«Буревісник» залишив Соколину бухту перед ранком. Ніхто не проводжав есмінця, але теплою подякою командирові та екіпажеві цього корабля були сповнені серця у хатках рибальського висілка. Весь минулий день червонофлотці гостювали у рибалок. Безліч раз Марко, Яся, Левко і Андрій та військові моряки розповідали про свої пригоди. Слухачам все здавалось мало, вони знов і знов сипали запитаннями і проханнями розповісти. Але найбільше слухав, розпитував і сам розповідав малий Грицько, що вважав себе головним героєм.

— Коли б я не впізнав Ясю і не сказав про неї дідові та мамі, то всі б попропадали, — запевняв він.

І тепер, коли корабель вийшов у море, повертаючись назустріч сонцю, вахтовий командир ласкаво посміхнувся, згадуючи Грицька.

«Буревісник» ішов прискореним ходом, допалюючи в своїх топках останні запаси вугілля. Трофімов поспішав приставити в Лузани пораненого Стаха Очерета та здати Анча.

Ранішнє сонце з легким вітерцем і дрібною хвилею зустріло есмінець у відкритому морі далеко від острова.

Зі сходом сонця прокинувся на «Колумбі» Андрій Камбала.

Цю ніч він ночував на шхуні сам-один. Марко спав дома, на маяку. Левко у висілку, в хаті своїх батьків, поранений шкіпер лежав на есмінці в корабельному лазареті. Стерновий звечора повернувся на шхуну, переспав ніч і тепер думав, що даремно стояти нічого, а треба ладнатися в дорогу, на Лузани, здати там рибу, яка й так добу перестояла, та відремонтувати щоглу.

Андрій глянув на берег і побачив, як до пристані, з різних сторін спускалися три постаті, освітлені ранішнім сонцем. Узяв бінокль і почав їх розглядати. Першим пізнав Марка. Він ішов з маяка, мабуть недоспавши ночі, поспішав на шхуну. Другий був Левко. Третьої постаті Андрій ніяк не міг впізнати, лише розібрав, що то дівчина.

— Кого ж це так рано несе? — питав сам себе стерновий, і тільки, коли всі троє зійшли на пристань, впізнав у тій дівчинці Ясю Знайду. За кілька хвилин рибалки й дівчина були на шхуні.

Коли шкіпера не бувало, його завжди заступав Левко. Стерновий та юнга ждали його наказів. Моторист пройшовся по палубі, оглянув рубку, де вже замили сліди крові, поламану щоглу, мотор, підняв рукою кілька риб, понюхав, кинув назад і звернувся до товаришів:

— Лікар сказав, що наш шкіпер зможе повернутися на шхуну не раніш зими… За тиждень чи два Марко їде до міста складати іспити в технікум. Там він, мабуть, і залишиться… Треба думати про набір нової команди на «Колумб».

— Нікуди я зараз не поїду, — швидко відповів юнга.

— Чому?

— Товариші, я не хочу вас зараз покидати, — хвилюючись, відповідав хлопець. — Мені шкода нашого старого «Колумба», я хочу діждатись, коли наш дядько Стах вийде з лікарні, коли поставимо нову щоглу, коли… — голос його став тихший і повільніший, — коли водолази обшукають дно моря, підіймуть піратський човен, знайдуть тіло Люди Ананьєвої і ми поховаємо її. Тільки тоді я поїду вчитися… Чергові набори моряків до технікумів ще будуть зимою і навесні.

Всі мовчали. Моторист щось зважував:

— Що ми йому скажемо? — спитав Левко у стернового.

— Хай лишається, — відповів Андрій і обняв Марка. В тих обіймах страхітливого, але щирого рибалки юнга відчув палку любов і приязнь.

— Гаразд, — коротко, по-діловому промовив Левко. — Ти згоден, і я згоден. Значить, одноголосна згода всього екіпажу. Тепер у мене є пропозиція: поки наш дядько Стах у лікарні, давайте вправлятися на шхуні втрьох. Згода?

— Згода, — відповіли його товариші.

— Але нам потрібний тимчасовий шкіпер.

— Левко! — сказав юнга.

— Ні, — перебив його Левко, — пропоную обрати шкіпером того з нас, хто виявив найбільше відваги й спритності в боротьбі з ворогами.

— Ні, ні, мене ні, — сказав майже сердито Андрій. Хоча в усіх був серйозний настрій, але ніхто не міг утриматись від посмішки, а сам стерновий, прикривши долонею обличчя, лукаво скривився.

— Значить, голосуємо? — сказав Левко. — Шкіпером «Колумба» — Марка Завірюху.

