Машина ведучого щасливо зробила посадку, а машина льотчика Бариля пішла виконувати завдання. Було врятовано дві машини і життя їх екіпажів.
Після вибуху в повітрі льотчик довго лежав у лікарні.
Коли він вийшов відтіля і з'явився в свою частину, в товаришів і командирів боляче стиснулися серця. Ліву ногу йому замінив протез.
Петро Петрович одержав звільнення з військової служби і пенсію по інвалідності. Йому ще довелося з'їздити в столицю, де він одержав подяку й орден. Але Бариль не уявляв свого життя без авіації. Він запевняв своїх знайомих, що ще літатиме.
— Віллі Пост, — казав він, — втративши око, двічі навколо світу облетів, ну, а нога в нашій справі, порівнюючи з оком, це дрібниця. Зрештою він добився свого. Пройшовши численні комісії, дістав дозвіл літати на легких, не пасажирських літаках.
Того дня, коли в бухті Лебединого острова водолази обшукували дно, в Лузанах Бариль прийняв літак Рибтресту «Розвідувач риби» і вилетів на ньому вперше на море.
Луганська база Рибтресту придбала літак для розвідки риби та дельфінів у відкритому морі. Досвід риболовецької авіації довів, що з літаків можна легко виявити великі зграї риби та дельфінів. Літаки швидко знаходять їх у морі й негайно викликають рибалок та звіробоїв.
Бариль, діставши доручення, вилетів на рибтрестівському літаку в розвідку. Правда, трапилася несподівана затримка: поламався протез. Але льотчик не розгубився, дістав дерев'янку і вирішив летіти.
Разом з ним летів штурман-спостерігач Петимко.
На перший виліт їх прийшли випроводжати мало не всі співробітники контори Рибтресту і половина рибалок, що перебували на той час у Лузанах. Маленький гідроплан, знявши тріскотняву, пробіг мало не кілометр, поки злетів у повітря. Бариль в думці похвалив механіка, який залишився на березі.
Механік, заряджаючи літачок пальним, влив у нього стільки бензину, ніби льотчик збирався побивати рекорд на довгочасність перебування в повітрі. Тому-то переобтяжений літак і зробив такий довгий пробіг, поки злетів у повітря.
Опинившись над морем, Бариль відчув задоволення: машина була дуже стійка, легка і слухняна.
Гарна сонячна погода давала можливість оглянути широкий водний простір. Бариль і Петимко бачили в далині кілька пароплавів, ближче до Лузан численну кількість рибальських шаланд, а між портом і Лебединим островом помітили маленьке моторне судне То йшов «Колумб», але ні льотчик, ні штурман не звернули на нього уваги.
Опинившись далеко в морі, вони проминули мілини, і тут штурман помітив, що в одному місці над водою кружляли величезні зграї чайок. Петимко штовхнув Бариля і загукав у переговорну трубку, щоб той пролетів над чайками. Пілот повернув туди. Штурман пильно вдивлявся вниз. Він не помилився: тут ішла велика кількість хамси. На неї ото й полювали ненажерливі чайки.
Льотчики, виявивши рибу в цьому районі, мусили, згідно з одержаною інструкцією, повертатися не в Лузани, а летіти до Лебединого острова і дати знати про знахідку тамтешнім рибалкам. Бариль звернув до Лебединого острова. Штурман занотував у блокноті місцезнаходження хамси. Він нагнувся над блокнотом, захищаючи його від струменя стрічного повітря, що міг би вирвати всі листки. В цей момент Бариль торкнувся рукою Петимка і показав йому вниз на море. Спостерігач подивився. Він думав, що пілот бачить якесь судно або косяк риби, але нічого не помітив. В одному місці зір занотував у воді якусь темну пляму, але вона нічим не вражала, і він не звернув на неї уваги. Бариль ще кілька разів озирався на штурмана і потім позирав униз, але той так і не зрозумів, у чім справа.
Менше ніж за хвилину пілот втратив з поля зору те, що привертало його увагу. Незабаром показалася бухта Лебединого острова, і «Розвідувач риби», знижуючись, пішов на посадку.
