Всіх трьох смутила лише думка про побачення з професором Ананьєвим, коли привезуть йому звістку про дочку. Що втішного в тій звістці з цілковитим незнанням про її долю? Коли про це заходила мова, Андрій кректав, наче старий дід Стах, покашлюючи, замовкав і тільки Левко доводив, що не все ще втрачено, можливо, кораблі наздоженуть підводний човен, і тоді…

— Тоді вони його потоплять, — нарешті, одрізав йому Стах Очерет. Після цього моторист теж замислився, шукаючи спосіб знищити піратів і врятувати дівчину. Але нічого не знаходив.

Близько сьомої години вечора Стах став на ніс і почав дивитись у бінокль, виглядаючи на обрії Лебединий острів. У цей час з рубки визирнула Яся.

— Не спиться? — спитав Левко.

— Сон страшний приснився, — відповіла посміхаючись дівчинка. — А куди це дядько Стах дивиться?

— Острів наш виглядає. Ось-ось повинен з'явитися!

— Ви мене збудите, коли до острова підходитимемо?

— Обов'язково, Ясочко.

— То я знов лягаю спати. — І дівчинка сховалась у рубці.

Минуло кілька хвилин. Шкіпер чогось почав дивитись на море по лівому борту.

— Що там, острів пересувається? — поцікавився Левко.

— П'ять хвилин тому дивився, нічого не бачив, — відповів Очерет, — а тепер човен з двома людьми пливе. Веслують. Хто б то міг бути?

— Може, ще кого рятуватимемо?

— А думаєш, підводний човен може стільки лиха накоїти… Андрію, стернуй на човен! Бачиш?

Андрій кивнув головою і став розвертати шхуну.

Надходив вечір. Вітер зовсім вщух, і море заспокоїлось. Лише коли-не-коли десь вдалині мигтів білий гребінь, нагадуючи помах чайки крилом, і зникав, мов омана. «Колумб» круто звернув з свого попереднього курсу й пішов на човник. Шкіпер дивувався, хто б то міг бути, так далеко від берега на маленькому гребному човнику?

До речі, той човник своїм розміром і формою аж ніяк не придатний був для далекого плавання морем.

Коли шхуна підійшла ближче, Левко впізнав, що то надувний кліпербот, який йому колись довелося бачити. Але цей був трохи більших розмірів. Двоє людей у кліперботі, помітивши, що шхуна йде до них, завеслували назустріч. Один був з довгою чорною бородою, другий — голений, лише з смужкою рудої щетини під носом. На голові в першого був чорний кашкет, що нагадував матроську форменку, а в другого — темно-коричневий м'який шкіряний шолом. Мабуть, тому перший нагадував моряка, а другий — льотчика. Льотчик працював широким веслом з коротеньким держалном. Бородатий мовчки дивився на шхуну, не виявляючи з цієї зустрічі ні задоволення, ні радісного здивування, чого з повним правом могли сподіватись колумбівці. Стах Очерет скомандував виключити мотор, туркотіння вщухало, і шхуна стала зупинятися. Бородатий тихо сказав кілька слів своєму гребцеві, і той підігнав човник до шхуни. Тепер на обличчі бородатого з'явилося щось подібне до задоволення. Він помахав рукою і крикнув:

— Драстуйте, товариші!

Левкові цей голос здався знайомим, але він не пригадував, де й коли бачив бородатого.

— Куди це ви на такому кораблі мандруєте? — спитав Стах.

— Маленька неприємність трапилась, — відповів бородатий і в свою чергу спитав, куди вони держать курс.

— На Лебединий острів.

— Нам у Лузани треба.

— З Лебединого в Лузани підемо.

— У нас з літаком аварія.

— Може, підводний човен вас того… — поцікавився Андрій.

— А ви що, про підводний човен знаєте? — стрепенувся бородатий.

— То ви з «Розвідувача риби»? — гукнув Стах.

Бородатий мотнув головою, на запитання не відповів, схопився рукою за борт шхуни і сказав:

— Доведеться вам нас забрати.

— Просимо, — відповів Стах, допомагаючи бородатому вилазити на шхуну. — Ми сьогодні вже підібрали двох ваших знайомих — хлопця і дівчинку.

Бородатий нахмурився і, слухаючи Стаха, уважно стежив за його обличчям. Потім обличчя його стало радісно-здивованим і він спитав:

— Де вони?

— Висипляються, — показав шкіпер на рубку.

Бородатий кивнув головою льотчикові, і той поліз на шхуну.

— Далеко ми од берега? — спитав бородатий.

— Скоро Лебединий побачимо, — відповів шкіпер.

Почувши цю відповідь, бородатий, здавалося, здивувався, зиркнув на пілота, але нічого не сказав. Тим часом Левко, дивлячись на них обох, згадав, що Марко розказував про безногого льотчика, але в жодного з цих двох дерев'яної ноги не бачив. Голос же бородатого він, безперечно, чув не вперше. Шкіпер порадив витягти гумового човна, одночасно висловлюючи сумнів, що на такій посудині далеко не запливеш.

— І навіть дуже далеко, — відповів бородатий. — Ось, будь ласка, подивіться, — показав рукою за борт так, що шкіперові довелося обернутися кругом, щоб туди подивитись. В цей час бородатий глянув на свого товариша і зробив короткий енергійний кивок головою, подаючи тим самим якесь гасло. Той рух стривожив Левка, і він весь напружився, наче готуючись попередити якусь біду, але вже було пізно. Майже одночасно обидва незнайомці сунули руки в кишені й вихопили револьвери. Пролунали два постріли.

Шкіпер захитався і впав горілиць, а стерновий, зігнувши коліна, повалився обличчям на палубу і, падаючи, збив у море відро, що лежало край правого борту. Левко виплигнув з свого місця і кинувся на вбивць. Його зупинив різкий оклик:

— Ні з місця, стріляю!

Здоровий розум переміг порив безумної одваги, і Левко зупинився. Було безглуздо битися одному беззбройному проти двох з револьверами. Головне, стояли вони на такій віддалі від нього, що поки б він наблизився до них, то дістав би принаймні чотири кулі.

— Назад! — скомандував йому чорнобородий, і він одступив.

— Кругом! — Левко повернувся спиною до напасників, обличчям до рубки. І саме в цю хвилину в дверях рубки з'явився Марко, а за ним Яся.

— Руки вгору! — крикнув Анч, бо це був він.

Марко повільно звів руки. Те саме зробив Левко.

— Вийти з рубки! — прозвучав наказ.

Марко ступив крок вперед, за ним, підіймаючи руки, вийшла Яся.

— Попереджаю, як тільки хто поворухнеться, — стріляємо, — сказав Анч і не спускаючи з них очей, заговорив з командиром піратського човна

Тільки тепер Левко впізнав шпигуна по його очах і рухах. Значить, підводний човен близько. Невже їх заберуть туди? Подумавши це, він занишпорив очима по обрію, але прямо перед ним слалася пустеля. Ні підводного човна, ні пароплава, жодного паруса

Нападники перемовились кількома словами, зайняли зручнішу для себе позицію в центрі шхуни а захопленим наказали стати рядком край борту. Руки запропонували покласти долонями за голову. Це заважало полоненим швидко зробити рукою якийсь несподіваний рух. Крім того, виставлені вперед лікті заважали їм бачити один одного.

Пірати особливо ненависно та здивовано розглядали Марка і Ясю, бо вважали їх за потоплених. Мабуть, Анч пригадав останні слова дівчинки, бо в очах шпигуна, коли він позирав на неї, відчувалася смертельна погроза. Коли б рибалки зрозуміли, про що говорили шпигун і пірат, то довідалися б, що кілька слів було призначено дівчинці. З нею вирішили не морочитись довго, а при першому найменшому порушенні наказу застрелити, щоб залякати інших двох полонених, які тимчасово були потрібні піратам.

Шпигун виголосив коротку промову, весь час багатозначно позираючи на полонених, на тих, що лежали постріляні, і на свій револьвер. Він сказав:

— Нам потрібна ваша шхуна. Ви доставите нас у відкрите море, туди, куди ми вам накажемо, і завтра на цей час будете вільні, зможете повертатися до себе на Лебединий острів чи куди схочете. Нам потрібні моторист і стерновий. Але пам'ятайте: найменший непослух, нестаранна робота, якийсь підозрілий рух — і ту ж мить наші револьвери розрядяться у ваші голови. Між собою не розмовляти, один на одного не дивитися, коли не працюватимете, то стояти до нас спиною і руки тримати за головою. Все.

Полонені мовчки вислухали цю промову і продовжували непорушно стояти, лише вимірюючи очима відстань до револьверів. На жаль, відстань та не дозволяла зробити раптового стрибка, щоб збити з ніг піратів і спробувати видерти в них револьвери.