Човен спинився. Світло електричної лампочки погасло, в каюті зробилось напівтемно. В центральному посту почулися телефонні розмови:

— Акумулятори сіли, — сказав комусь старший офіцер.

Після того зайшла мовчанка. Вона тривала недовго, і скоро знов почулася розмова. Командир і старший офіцер радились. Часом втручався Анч, а одного разу якесь слово вкинув і стерновий. Поранений заворушився, прокинувся і підвів голову, вслухаючись у розмову. Старший офіцер запропонував два виходи: перший — викинути через спеціальний люк аварійний буйок на поверхню моря, з надією, що його помітять радянські пароплави і пришлють їм водолазну партію; другий — затопити бойову рубку і крізь неї одному або двом чоловікам викинутись на поверхню в так званих підводних парашутах, тобто водолазних масках з маленьким балоном повітря. В своєму розпорядженні пірати мали дві таких маски. Ті, що викинуться, повинні вжити заходів до врятування екіпажу підводного човна.

— Гаразд, — сказав командир. — Перевірте маски та приготуйте бойову рубку до затоплення. На поверхню підійметеся ви з паном агентом.

Паном агентом командир підводного човна називав Анча.

— Тим часом, — продовжував він, — я дам пану агенту інструкції.

Було чути, як командир і Анч вийшли з центрального поста в командирську каюту. Через кілька хвилин відтіля почулася скажена лайка командира. Він повернувся назад у центральний пост управління і сказав старшому офіцерові, що з каюти зник пакет з важливими документами:

— Зашифровані інструкції командування.

Але пірати не мали часу обговорювати питання, куди зник документ. Командир заспокоївся на тому, що документи, по-перше, зашифровані, а, по-друге, не могли потрапити нікуди за стіни підводного човна.

— Маски справні, рубка готова до затоплення, — рапортував старший офіцер. — Дозвольте надіти.

— Тільки гляньте, як там у вас в каюті?

Поранений звів голову, збираючись, очевидно, щось спитати, коли старший офіцер зайде до каюти. Проте йому не довелося цього зробити, бо в центральному посту тріснув револьверний постріл, і хтось важко впав на палубу. Падаючи, ударив головою в двері, одчинив їх і трошки зсунувся по східцях у каюту, де були Люда й поранений. Перед ними лежав труп старшого офіцера. За напіввідчиненими дверима почувся новий постріл, і там знову хтось упав. Поранений схопився з ліжка, сів і дико блимав очима в напівтемряві.

— Готово! — почувся голос командира. — Згідно з інструкцією, ми мусимо зберігати в абсолютному секреті наше плавання. На човен ми вже повернутися не зможемо. Тут, поблизу чужих вод, командування його не підійматиме.

— План наших дальших дій? — сухо спитав Анч.

— Ми повинні викинути разом з собою кліпербот. За шістдесят п'ять миль відціля перебуває наша надводна база. Ми повинні добратися до місця призначеного побачення. Надівайте маску, вона прикриє вам голову, а маленький балон з повітрям дасть змогу дихати та прискорить виліт з води. Пам'ятайте, ми на глибині вісімдесяті п'ять метрів. Це смертельно небезпечна глибина. Водолазів у м'яких скафандрах підіймають відціля протягом чотирьох годин, інакше їм загрожує важка кесонна хвороба, переважно з смертельними результатами. Ми вилетимо протягом якоїсь хвилини, мов корок із пляшки. На цій глибині тиск — вісім з половиною атмосфер, а в човні — звичайний. Значить, і в організмі нашому він — звичайний. Оце й повинно нас врятувати. Головне, не затриматись у рубці, коли в неї рине вода. Нас повинно викинути одразу, для цього я підійму там тиск повітря.

— А кліпербот? — спитав Анч.

— Ми прив'яжемо до нього весла, і вони підіймуться слідом за нами.

— На всяк випадок нам треба переодягтися, — сказав Анч. — Я мушу приклеїти бороду.

Вони порпалися ще деякий час, нарешті, перейшли в бокову рубку. Анч ще вийшов відтіля і зайшов у каюті до дівчини та пораненого, заговорив з пораненим, подякував за хорошу роботу, за вдале провокування юнги і закінчив:

— Ви були хорошим помічником, мені шкода розлучатися з вами. Але я залишаю вам компаньйонку, яка доглядатиме вас, і обіцяю доповісти нашому начальникові про вас, як про героя.

Поранений просив, щоб його взяли з собою, він обіцяв на все життя лишитися вірним слугою Анча.

— На жаль, у нас лише дві маски, а крім того, ми не змогли б впоратися з пораненим.

Почувся голос командира — він кликав шпигуна. Анч повернувся до дівчини:

— Прощайте, красуне, більше нам не доведеться бачитись, — сказав він російською мовою. — Ви цікавились своїми друзями. Ними давно вже живляться краби, яких я обіцяв вам подарувати.

— Не утруднюйте себе російською мовою, — його мовою відповіла Люда.

Анч здригнувся від несподіванки. «Так, значить, вона весь час розуміла розмови в її присутності».

— У-у-у! — ненависно протяг він і замахнувся на неї, наче намірявся вбити. Але його рішуче й нетерпляче кликав командир.

Шпигун вискочив з каюти В центральному посту дзвонив телефон, але ніхто не підходив до трубки. З машинного відділу кликали командира, але командир з Анчем уже задраювали водонепроникну загородку між центральним постом і бойовою рубкою. Вони мусили зробити це для того, щоб збільшити в приміщенні рубки тиск повітря.

Поранений лежав деякий час наче заціпенілий, але скоро опам'ятався.

— Не будемо більше дурити одне одного, — сказав він дівчині, — тепер наші інтереси спільні. Я сподіваюся — вони обоє поздихають раніш, ніж випливуть на поверхню. Кожен з них ще тут застрелив би другого, але поки вони потрібні один одному.

З бойової рубки долетів шум. Потім стих. Човен хитнувся: значить, вода прорвалась в бойову рубку і крізь відчинений люк стисле повітря викинуло двох людей з човна. Чулося якесь шипіння, булькотіння за стіною. Десь над ними товщину води прорізують тіла двох людей, які, покинувши своїх підлеглих напризволяще, намагаються врятувати собі життя.

Поранений теж прислухався. Здавалося, його неначе вдарило якоюсь страшною звісткою, і він, непритомніючи, сповз з подушки. Світло лампочки все пригасало, і незабаром Люда бачила лише слабо розжарену червону нитку в темряві. Останні запаси енергії в акумуляторі освітлення кінчалися. Крім тієї червоної нитки, Люда не могла нічого побачити. Вона піднесла до лампочки годинник і ще могла розібрати — п'ять годин тридцять дві хвилини.

В посту центрального управління настирливо дзвонив телефон.

Стерновий Андрій Камбала тримав однією рукою стерно, в другій грубу цигарку і філософствував з приводу різних змін у природі. В одному випадку його зацікавило, що великі зграї хамси з'явились цього року несподівано рано. Вона ловилася з осені до весни, бо на літо, мабуть, вирушала в Середземне море. «Колумб» був повний дрібнесенької риби з сріблястими головками й бурувато-синіми спинками, що нагадувала оселедців. Шаланди соколинських рибалок з учорашнього дня розкидали сіті на мілинах, і шхуна забрала черговий вилов. Андрій балакав сьогодні на різні теми надзвичайно багато. Сторонній спостерігач міг би сказати, що це базіка. Причини ж тієї балакучості були інші. Андрій намагався одвернути своїх товаришів — шкіпера та моториста — від сумних думок.

— Одного року, — говорив він далі, — хамса з'явилась величезна, з чверть метра завдовжки.

Звичайно Стах обов'язково зауважив би, що Андрій бреше, бо такої великої хамси ще ніхто не бачив, але цього разу промовчав. Андрій на це одразу зважив і навіть замовк. Але потім вів далі:

— Йшов тут один французький пароплав. Став чогось проти нашого острова… Спустили шлюпку, з'їхали на берег…

Знову Андрія вразила мовчанка Стаха, бо скільки він не розповідав історію з тим пароплавом, завжди шкіпер поправляв його, що то був пароплав не французький, а іспанський, і шлюпка до острова не підходила, а рибалки під'їздили до пароплава… Але цього разу, здавалося, ніхто не чув Андрієвої розповіді. Стерновий хитнув правило стерна, затягся димом, покашляв і знову почав: