— Вона тобі розповідала?

— Ні, показувала на мигах, але я догадалася, для чого це. Я тобі нічого не сказала, боялась, що нас підслухають.

То була гумова надувана подушка, що одночасно могла служити і рятівним приладом. Тоненькими ремінцями її можна було пристебнути до себе, і тоді вона могла скільки завгодно носити плавця по морю, навіть коли б він зомлів або помер. Тепер Марко був певен, що синій пакет потрапить або до рук моряків з якогось пароплава, або його принесе до берега. Проте він мав трохи надії, що поплавець допоможе їм урятуватися.

Яся не змогла як слід надути подушку. Трохи одпочивши, Марко сам узявся докінчити цю справу, йому довелося добре напружуватись, і не один раз він поринав з головою під воду, коли видихав із себе повітря, але щоразу міцно затискав зубами ніпель подушки, рукою загрібав воду і спливав на поверхню. Подушка була надута як слід, і тепер вона вільно могла підтримувати їх обох. Звичайно, одному було б зручніше користуватися нею, бо плавець міг би просто прив'язати її до спини і безтурботно лежати на воді. Марко розумів, що хоч як легко йому зараз триматися одною рукою, але все ж врешті рука стомиться або можуть схопити корчі, і тоді від болю випустиш рятівний ремінець. Щоб було легше триматись на воді, Марко і Яся роззулися й скинули верхній одяг. Марко, правда, верхньої сорочки не скидав, боячись, щоб з-під неї не випав синій пакет. Про пакет він розказав Ясі, щоб вона, коли з ним щось станеться, знала про ті папери. Потім подерли Ясине плаття і стьожками з нього прив'язались до ремінців біля поплавця, так що він опинився між ними майже затоплений у воді. Тепер обоє могли лежати без руху.

З цією роботою провозились аж до білого ранку. Світанок позмітав з неба зорі одну за одною і врешті погасив ясну Венеру. Перед сходом сонця настав час урочистої ранішньої тиші. Марко ніколи не просипав цих хвилин, коли ночував на «Колумбі» у відкритому морі. Він любив милуватися і заходом і сходом сонця, коли на морі аж до обрію стелилась широка блискотлива дорога. Та цього разу сонце виринуло з моря десь зовсім близько й одразу почало швидко йти вгору. Коли на морі лягти на воду, обрій надзвичайно звужується. Море тепер здавалося невеликим диском, прикритим синім глибочезним куполом. Ранок у морі зустрів плавців, мов одиноких подорожніх у пустині, що напружено виглядають оазису, де дістануть спочинок, воду та їжу. Повіяв прохолодний вітерець і замиготів дрібною хвилею навколо. Це дратувало, бо заважало розглядати обрій та хлюпало солоною водою в рот і в ніс.

Довгочасне перебування в воді теж охолоджувало плавців. Правда, в серпні в цій частині відкритого моря вдень температура води досягала більше двадцяти п'яти градусів, але того ранку вона була не вище двадцяти. Тривале лежання в такій воді згодом дало себе відчути, і Марко та Яся мусили попрацювати руками й ногами, щоб зігрітися. Вони гучно били по воді руками й ногами, збиваючи фонтани бризок. Це їх навіть розвеселило. Взагалі, впевнившись, що гумова подушка може підтримувати їх обох, хлопець і дівчина відчули порятунок.

Раптом поблизу почулося легеньке хлюпання. Підвівши голови, обоє побачили, як з води показалося кілька чорних кругів, мов визирнули колеса паровоза. Вони викотились на поверхню і знову зникли. Одночасно почули якесь сопіння. Марко впізнав плавники «чорної морської свині». Він добре знав цього найбільшого у нашому південному морі дельфіна, що має замість гострої спицеподібної морди круглу, нерповидну голову і лише єдину білу пляму на животі. Минулого року «Колумб» місяців зо два ходив на дельфінів, і юнга ознайомився з усіма трьома породами, що зустрічаються тут. Він на віддалі, уже за способом плавання та розмірами, міг розрізнити «гострорилих», «піхтунів» і «чорних морських свиней».

