Поки Анч розмовляв з тими, хто перебував у центральному посту управління, Марко оглядався на всі боки, шукаючи якогось порятунку. От якби знайти якусь зброю, схопити її і знищити шпигуна та «руду гадюку»! Але єдиний предмет, що віддалено нагадував зброю, був костяний ніж для розрізування паперу. Крім того, на столі лежали три чи чотири книжки, купка паперу, олівці і маленька шкатулка, якої Марко раніше не бачив. Шкатулка була відкрита, і в ній виднілися папери. Мабуть, командир проглядав ті папери, коли його покликали в пост центрального управління, і не встиг закрити шкатулки.

«Мабуть, там якісь важливі папери», — подумав юнга і, зваживши, що на нього ніхто не дивиться, простяг руку до шкатулки. Хвилина була напружена: у нього спинився подих, коли пальці торкнулися тих паперів.

Силкуючись зберегти абсолютну тишу, відчув, що стиснув якийсь грубий пакет. В посту чулась голосна розмова між Анчем і командиром човна. Останній щось розповідав уривчастими і стислими фразами. Шпигун перебив його запитанням і зробив спиною рух, ніби повертаючись. В цей час рука Марка з пакетом у яскраво-синьому конверті повисла в повітрі над столом. Хлопець смикнув руку і сховав конверт під стіл, а поглядом спинився на картині з головами на трьох блюдах. Анч таки справді обернувся, глянув на полоненого, але, не помітивши ніяких змін у його позі, знову продовжував свою розмову. Марко ще чверть хвилини цікавився картиною невідомого художника, а потім обернувся до Анча. Той стояв до нього спиною. І синій пакет швиденько зник під сорочкою в Марка. «Можливо, мій труп приб'є до берега, — подумав хлопець, — а папери якийсь час можуть зберегтися. Цей пакет і мій лист, переданий матросові, все пояснять».

Поговоривши ще трохи, Анч повернувся до полоненого. Зразу ж, слідом за ним, увійшов командир. Вони зайняли свої звичайні місця. Анч востаннє запропонував Маркові дати правдиві відповіді на їхні запитання.

— Те, що говорить Люда Ананьєва, ви стверджуєте?

— Ні, то неправда.

— Ну, все зрозуміло… Значить, ви думаєте, що загинете героєм, що про вас складатимуть пісні, легенди, що здобудете собі невмирущу славу. Ха-ха-ха!..

Анч переклав свої слова командирові, і той теж огидно захихикав.

— Але ніхто не знатиме, як ви загинули. Навіть коли знайдуть ваш труп, то простісінько вирішать, що необережний юнак потонув у морі. Закопають — і все. Кришка.

Командир човна не розумів слів шпигуна, але догадувався про них з виразу обличчя Анча і, саркастично посміхаючись, очевидно, додавав свої зауваження, на щастя, не зрозумілі Маркові.

Юнга, зціпивши зуби, слухав їх, а потім, підвівшись, твердо сказав:

— Помиляєтесь, панове: про мою смерть дізнаються скоро і заплатять вам як слід.

— Ха-ха-ха! — сміявся Анч. — Відкіля дізнаються? — і щось сказав командирові.

Останній висунув шухляду з столу, витяг звідти якийсь папірець і подав його Анчові. Маркові той папірець здався знайомим. Справді, він знав його, бо Анч, розтягаючи слова, прочитав:

— «Мої любі і найдорожчі. Я повинен…»

Кров ударила Маркові в голову, і він кинувся на Анча. Але, сподіваючись цього, Анч заздалегідь озброївся кастетом. Шпигун ударив хлопця по переніссю, а матрос, що вскочив у каюту, схопив юнгу за руки і влучним прийомом заломив їх назад.

— Гарячий, — глузливо промовив Анч, — та все ж ми дочитаємо.

Матрос зашморгнув мотузкою Маркові руки і, кинувши його на стілець, став поруч. Шпигун дочитав листа, кепкуючи з кожного слова. Тим часом на обличчі командира позначалася справжня насолода, коли він спостерігав, як лютував хлопець, слухаючи шпигуна. Проте Марко переборов свої почуття. Мій повинен зберігати спокій, байдужість, не відповідати на жодне запитання, бути холоднокровним і німим, як риба, не звертати жодної уваги на своїх мучителів. Але яким чином цей лист потрапив до рук піратського начальства? Невже той матрос з добрим обличчям виявив необережність, загубив цього листа або в нього його знайшли. Що його жде?