Марко рішуче відмовився. Він не погоджувався, доводячи, що шкіпером мусить бути Левко, а він працюватиме мотористом. Коли проти нього виступили моторист і стерновий, тоді юнга заявив, що команда неповна і два чоловіки не можуть обирати одного.

— Мені можна вас попросити?.. — звернулася до рибалок Яся, що досі сиділа мовчки.

— Слухаємо, Ясочко! — обернувся до неї Левко.

— Тепер вас троє залишилося на шхуні. Один буде шкіпер, другий моторист, третій стерновий. А я прошу, щоб ви мене взяли до себе юнгою. Я вмію варити, прибирати, правити човном, перебирати рибу, а всього, що треба, я навчусь…

Сказавши цю довгу для неї промову, дівчинка змовкла. Рибалки лагідно дивились на неї.

— Я не проти, — перший висловився Андрій.

— Молодець, Ясю! — скрикнув Марко і потис їй руку.

— Екіпаж у повному складі, — додав стерновий. — Давайте ж обирати шкіпера. Ясю, ти за кого, за Левка чи за Марка?

— За Марка, — відповіла дівчинка.

— От молодець! — сказав Левко, потиснувши їй обидві руки, а потім звернувся до Марка: — Абсолютна більшість команди просить тебе виконувати обов'язки шкіпера.

Марко Мусив погодитись.

— Товариші, я дякую вам за довір'я і обіцяю його виправдати, а зараз давайте зніматися з якоря. Стерновий, підіймай якір і розгорни шхуну. Юнга, допоможи стерновому. Моторист, включай на малий хід.

За десять хвилин «Колумб» залишив Соколину бухту. Шхуна йшла під мотором і парусом, приладнаним до обламаної щогли. Всі взялися до своєї роботи. Юнга готував біля рубки сніданок. Юний шкіпер стояв на носі шхуни, дивився в блакитну далечінь над морем, дихав свіжим холодним повітрям і думав про пережиті дні боротьби та праці.

На Торіанітовому горбі робота не припинялася і на хвилину. За кілька днів професор Ананьєв постарів, голова стала майже біла. Він ходив згорбившись, спирався на палицю. Проте так само, як і раніш, багато працював, особливо у хімічній лабораторії, обладнаній у маленькому дерев'яному баракові. Там уже було одержано перший гелій, що зберігався в металевих і скляних балонах. Хоча цінне обладнання, закуплене в Америці, загинуло разом з «Антопулосом» на дні моря, але один з радянських заводів узявся у рекордно короткий строк виготовити необхідне устаткування. Геологічний комітет обіцяв найближчим часом надіслати на Лебединий острів нову партію дослідників разом з професором Китаєвим. На торіанітовому горбі ставили намети, почали будувати приміщення на зиму і одночасно, за проектом професора Ананьєва, налагоджували, так би мовити, кустарне виробництво гелію.

Того дня Ананьєв з самого досвітку обходив розробки. Напередодні він остаточно довідався про загибель своєї дочки разом з піратським підводним човном. Бачив юнгу Марка та Ясю Знайду і вислухав, що вони говорили про Люду. На його прохання капітан-лейтенант Трофімов влаштував йому побачення з Анчем, але шпигун відмовився відповідати хоча б на одне запитання. Так і залишив його професор, нічого не довідавшись про останні хвилини своєї єдиної доньки. Командування есмінця, рибалки, робітники торіанітових розробок поділяли його горе, висловлювали йому жаль, але з учорашнього вечора професор ні з ким не говорив про це. Він замкнувся в собі і, здавалося, весь віддався своїй роботі. Проти його молоді друзі старалися не залишати професора довгий час на самоті. Цілу ніч непомітно для професора біля його намету чергували. Але ніхто не почув жодного стогону відтіля, лише світло горіло до ранку, і коли Ананьєв вийшов з намету, на його обличчі було кілька нових зморщок.

Десь біля полудня професор зійшов на високий горб, озирнувся навколо, дивлячись на острів, море і лани на суходолі за протокою. Потім пильно оглянув місцевість навколо горба, озерце, наполовину вирубані кущі і згадав, як проводив тут початок своєї роботи з дочкою, як одного такого дня вдалині помітили людину з фотоапаратом. Професор важко зітхнув і глянув у бік висілка. Стежкою, що з'єднувала виселок з торіанітовими розробками, хтось біг. Не один, а троє. Хтось маленький значно випередив двох інших, очевидно, дорослих і, наче білий клубок, котився сюди. Двоє дорослих далеко відстали від маленького, але теж поспішали бігом.