Бариль посадив літак у самому центрі бухти. Ніщо не заважало йому маневрувати. З цікавістю позирнувши на есмінець, пілот повів машину до берега. Поки він кидав якір, Петимко встиг з допомогою автомобільного насоса накачати гумовий човен-кліпербот, і через кілька хвилин, залишивши літак, вони попливли до берега. Там їх ждав гурт рибалок з двома військовими моряками в центрі. Бариль, вискочивши на причал і бадьоро постукуючи дерев'янкою, підійшов до рибалок. Він відкозиряв військовим і відрекомендувався:
— Старший лейтенант Бариль, тимчасово на цивільній службі на посаді шукача риби. Командую ось цією машиною. — Він показав на свій літак. — А це мій екіпаж — Михайло Степанович Петимко, — рекомендував він штурмана.
Штурман, прикріпивши кліпербот, посміхаючись, підходив до гурту.
— Можете виїздити по рибу, — звернувся до рибалок пілот і, показуючи на Петимка, сказав:
— Він вам розкаже, де й що.
Важлива звістка про рибу примусила рибалок негайно ладнатися до виходу в море. Гарна погода обіцяла триматися ще кілька день, і треба було її використати. Ранком з береговим бризом шаланди мусили знятися в море, а тому в Соколиному закипіла робота, почалась біганина, готували харчі, перевіряли снасть, лагодили паруси та просмолені плащі.
Моряки й професор підійшли до Бариля. Трофімов хотів скористатися літаком і переслати в Лузани листа начальникові місцевої групи прибережної охорони, а Ананьєв — попросити, щоб вони взяли його з собою. Він сподівався прискорити виїзд на Лебединий острів слідчого.
— Листа можна, — відповів Бариль, — листів скільки завгодно, а от людину — ні, не можу, не можу, дядечку. У нас літачок на два місця, куди ж я вас посаджу?
Трофімов теж відмовляв професора від польоту, запевняючи, що вже завтра на Лебединому острові будуть усі, кому слід бути.
— Для цього є багато підстав, — казав він. Професорові довелося погодитись.
— Ну, бувайте, — попрощався з пілотом і штурманом Трофімов. — За п'ятнадцять хвилин шлюпка передасть вам пакет.
— А ви у морі нічого не помічали? — спитий комісар, тиснучи на прощання Барилю руку.
— Нічого, крім підводного човна.
— Підводного човна? — спитав, повертаючись, Трофімов, що був уже ступив крок від них.
— Так, бачили підводного човна. Я показував штурманові.
— Я не бачив підводного човна, — заперечив Петимко.
— Як не бачив? Я ж тобі показував. А ти ще головою мені кивнув.
— Коли ти вниз показував? Тут недалеко від острова?
— Ясно!
— То я нічого не бачив.
— Ну й спостерігач з тебе, — обурився Бариль. — Хамсу бачив, а тут… слона і не помітив! Темна пляма, пам'ятаєш, під водою?
Штурман нічого не відповів, лише розводив руками.
— А чому ви вирішили, що то підводний човен? — спитав Трофімов.
— Будьте певні. Я його хоч на двадцять метрів під водою впізнаю. На те я у військовій авіації служив і на гідропланах не вперше літаю.
Повертаючись на корабель, командир сказав комісарові:
— Мені здавалося, що після наших маневрів, увесь підводний флот зосередився на учбових зборах у північно-західній затоці.
— Треба зараз запитати штаб, — відповів комісар.
— Так, так, — погодився командир.
Їхня шлюпка вже стояла під бортом есмінця.
IX. НАПАД
Повернімося ж до наших юних героїв, що так таємничо і раптово зникли.
Тоді, коли Андрієві Камбалі здалося, ніби «Альбатрос» зупинився або повертається, насправді так і було. Саме тоді Яся порушила свою мовчанку і сказала про загибель Тимоша Бойчука та нового інспектора. Вражені цією звісткою, Марко і Люда негайно хотіли повернутися на шхуну й розказати сумну новину старшим товаришам. Люда вже завернула каюк, але Марко передумав і запропонував все ж спочатку одвезти рибу.
— Ми швиденько на есмінець і зараз же повернемося назад, а разом уже сповістимо про ці події й моряків.
Люда погодилась, і вони попливли далі.
Майже одразу після того шхуна зникла в тумані. Ні берега, ні есмінця не було видно. Кругом — тільки вода й туман. Марко хотів веслувати швидше, але з того нічого не виходило, бо його увагу відтягало оповідання Ясі. Люда, хоча й не зводила очей з компаса, щоб не заблудитись в тумані, але слухала теж, не пропускаючи й слова і часто перебиваючи Ясю запитаннями. Яся коротко розказувала про те, коли було знайдено кожного з потоплених, а потім витягла з кишені чорний металевий ґудзик, показала своїм друзям і сказала: