Капітанові Зірвиголові заподіяно багато ран, але жодна з них не була тяжкою. Після п'ятнадцяти днів лікування в госпіталі майже всі вони загоїлись. Наказ генерала — його рятівника — точно виконувався, і протягом двох тижнів Жан був об'єктом особливої уваги лікарів, а це, звичайно, великою мірою сприяло його швидкому одужанню. У Жана, коли він устав з ліжка, назавжди лишилося почуття безмежної вдячності до великодушного джентльмена.

Тепер Зірвиголова, як військовий полонений, поділяв долю трьохсот бурів, взятих у полон на початку облоги Ледісміта. Присутність їх в обложеному місті завдавала чимало клопоту комендантові міста, бо, незважаючи на пильний нагляд, бури часто-густо тікали, рискуючи життям. Для більшості втікачів справа кінчалася трагічною смертю. Але ті, кому щастило вислизнути, приносили обложникам важливі відомості.

До того ж харчування полонених помітно зменшувало запаси їжі гарнізону. І коли б облога, як усі пророкували, затяглася надовго, ця обставина неминуче скоротила б тривалість опору. Тому вище командування розпорядилося евакуювати всіх здорових полонених у Наталь, її звідти на Капську Землю.

В той час кільце оточення було ще не таке щільне, і поїзди час від часу могли пробиватися у Дурбан.

Хоч Колензо, найважливіший з воєнного погляду пункт, і обстрілювала бурська артилерія, він все-таки був ще в руках англійців, а міст над Тугелою міг ще служити для пересування легких составів.

Від Ледісміта до Дурбана близько двохсот кілометрів.

Бідолашних полонених навантажили по товарних вагонах, приставили до них достатню кількість солдатів-конвоїрів — і в дорогу! Подорож була розрахована на один день. Але через жалюгідний стан залізниць переїзд тривав два дні. Дві доби без хліба і води, у вагонах, набитих людьми, як бочка оселедцями. Полонені не мали змоги вийти звідти ні на хвилину. Подумай, читачу: ані на хвилину!

Легко уявити собі, в якому стані були усі ці нещасні, змучені втомою. Вони стогнали від голоду і спраги і задихалися у сповнених смороду вагонах, тоді як англійці, зручно розмістившись у бліндированих вагонах, їли, пили і галасливо веселилися.

Отак по-різному складаються долі народів, роз'єднаних страхіттям, ім'я якому — війна.

У Дурбані англійські власті приступили до миття полонених і чистки вагонів. Робилося це дуже просто: у вагони спрямовували рукави потужних насосів, з допомогою яких милися кораблі в доках, і рясно поливали водою все і всіх. Наскрізь промоклі, засліплені сильними струменями води, що хльостали по них, бури відбивалися, падали, фиркали, наче жалюгідні потопаючі собаки.

Але гігієна — насамперед!

А тепер сушіться, як хочете.

А ось і їжа. Величезні казани, наповнені протухлим напівзвареним рисом. Ложок не давали. І хоч полонені змушені були черпати огидне місиво просто руками, вони ковтали його так жадібно, що це краще за всякі слова промовляло про перенесене голодування.

— Поганин початок, — бурчав Зірвиголова. — Професія полоненого мені не дуже подобається, і, звичайно, я тут не залишусь надовго.

Полонених пов'язали попарно і тими ж вірьовками прикріпили послідовно одну пару до одної, так що весь конвойований загін мав вигляд індійського ланцюжка^[31].

Практичні люди — оці англійці!

Нарешті бідолахам оголосили, що їх посадять на військовий корабель, який стояв на рейді, і повели туди.

Усе населення міста збіглося подивитися на полонених. Люди тісними лавами стояли обабіч дороги.

Який страшний шлях переможених серед ворожої і глузливої юрби! її жорстокість не знає пощади: образи так і сипляться на бідолашних, сумна доля яких мала б, здається, викликати в людях святе співчуття.

