— Я нічого від тебе не хочу. Хочу бути вислуханою. Розумієш? Ти ще молодий. Повинен розуміти.

Далі вона відважилася на більше — і таки розплющила очі.

Полковник мовчав, але його дещо похмурий погляд казав, що він незадоволений її жалобною блузою і чорними панчохами в таку спекотню, та, врешті, і йому надокучила круглорічна темрява мундира, і взагалі — неперервне бабське рюмсання отут, в його цитаделі. Він, законослухняна військова людина, звик віддавати честь і приймати її від інших, а не вислуховувати зашмаркані схлипи своїх і чужих доньок, дружин чи коханок.

— Честь?! Віддавати честь?! — Жінка у чорному відсахнулася від зірок на його погонах, як від вогню. — А я тобі віддаю що? Ганьбу? Неславу? О, ні. Усе, що може віддати зухвала жінка чоловікові, — то лише свою честь. А безчестя приходить по тому. Ти не віриш мені?

І знову в його похмурому погляді прочитала несхвалення.

Він мовчав.

— Ну, добре, добре. Завтра я прийду в чомусь веселішому… і все ж не дивися на мене так осудливо, бо, може, до тебе сюди ніхто й не приходить з такою відкритістю, як я… але з тебе, напевно, ще не вивітрився солдафонський дух, через те ти не є лояльним до мого болю. Однак у тебе тут — доволі часу, щоб пошкодувати ще колись за мною, а чи й за кимсь справді ближчим… ти маєш тут можливість неквапно думати не тільки про своє колишнє життя, але й намагатися розуміти інших. О, так, тут ти маєш занадто багато часу, мій полковнику.

РАЗ-З-З-З… і ці рукавички скинуті… і ці чорні панчохи закинуті, може, й назовсім… І зовсім відсутній страх. Але вона не запам'ятала кольору його очей… чи ті очі були безколірні від похмурості?

…Як добре, що вона більше не знається з пристрастю, а знається тепер лише з цікавістю, гнана саме її неутоленністю і безміром.

Жінка чи не щодня ставала перед величезним дзеркалом, розгладжувала нерівності на обличчі і зморшки на сукні, і з букетиком невиразних квітів брела туди, де було багато — і різних — чоловіків, і будь-котрий з них міг стати її.

На цей раз вона придивлялася довго і без поспіху. О, та у цьому любому тепер їй царстві поруч із чоловіками сусідили і жінки, але не так густо, і жодна з них не могла бути їй суперницею. Бо хіба можуть конкурувати з нею, нарешті вільною від пристрастей, як оббілована звірина від шкіри, усі оці матрони, чомусь усміхнені на всі тридцять два, всі чомусь молоді чи штучно відмолоджені, з декольтованими грудьми і непристойно пишними зачісками? Чи спроможний збити когось із глузду їхній недоречний сміх саме тут, коли тут володарюють лише поважні і мудрі, майже забронзовілі у своїй мудрості і величі?

Вона думає, що тут не місце для декольте.

Але вульгарно усміхненим жінкам видніше.

Жінка поправила зів'ялу троянду у волоссі і наблизилася до того, чий погляд сьогодні підбадьорював її. Він — 1956 року народження. Про це можна було не перепитувати. І так видно. Був актором і вічною дитиною. Через те у нього на плечі сиділа зграя метеликів із тріпотливими крильцями і плелася густа павутина на чолі.

— Ти справді не глузуєш із мене, як деякі твої сусіди? — Всілася коло нього близько, мало не на коліна. — Певно, що ні. Ти ж містифікатор. Нумо, мерщій вилазь із своєї шкіри і спробуй залізти в мою. Ага… а ти думав… ото ж бо… о, ні, ти занадто проникнувся цим… і шаткуєш мене, немовби капусту на шатківниці. А я би хотіла бути розгорнутою, як троянда, пелюстка за пелюсткою… повільно і млосно, щоб забивало дух пахощами… Бачиш, прихиляю до тебе голову і вже не боюся ані тебе, ані твоєї холодної — як у справжнього покійника — усмішки… Ти ж актор. Отже, моя зухвалість не спроможна перелякати тебе, ти на кону. Метелики також на кону, а коном їй служить твоє потемніле плече. І чому у тутешніх чоловіків потемнілі плечі і жодного білого чи алебастрового? Ти смієшся з мене чи входиш у роль? Якщо так, то зіграй мені забуту пристрасть. Ти ж розумієш, про що я… А я потім розсиплю трояндові пелюстки із свого волосся тобі на коліна. Вони у тебе теплі і також у метеликах. Лише чоло чомусь у павутинні. Чи до нього давно ніхто не притулявся? Чи ти мене і не слухаєш, і не чуєш?.. Ось тобі скромні квіти до підніжжя твоєї величі, акторе власної долі, а я йду, аж поки знову мене не покличеш, щоб шаткувати, як на шатківниці…

Уже дорогою додому, у людному тролейбусі, жінка вхопилася за голову: Боже, але якого кольору очі мав цей неперевершений актор, що слухав її, не перебиваючи і не рятуючи другорядними репліками, як своїх колишніх партнерок по сцені? О, акторство велика штука, але чому і в нього безколірні очі?

