— Надувай, Степановичу, кліпербот і жени в розвідку, — сказав Бариль. — Подивись, що то за мерці.

Штурман взявся до кліпербота і незабаром одштовхнувся веслом від літака. Бариль, розташувавшись на поверхні крил, спостерігав, як човник швидко йшов до утоплених. Петимко гріб з усієї сили. Він сидів спиною до літака і лише час від часу озирався назад. Ось човник уже зовсім близько від них. І в цей момент пілотові захотілось протерти об'єктиви свого бінокля, йому здалося, ніби мрець заворушився й підвів голову. Човен стояв уже поруч утоплених, і штурман схилився над водою. У Бариля заболіли очі від напруження, він зажмурився, а коли знов подивився, то ясно побачив, що Петимко когось втягає в човен.

— Тю-тю, ф'ю-ф'ю-ю-ю! — засвистів пілот, — значить, один ще живий. Аби тільки цей ведмідь Степанович не перевернув кліпербота, а то доведеться мені пливти їм допомагати. — І він допитливо подивився на свою ногу.

Назад штурман повертався дуже повільно. Він буксирував за собою утоплених.

— Чого він мертвяків сюди тягне? — питав самого себе Бариль. — Що воно за дорогоцінність?..

Коли кліпербот підійшов зовсім близько, пілот побачив, що за човном пливе лише один мрець та й той… однією рукою загрібав воду.

— Ей, на човні! — закричав Бариль. Зірвавши з голови шолом, він потряс ним у повітрі, висловлюючи цим свої найкращі почуття.

Петимко не відповідав. Він гріб з усієї сили, намагаючись якнайшвидше пришвартуватися до «Розвідувача риби». Нарешті, гумовий борт торкнувся літака, і пілот допоміг штурманові витягти з човника напівнепритомну дівчинку. Її посадили на місце спостерігача, бо покласти на маленькому літаку було ніде, хіба на крилах. Потім витягли того, що залишився у воді і, очевидно, насилу тримався за поплавець. То був хлопець, якого штурман впізнав аж тоді, коли він опинився на хвостовій частині фюзеляжу.

— Марко Завірюха! — здивовано сказав Петимко. Він зустрічав кілька разів юнгу з «Колумба» і дуже шкодував, коли довідався в Соколиному про його загибель. У воді він його спочатку не впізнав.

Почувши ім'я Марка Завірюхи, Бариль одразу зрозумів, хто перед ним.

— Люда Ананьєва? — спитав він, показуючи на дівчинку, якої так само, як і Марка, ніколи не бачив.

— Ні… — хрипло відповів Марко. — Дайте води!

Штурман негайно протяг хлопцеві фляжку з водою, але той жестом показав, щоб спочатку напоїли дівчинку, і назвав її:

— Яся Знайда.

Поки штурман вливав Ясі в рот води, Бариль спитав Марка:

— Люда Ананьєва потонула?

— Ні, вона на підводному човні.

Напившись води, дівчинка розплющила очі, видно, їй одразу полегшало. Петимкові довелося влаштувати врятованих на крилах літака. Пілот завзято допомагав, наскільки це дозволяла йому дерев'янка. Мусили щось підстелити, пристосувати все так, щоб несподівані гості не поскочувалися з плоских крил. Нарешті, треба було роздягти їх та витерти, а потім одягти в суху одежу. «Розвідувач риби» цейхгаузу не мав, і обом льотчикам довелося зняти з-під комбінезонів частину свого одягу й віддати урятованим. Ясю одягли в костюм Бариля, і одна штанина була в неї коротка, а другу довелося підкочувати. Костюм Петимка хоч виглядав довгим і бахматим на Маркові, але загалом прийшовся, і після перевдягання хлопець почував себе дуже добре. Він хотів одразу встати, але штурман наказав обом відпочити.

Вже було шістнадцять годин без п'яти хвилин, сонце припікало майже так само, як і раніше, але з південного заходу повіяв вітерець і приніс маленьку прохолоду. Обрій залишався пустельним. Петимко, підрахувавши свої виміри, показав Барилю на карті місце їхнього перебування. Обоє прийшли до невтішного висновку, що «Розвідувач риби» був далеченько від лінії, якою курсують пароплави між Лузанами та сусідніми портами. Правда, десь поблизу проходив шлях експресних пароплавів, що раз на три дні підтримували пасажирський зв'язок з закордоном. Завтра можна було сподіватися зустріти один з них.

