— Ти сказав півдоби…

— Півдоби — наші, а дві години — вільні.

— Ти зателефонуєш? — перемовчавши, запитала з безнадією в голосі, що могла би зворушити навіть камінь.

— Я подзвоню у двері. Двічі по два дзвінки.

Я мовчала.

— Де ти? — тепер запитав він.

— В десяти годинах від тебе.

— Чекай. Ще сонце не зійде…

— …Як роса очі виїсть, — послала навздогін коротким гудкам чергове зітхання.

…ЯКЩО ЦЕЙ чоловік колись позбавить мене життя, я подякую йому навіть із того світу, що нарешті звільнив від себе, думала я, навіщось і справді викидаючи з валізи щойно складені речі. Літні сукні, сарафани, купальники, косметика, парфуми, прикраси… Розкидане по кімнаті різнокольорове дрантя, яке я добирала з особливою прискіпливістю і ретельністю, тепер викликало хіба що глухе роздратування. Для кого воно призначалося, якщо лише один необов'язковий дзвінок одного баламутного чоловіка змусив тепер ці красиві, дбайливо спаковані витребеньки літати по спустілій квартирі? Посеред шовкового й запашного гармидеру, з квитком у одній руці і туристичною путівкою в іншій — майже ненависно дивилася на червоний телефон, що випинав свої округлі боки з книжкової полиці, неначе сміявся сам із себе, а швидше, з моєї змілілої враз рішучості почати нове життя.

За кілька останніх місяців мої нерви напружилися до краю. Коли б і справді чимось можна було зафіксувати стан нервів, мої би видалися зітлілими і спорохнілими, як довго злежалі у землі речі.

Колись у дитинстві, в селі у бабусі, я стала свідком моторошної сцени. Сільські чоловіки разом із гробарем Гаврилом, копаючи могилу для когось із односельців, не розрахували місця і, натрапивши лопатами на добре збережену труну сімдесятирічної давності, відкрили її. З цікавості. Знаючи, що могилу ніхто давно не доглядає. Від майже мініатюрної жінки з колись дуже дрібними рисами обличчя у домовині лишився просто попіл, форма якого відповідала формам тіла й одежі. Коли Гаврило торкнувся рукою головного убору покійниці, те, що називалося колись хусткою, розсипалося й осіло густим попелом на дні труни.

Мої теперішні нерви нагадали б могильний попіл, якби хто спробував їх торкнути рукою…

Від завтрашнього дня я справді хотіла почати інше життя. У чому полягала його іншість, не сказала би й на сповіді, але що воно повинно докорінно змінити стан постійно триваючої кориди і якось переінакшити мої дні, знала напевне. Мабуть, я сподівалася у попіл вдихнути життя. Востаннє.

Чоловік, який змушував носити валеріану замість обручки, довший час був допінгом, однак тепер він дедалі частіше ставав депресивними пігулками в моїх самотніх, одноманітних днях.

Після ненаситної пристрасті, смак якої з ним я відчувала особливо гостро, він надовго уникав мене, як чуми, щоб за якийсь час, і обов'язково зненацька, знову поглинути своєю палкістю. Іноді мені здавалося, що він бавиться зі мною, як бавиться старий розпещений кіт зі сліпим мишеням, ніби бажаючи довести мене до сказу. Але коли з його скупого горла виривався голосний і болісний стогін жаги, не думаючи, прощала всі його провини переді мною — і почувала себе справжньою царицею на бенкеті життя.

Він був чоловік-невидимка, чоловік-невловимка. Ніколи не знала, який черговий сюрприз він готує для мене. Щоразу налітав, мов коршун на здобич, затуманюючи голову якимись скупими, але від того ще солодшими словами, які робили мене сліпою і глухою до всього, що відбувалося поза нами. Я вчилася прощати його великі дурниці і ще більші прикрощі. Та це було ненадовго.

Він чи то любив мене, чи грався зі мною, як великий німий, — мовчки. Без клятьби. Без обіцянки, але що найобразливіше — без розпитувань. Його не-розпитування ображало неймовірно. Я не почувала себе живою істотою, коли він не цікавився нічим, що могло мати бодай якусь дотичність до мене. Жив своїми відчуттями і розчинявся в мені лише тоді, коли ми залишалися наодинці.