Дельфіни йшли великою зграєю, ганяючись один за одним. Це була не просто гра. Вони гналися за якоюсь здобиччю, бо віддалік на сонці заблищала срібною лускою риба, що викидалася з води і, гучно хлюпаючи, падала назад. Яся стривожено поглядала на дельфінів. Кілька з них наблизились до людей і, мабуть, позирали на них з цікавістю, бо пірнали й виринали так близько, що дівчина холола від страху. Марко заспокоював її, запевняючи, що дельфіни їх не зачеплять, і радив не рухатися. Окремі дельфіни були якісь кумедно товстобокі. Коли Яся придивилася, то помітила, що на них сиділи ніби якісь невеличкі істоти. То були приблизно двомісячні дельфіненята, що плавали, тримаючись за боковий плавник матері. Деякі самиці мали по двоє малих, що трималися з кожного боку. Дельфіни не відпливали від хлопця й дівчини, бажаючи, мабуть, краще на них роздивитися. Нарешті, Марко вирішив позбавитись настирливих сусідів. Він порадив Ясі гучно ляпнути в долоні, щоб це нагадувало рушничний постріл. Коли один дельфін майже торкнувся до неї, дівчинка зробила, як радив Марко. Хоча звук вийшов мало схожий на постріл, та, очевидно, він все-таки налякав звірів. Вони трохи одпливли, а далі й зовсім покинули людей і почали полювання на рибу. Плавці знов залишились самі.

Сонце підходило все вище і починало припікати. Хлопець і дівчинка стали відчувати, як проміння нагріває нічим не накриті їх голови. Доводилося все частіше занурювати голову, щоб легше зносити спеку. Визначивши по сонцю сторони світу, Марко запропонував поволі пливти на північ. Вони пливли, потім відпочивали, потім знову продовжували пливти. Обоє знали, що їх залишили десь дуже далеко в морі І самим їм до берега не дістатися, а єдиним порятунком може бути якийсь пароплав, що помітить їх. Один раз їм здалося, ніби вони бачать в далині дим, та незабаром той дим зник. І так вони й не знали, чи то справді йшов якийсь пароплав, чи просто здіймався туман або хмарка над морем.

Спочатку вони жваво розмовляли, але згодом розмова майже урвалась. Кожен відчував утому, а головне спрагу. Неймовірно хотілося пити. Це була незвичайна мука — бачити навколо себе тільки воду і не мати змоги задовольнити спрагу. Яся не втрималась і спробувала ковтнути морської води, та відчула, що їй стало ще гірше. Минув деякий час, і Марко почув, що дівчинка важко зітхнула. Перемагаючи сонливість, бажання забутися, лежати непорушно, хлопець все ж повернувся до неї, щоб підбадьорити свою маленьку супутницю. Він, посміхаючись, нагадав їй, як спритно вона кинула Анчу в останню хвилину в'їдливе пояснення, і попросив її розповісти, що то була за отрута. Не розплющуючи очей, вона тихим голосом, що часом переходив у шепіт, розповіла, що, перед тим як несподівано здох чорний підсвинок, вона несла до хати воду. З цікавості глянула у вікно й побачила, як Анч мішав з тютюном якийсь порошок, а потім набивав цигарки. Ті цигарки він поклав у портсигар окремо. Пізніше вона помітила, як папірець од тих порошків нюхало порося. Коли порося несподівано здохло, вона догадалась, що в тому папірці отрута. Бувши після цього з Людою в хаті, вийшла на хвилину в комірчину, побачила там портсигар і замінила в ньому отруєні цигарки. Потім вона підслухала розмову Анча з Ковальчуком, з якої довідалась, що шпигун збирався вбити професора Ананьєва, й догадалась, для кого призначалися ті цигарки.

Яся замовкла, і знов запанувала тиша. Довго вони лежали непорушно, кожен думаючи своє. Аж ось обоє разом підвели голови. Відкілясь долинув звук, що одразу увілляв у них свіжі сили. Десь близько воркотів мотор. «Що то?» Обоє озирались на всі боки, але нічого не бачили. Мотор воркотів за межею видимості, за їх вузеньким обрієм.

— Літак чи моторний човен? — спитав Марко і відразу сам відповів собі: — Літак.

Догадався про це по металічному бринінню, як може бриніти лише літак у повітрі. Він пролітав десь близько. Невже ж льотчик не помітить їх? Обоє підвели голови так високо над водою, наче їх тільки що вкинули в море і вони не відчували ніякої втоми. Гудіння літака посилювалось, він наближався до них; їм хотілося кричати з усієї сили, але то було даремно. Вони нічим не могли подати знак, не мали жодного способу звернути на себе увагу. За хвилину в далині помітили літак. Він ішов не так уже й високо — вони не могли собі уявити, щоб їх не помітили. Здавалось, ось він закружляє над ними і спуститься або дасть знати, що помітив, і полетить викликати сюди пароплав. Проте літак більше не наближався, навпаки, він почав віддалятися і швидко зник з очей.