Навіщо їй і тепер так, як було раніше: зоднаковіло і безбарвно?

…ТА Й ЦІ ПАНЧОХИ, слава Богу, скинуті. Це лише рукавичок у неї дві пари, а цього добра, панчіх, — удосталь.

…Щодня вона вибирала обійдених і, як їй здавалося, обділених жіночою увагою чоловіків.

— …Шаную ваш гонор, пане професоре.

— …Цілую руку, витязю без тигрової шкіри…

— …Падаю пляцком до ваших ніг, юначе, і дихаю порохами з-під них…

Та жодне фіглярство, ні витонченість, ні поважність, ані клоунада у цьому майже суціль чоловічому царстві не зіткнули її з тим, задля чого жінка відвойовувала їх у глянцю втаємниченості, суворого мовчання та граніту.

Кожен із цікавих їй чоловіків на свій лад розумів жінку, та жоден не відповів їй ані словом, ані жагою: лише безколірними, глянцевими очима, в яких годі було відшукати щось інше, крім гріха і злодійства, так начебто на добрій половині світу лежала винятково злодійська печать, немов їм передав естафету німий чоловік з далекого потягу і начебто справді заборонив жінці чути і відгукуватися на чиїсь інші — не його — слова.

Вона припадала до потемнілих грудей тутешніх чоловіків, в надії вловити в них бодай дихання, бодай натяк на стогін. Та чоловіки, вибрані нею, були такі вимуштрувані, що їх не могло розчулити ні бажання, ні ридання, ні її власний стогін. Вона була б хапала їх за руки і сама відгортала усі породи своєї шкіри, аж до тієї — найбільш вразливої, найбільш пекельної.

Та всі чоловіки її улюбленої території мали солідарність із тим — німим чоловіком, що викував, певно, сталеві кайдани на всю решту рук, так немов одночасний і безстроковий параліч упав на все чоловіцтво світу, власне, не на саме чоловіцтво — лише на їхні руки.

Жінка подовгу вдивлялася в обличчя усіх покинутих нею у цьому царстві, німих — і хотіла знати, котрий міг би відшукати в собі відвагу до неї.

Деякі обличчя давали певні сподівання, та очі… зоднаковілі безколірні очі душили порухи чогось далекого і забутого… можливо, колись воно називалося навіть пристрастю.

Розбита, вона жодного разу не поверталася до роздражнених, а потім покинутих чоловіків.

І все ж востаннє прийшла до того, першого, полковника з похмурим поглядом, який за всю осінь, зиму і весну не погладшав і не потеплів, не додав зірок на свої погони, не стер горобчикових плювків із напівлисої голови і не викинув з-під рухи зоставленої колись нею, а тепер уже вицвілої, майже зогнилої, троянди.

Уже чомусь не хотіла знати ні кольору очей, ні стогону, ні слова. Упала головою йому на груди і чи то співала, чи лиш повторювала за кимось: «Принесеш колись мені вінок із живих квітів… Ти — перший стрічний. Ти похмурий і затятий, як і я… але принеси мені вінок живих квітів. Казала тобі, що жалітимеш за моїм рюмсанням. Бачу, ніхто тут не плакав, крім мене, і не віддавав тобі честі, полковнику… але обов'язково вінок із живих квітів… із живих… бо віддала тобі, першому стрічному, не що інше як честь, живу свою честь. А тепер, мабуть, пора мені йти у неславу. Ніщо не триває надто довго. Надто, коли знаєшся з німими, а я ще не маю сміливості занімити усю себе. Отак, мій затятий, бачиш мою веселу — як айстра, блузу?

Засмійся до мене, а я заплачу до тебе — і обом стане легше у нашій камінності.

Ти, правда, не думаєш, що я божевільна? Тепер уже не думаєш. Але ж думав! Хоча й сам добре знав, що світ кипить і знемагає від пристрастей. Він захлинувся би і пішов шкереберть, коли б не заборонні знаки виробленої суспільством моралі.