Коли ж зникав із очей, тоді, мабуть, і я зникала з його серця. Була впевнена, що він згадує про мене, лише коли я потрапляла йому на очі. А на очі потрапити можна було тоді, коли він згадував кількість годин їзди до мене. Відстань між нами вимірювалася годинами до зустрічі, а не кілометрами.

Колись я сказала йому напівжартома-напівсерйозно: «Ось уже майже рік у мене триває час обіймати, а твій годинник показує час ухилятися моїх обіймів».

Відповідь була достойна:

— Ти би краще на ніч читала не Біблію, а книги про смачну і здорову їжу. А ухилятися слід сплати податків, а не обіймів.

Йому було добре. Він дихав здоров'ям, безпечністю і безтурботністю. Він жив, наче жартував, і хотів перетворити на жарт і моє життя також.

— Ха… — казав, не слухаючи моїх зітхань, — до завтра можна не дожити. Можна не прокинутися. Потрапити під колеса авта. Упасти в каналізаційний люк. Стати жертвою маніяка. Та, Господи праведний, є тисячі способів зникнути з цього світу миттєво, і є лише один спосіб відчувати радість життя.

Через те, якщо можеш, живи весело, радісно сьогодні, розумієш, сьо-го-о-о-о-дні. Пам'ятай: ти створена для сміху і обіймів. А все решта — дурниці. І хай болить голова в дятла, що в магазині черствий хліб, а у твого начальника — черстве серце…

ДОТЕПЕР Я ДУМАЛА, що черстве серце в нього, та коли він кружляв мене над собою і приспівував щось веселе чи сороміцьке, я справді хотіла жити весело.

А в телефонному режимі, як він любив висловлюватися, у нас тривала корида. Я підозрювала, що причиною цієї безглуздої кориди є ревнощі, а ще більше — постійна розлука. Мабуть, тому він і віджартовувався:

— Корида? Це для різноманітності. Інакше дні стануть прісними. І ми вкриємося мохом.

Іншим разом він нашіптував, перебираючи губами моє волосся:

— Ти ж знаєш: я — хакер жіночої психології. Я спочатку шукаю помилки у програмі, потім обдумую шляхи проникнення в неї, а далі — перепрограмовую жінку на свій лад.

Тоді ці слова нічого, окрім кривої посмішки, в мене не викликали.

Хм… Воно й не дивно: хіба може жінка думати, коли вона почуває себе гарячою глиною в руках скульптора?

А слід було, голубко, почувати себе комп'ютером, чия програма виявилася такою простою і зрозумілою, що стала доступна аматорові-хакеру.

Але чи встежиш, коли скульптори перероджуються у хакерів?

Та й чи тобі почуватися комп'ютером, коли ти споконвіку привчена до рахівниці й олівця?

…НЕ ЗНАЮ чому, але я майже безнадійно дивилася на завтрашній квиток до Варни. Усе в мені підказувало, що йому вже можна влаштовувати поминки.

У вікнах сутінки змінилися темрявою.

Із сусіднього балкона запахло нічною матіолою.

Серпнева спека зробилася прохолодою.

А я сиділа у квартирі, як у клітці, і не чула в собі ні радості, ні печалі.

Я хотіла неможливого — спокою і Його. Знала, що так не могло бути. Але, разом з тим, найдужче хотіла змінити бодай якусь дрібницю у своєму житті. Надії на зміни чомусь пов'язувалися із рожевим квитком на Варну. Ілюзія того, що зміна місця внесе зміни в суть життя, тримала мене, як на прив'язі.

Завтра вдосвіта, коли зійде сонце, ще з порога, скажу йому правду: що я хочу змін. Що не можу більше його так чекати. Навіть космонавти мають зв'язок із землею. А він же не в космосі і не на дні океану. Що його жарти дратують і не відволікають від проблем. Що не хочу любові, а хочу певності, пев-но-сті, ста-біль-ності, як сказав би наш президент. Ось що я скажу йому завтра, щойно він переступить поріг квартири…

Боже праведний, за що ти позбавив мене ясного розуму? Чим я так завинила перед тобою, що ти робиш із мене на старості посміховисько?

Мені сорок п'ять років.

Я маю роботу.

Квартиру.

Мої діти живуть у столиці.

У мене гарна репутація.

Але я не винна, що вдова. Що розбита життям. І що не можу бути вдовою до смерті.

Може, була б нею, коли б не отой фатальний розмін квартири після чоловікової смерті, що обернувся для мене землетрусом.