моя воля.

— Вадиме, скажи… усе це між нами так добре не через твій відчай? Ні? Ти не станеш чужим, коли мине ніч?

Він бере мене в обійми, як оберемок скошеної трави, і кружляє по кімнаті, насвистуючи якусь чудову мелодію, і цілує, цілує.

— Чужий? Чужим? З чужими? — питає безтямний чоловік, накриваючи собою, як хвилею цунамі.

— Не чужий, не чужий.

Не боронюся, лиш ловлю губами губи і приймаю його в себе, як хліб чи вино…

— Я про тебе нічого не знаю, — шепочу в плече.

— Ні, ти знаєш усе… і я знаю. А на те, що лишилося в минулому, не маємо права ні ти, ні я. Ми нічого не відретушуємо, не перепишемо. Це безглуздо — намагатися прозирнути на себе сьогоднішніх з учорашнього.

— Але ж ми не вільні від учорашнього. І ти кажеш дуже жорстокі слова.

— Так, не вільні. Та мені досить, що ти зі мною, і навіщо маю мордувати себе думанням, що ти могла бути з іншими? Вони мені не суперники.

— То ти такий байдужий?

— Я?! Байдужий?! Ні, я чую ревнощі коли думаю, що про тебе хтось думає так, як я, і жадає тебе, як я. Але це швидше інстинкт ревнощів, аніж самі ревнощі.

— …У мене є чоловік. Він довго мовчить.

— Він повернувся.

— Повернутися — ще нічого не означає.

— Вибач… не треба про це.

— Я не належу до тих, хто заперечує минуле. Але, знаєш, не маю докорів сумління через те, що у нас так. Я ніколи не був обожнюваний. Очевидно, це егоїзм, але людина не може без тепла. Я мав добросердечну дружину. А тепер я думаю про неї, як про лікарку із «швидкої допомоги», у якої чоловік помер від того, що «швидка» приїхала запізно. Зрештою, справа не лише в цьому. Але справді, про це не треба. Мені важко зараз думати, як буде далі.

— Цього ніхто не знає. Бо й ти для мене — шок. Я пробувала вийти з цього стану. Я картала себе, переконувала, видобувала з пам'яті застороги, мораль. Тепер не хочу думати, але я почуваюся злодійкою.

— Краще б ти була просто банальною жінкою. А ти розумниця. Не картай себе. Ми не злодії. Ми маємо те, що заслужили. Ми беремо своє, а злодії беруть чуже.

— Любиш мене? Він сміється.

— Люблю твої риторичні запитання, пташеня. Люблю — і не хочу не любити… — Обнімає ніжно і настирливо. — І любитиму доти, доки любиться.

Тіло піддатливе і чутливе, як скрипка. Я тепер знаю, що кожна скрипка має свого — єдиного — скрипаля.

1995-1996,

Чернівці

День життя. Смак пристрасті

ВОНА НІКОЛИ не здогадувалася, що чоловіків можна міняти, як рукавички. Ба, ні. Швидше, як панчохи, ніж рукавички. Рукавичок у неї було лише дві пари: коричневі теплі — зимові і тілесні ажурні — весняні. А панчіх мала вдосталь. Саме панчіх, а не отих вульгарних безрозмірних колготок, що від швидкої ходи збиралися на колінах гармошкою, змушуючи щораз червоніти у найбільш недоречну мить.

Вона обожнювала панчохи. Тонкі, еластичні, блискучі і винятково чорні, що туго обвивали литки… і приховували дрібну сітку тріснутих кров'яних капілярів, які щодалі докучали більше й більше.

Як і кожна жінка, вона не мала наміру старіти за жодних умов і обставин, та, зрештою, в чиї перспективні плани входить дочасне старіння? Хотілося смакувати життя, як дороге вистояне вино, бодай зрідка, і, бажано, не наодинці, дослухаючись дзвону у жилах, як далекої канонади.

Та життя минало: коли галопом, коли алюром.

Витримані вина на смак пробували інші.

Тріснуті капіляри розливалися по ногах густіше.

Нічний неспокій пік оцтом шкіру, і під очима сіялася мжичка перших зморщок.

Колись далекі канонади гриміли тепер майже по сусідству, не зачіпаючи навіть осколком її потроху в'янучі сади.

Непроглядна передбачуваність того, що має бути завтра і післязавтра, через рік і завжди давала відчуття затхлості і всеоднаковості. Однотонність щоденного тривання змушувала працювати уяву, однак її немічні потуги видавалися занадто жалюгідними, якщо колесо фортуни і далі продовжувало крутитися безнадійно далеко і нещадно скупо. Ніщо не віщувало навіть незначного коливання довкіл неї, ураженої сумним, запізнілим відкриттям: життя набуло сталих, узвичаєних форм і прісного смаку і ніхто не спроможний порушити його звичайності.

Здавалося, що вона, чи те, що називається душею, поволі вкривається сухим, мертвим мохом, не напоєним ані зливою, ні сонцем, і він поволі лущиться з відмираючим епітелієм.

У цій темені ставало душно — майже нестерпно. Так, немовби перед смертю.

І їй забаглося урвати темінь, вхопити бодай крапелину, якщо не ковток, того дармового вина, що діставалося іншим за безцінь, а чи навіть як винагорода за легкість сприйняття щодалі дичіючих людей і розгнузданих днів.

Ніхто не зміг би розказати, як дістаються дармові вина таким, як вона: пасивним фантазерам, що знемагають за колючими дротами власної уяви і неможливістю випростатися з корсетів нерішучості. Потаємні природні вулкани вивільняли непещене тіло лише в нічній темряві і відпускали у ще таємніші хащі безсоння і безпросвітку. А вони не могли засяяти нічиїми очима…

А дні минали — іще більш прісні і безбарвні, оскільки запалена уява вночі доводила до знемоги, залишаючи дневі лише шматки перерваної феєрії.

День ставав катом без інструментів, бо жодне людське обличчя не викликало ні трепету, ні дрібної цікавості. Понурість, безсилля, тотальна втома і безнадія, здавалося, навік прилипли до тих, що випливали, як мара, з вокзалів і базарів, офісів і борделів, концертних залів і пологових будинків, — і стояв між їхніми обличчями знак рівності, тотожності: що між тими, хто обдавав пахощами Франції і блиском діамантів, що між синюшної публіки підворіть і смітників.