Потім під пекучим промінням сонця, від якого репалися губи і, наче киплячий казан, диміло мокре плаття, полонених стали розміщувати по шаландах. Коли ці судна були переповнені, похмурий караван вирушив і скоро підплив до крейсера «Каледонія», що стояв під парами на рейді.

Нарешті можна буде хоч трохи відпочити, простягтися десь, поспати, задовольнити голод, позбутися образ конвоїрів…

Та не так вийшло! Знову нумерування, знову перекличка, знову тіснява в броньованій башті, без повітря, без світла, де лише невиразно вимальовувалися жерла гармат, націлених на живу людську масу.

Протяжно завила сирена, заскрипів якірний ланцюг, розляглося монотонне рипіння гвинта. Почалася кільова і бокова качка, ці неминучі попередники морської хвороби.

«Каледонія» із швидкістю акули неслася по хвилях бурхливого Індійського океану; бури, ув'язнені в башті, ридали, мов діти. Цим простим людям, які ніколи не бачили моря, здавалося, що їх назавжди відривають від рідної землі і засуджують на довічне вигнання.

А «Каледонія», немилосердно димлячи, поглинала милю за милею, розрізаючи хвилі. Вона держала курс на Саймонстаун — морський форт за вісім льє на південь від Капштадта.

Від Дурбана до Саймонстауна тисяча чотириста кілометрів. Сорок вісім годин подорожі, може, ще тяжчої, ніж переїзд залізницею.

Коли крейсер прибув на рейд, полонених розмістили на чотирьох понтонах^[32], що стояли на якорі за три милі під берега. А розвантажена «Каледонія» знову взяла курс на Дурбан.

Зірвиголова і шістдесят інших полонених бурів були інтерновані на понтоні «Терор»^[33].

Справжнім пеклом було це дуже влучно назване судно. Увійдіть — і вам здаватиметься, що ви в лікарні, але в такій лікарні, де немає ні сиділок, ні лікарів, ні медикаментів.

Брудна клітка, повно напхана людьми. Їхні тіла вкриті ранами, по них повзають паразити. Додайте до цього нестерпну спеку, від якої можна збожеволіти, і харч, що видається лише в кількості, необхідній для «підтримання життя». Чудова формула, вигадана англійцями. Під нею розуміється пайок, достатній тільки для того, щоб не дати полоненому вмерти з голоду.

Як це економно! І ще перевага: послаблі з голоду люди не могли тікати. Вони мерли, як ті мухи. «Тим гірше для них!» Похорони були недовгі. Відкривали гарматний люк і без особливих церемоній кидали тіло в затоку, води якої кишіли акулами.

«Тим краще для акул», сміялися англійці.

Уже через добу Зірвиголова відчув, що не має сили більше зносити брутальне поводження, голод, воші, жалюгідний вигляд товаришів по ув'язненню, ослаблих, напівмертвих, схожих скоріше на примари, ніж на людей. Він твердо вирішив покласти всьому цьому край. Хай він потоне, хай його розстріляють, з'їдять акули — і то краще, ніж оце повільне і тяжке вмирання.

Він поділився своїм планом з деякими хворими товаришами. Але ті не наважилися схвалити його. План Жана здався їм занадто рискованим. «Терор» стояв на якорі посередині затоки у шість миль завширшки. Отже, до берега було принаймні три милі.

Добрий плавець, можливо, й міг би доплисти, незважаючи на акул, на вартових і на сторожові судна, завжди готові погнатися за ним. Але як проникнути в Саймонстаун? У цьому місті, що було одночасно військовим портом, арсеналом, верф'ю, здається, не було такого куточка, що не охоронявся б з боку моря.

Та Зірвиголова не вагався. Хай буде, що буде! Найближчої ж ночі він утече.

Товариші дали йому вірьовку, вкрадену десь одним із полонених, у якого в перші дні ув'язнення невистачило рішучості втекти, а, тепер не було на це сили.

Настала ніч. У башті, ледве освітленій двома похідними ліхтарями, було темно.

Зірвиголова роздягнувся догола і ременем прив'язав за спину свій одяг: штани, куртку, капелюх, шерстяну фуфайку. Черевиків він не взяв.