— Нас шукатиме «Буревісник», — сказав пілот, — хоча сьогодні навряд чи знайде, бо ми одлетіли далеко і потім, втікаючи, змінили курс, а він насамперед шукатиме там, де ми мусили пролітати, як умовились з командиром есмінця. Аби тільки у шторм не потрапити, а так ми кілька днів просидіти зможемо. Води трошки є, і аварійного запасу днів на три вистачить.

— Шторму не повинно бути, — відповів штурман. — Вітру треба сподіватися, але не більше п'яти балів.

— Нема лиха без добра, нам таки пощастило, — показав Бариль на врятованих.

— Я, розумієш, підпливаю, дивлюсь, один ворушиться… Ну, почув голос, швидше до них. А вони зовсім знесилились. Коли б не той поплавок, то вже давно опинилися б на дні.

— Ану, витягни його, подивимось, що воно таке.

Петимко перехилився й витяг гумову подушку, що трималася на воді між кліперботом і літаком. Обидва з цікавістю розглядали рятівний прилад.

— Надувна подушка, — сказав Бариль. — Але мені такої бачити не доводилось. Відкіля вони її дістали?

— Це з підводного човна, — сказав Марко, підводячися над крилом літака. На другому крилі так само показалась Яся.

— О дітки, ви вже очуняли? — зрадів Бариль. — То давайте побалакаємо. Відкіля ви тут серед моря взялися?

— Нас викинули з підводного човна, — відповів Марко.

— Чий це човен?

— Не знаю.

— От так діло!

Марко розповів про пригоди на підводному човні, а після того сказав про свій синій пакет. Тепер разом спробували його відкрити. Виявилось, пакет був з непромокального паперу. Прочитати документи ніхто не міг. Петимко, що знав іноземні мови, визначив, що документи зашифровані.

— Нічого, це не біда, — заявив Бариль. — Ви молодці, що роздобули його. У нас знайдуться такі спеціалісти, що найзаплутаніший шифр за день-два розберуть.

Південно-західний вітер посилився до трьох-чотирьох балів і поволі односив «Розвідувача риби» на північний схід. Льотчики лише раділи цьому, бо, врешті, наближались до берегів. Петимко запевняв, що з такою швидкістю днів за три-чотири їх донесе до Лебединого острова. На жаль, він не ручався за тривалість того вітру навіть до ночі. Так само жодних підтверджень, чи не змінить вітер напрямку, теж не давав.

— Одним словом, товаришу метеоролог, — сказав Бариль, — висловлюю вам своє незадоволення, раз ви не можете налагодити потрібного нам вітру.

— Зате, — відповів Петимко, — я можу налагодити непоганий парус, що вдвоє або й утроє прискорить наш рух.

— З чого?

— А наші парашути…

— У-у-у. Правильно! Це діло.

— Тоді гайда до роботи!

О пів на шосту на літаку вже кінчали встановлювати паруси. Розпустили парашути і натягли їх між тросами, що йшли од крил, а крім того, пристосували щоглу, зв'язавши для цього весла від кліпербота. Марко, що звик мати діло з парусами, виявив неабияку вправність і дістав за це похвалу та подяку від Бариля. О шостій годині літак уже йшов під парусами з швидкістю понад три милі. Бариль сидів за штурвалом і досить вдало правив стерном, немов завжди плавав на такому літаку-паруснику.

Ясю посадили в кабіну спостерігача, а Петимко й Марко вмостилися верхи на фюзеляжі.

Це було не дуже зручно, але при тій швидкості, з якою посувався літак, цілком терпимо. Якби це було під час польоту, то їх би враз зірвало струменем повітря, тепер же вони почували себе приблизно так, наче сиділи на кормі човна, поспускавши ноги за борт.

За півгодини плавання Марко, розглядаючи обрій у бінокль, побачив якусь чорну крапку трохи вліво від них. Петимко, глянувши в тому ж напрямку, підтвердив Маркові спостереження.

— Пароплав? — спитав пілот.

Штурман і юнга майже впевнено стверджували це. Коли ж стали підпливати, то в обох з'явився сумнів. Якесь дивне судно, здавалося, стояло на місці.

— Може, то підводний човен? — спитав Бариль і, стривожений цією думкою, взявся за бінокль. Проте, добре роздивившись, впевнився, що то не човен. Коли літак-парусник ще ближче підплив до судна, стало ясно, що то пароплав, бо між двома щоглами вирисувалась труба. Тільки пароплав цей чомусь дуже глибоко сидів у воді.