Юнгу вивели із зв'язаними руками в коридор і повели в те приміщення, де тримали вкупі з Знайдою. Йдучи коридором, він відчув на собі чийсь погляд. То дивився на нього матрос. Він посміхався, і його «добре» обличчя стало Маркові нестерпно огидним.

— Провокатор! — скрикнув хлопець і плюнув йому у вічі.

Правобортний спостерігач на гідрофоні повідомив у пост центрального управління, що знову чує шум гвинтів пароплава. Напрямок той самий, що й перед тим, як шум був стих. Командир човна негайно вийшов з своєї каюти в пост центрального управління. Там чергував його помічник. Командир зайняв своє місце, освітив перед собою карту моря і, надівши на вуха телефонні навушники, з допомогою перевідного телефонного апарата підтримував зв'язок з усіма частинами корабля, а в першу чергу з гідрофонами. Якесь судно з швидкістю, великою для комерційних пароплавів, але повільною для бойових кораблів, наближалось до них. Слідкуючи за показами шумопеленгатора, можна було встановити, що цей пароплав іде не по прямій лінії, його рух зигзагоподібний, тобто він раз за разом міняв курс, як то роблять пароплави, коли бояться бути торпедовані, — або тральщики, що вибирають міни, або міноносці, коли вони, додатково до всіх цих завдань, ще провадять у морі уважну розвідку.

За спиною командира стояв Анч. Він хоч не належав до екіпажу цього корабля, проте користався привілейованим становищем, як представник спеціальної розвідувальної служби.

— Що там? — питався він. — Якісь новини?

Командир відмічав на карті рух пароплава, що наближався до них.

— Дев'ять з десяти, що це військовий корабель, — сказав він. — Я охоче сплив би і послав би йому порцію тротилу, але його попередній швидкий хід і ці маневри наводять на деякі сумніви, чи вдасться це добре зробити.

— А що таке?

— Найбільш можливо, що це міноносець, тобто найстрашніший наш ворог. Крім того, коли він має підозріння, що поблизу є підводний човен, або коли навіть провадить на цю тему нічне учбове плавання, то може наробити нам біди.

— Ми довго будемо стояти?

— Доки не одійде на значну віддаль цей корабель. Інакше він може підслухати нас своїми гідрофонами.

Шумопеленгатори і звичайні гідрофони показували збільшення руху і наближення невідомого піратам судна. Але їхній командир залишається спокійним. Сто сорок п'ять метрів — достатній шар води, щоб заховати підводний човен, коли він абсолютно непорушний. В такому разі єдине, чим можна б його знайти, — це розвідка інфрачервоним промінням, але, зважаючи на складність і новизну цих установок, він був певний, що міноносець такої розвідки провадити не міг.

Ось невідомий корабель уже зовсім близько. Показники шумопеленгаторної установки на такій близькій відстані вже не можуть визначати його місцезнаходження. Стрілки починають танцювати, мов стрілки компаса під час магнітної бурі. Командир хмуриться. Хвилину тому він був абсолютно спокійний, але тепер закралася тривога: а що коли цей корабель таки має спеціальне обладнання для розвідки інфрачервоним промінням?! Ось зараз він пройде над човном і, визначивши його місце, скине глибинні бомби. Тоді не врятують і сто сорок п'ять метрів. Навпаки, на такій глибині бомба, коли навіть не влучить у човен, а вибухне близько від нього, може його пошкодити, і на поверхню він піднятися не зможе. Вже без жодних приладів чути, як корабель проходить над човном, лопасті його гвинтів гребуть воду. Але скоро після того шум почав вщухати. Пароплав пройшов і пішов кудись далі, так само змінним курсом. Піратський підводний човен спокійно лежав на дні, ждучи, коли зовсім зникнуть шуми.

Через деякий час настав той жданий момент. Гідрофони не вловлювали жодного звуку.

— Малий хід! — скомандував командир своєму помічникові. — Стерно глибини вниз!

Запрацювали електромотори, і човен поповз по грунту. Стерновий повернув правило стерна, і човен пішов угору. Ось він сплив на перископну глибину. Щоб піднятись вище, на човні треба було відкрити балони зі стисненим повітрям, аби витиснути з баластних цистерн воду. На поверхню підняли перископ, але в ньому лише ледве відбивалися зорі на небі. Командир наказав радистові прослухати ефір.