Ось кабінет. Нахмурив брови й уважно читає, а коло ока збираються зморшки і скачуть сердито. Вслід за дзвінком біжить чиновник, і як же він сердить начальство! Коли б ще не сталось лиха… я так боюсь… боюсь випадку, наглої смерті, бо все ж можливо… Ну, день скінчився щасливо, хвалити бога…

Спальня. М’яке зелене світло ласкаво лягає на важке тіло, на білу бороду й на благородний старечий профіль. Сон ще не зразу приходить, витають думи, і очі щось бачать там, у сутінях… може, мене? Спи. На добраніч… може, до завтра?

Все більше і більше звикаю до нього. Чую, що він вростає у мене, як корінь у землю, стає все дорожчим. Не одділяю навіть себе од нього. Не можу. Щось таємниче, містичне таїться в нашім зв’язку, так наче один з нас — тінь другого: поки один з нас живе, другий теж мусить жити. І навіть браунінг ховає дві кулі рядом — одна для нього, друга для мене.

Вночі він снився, гарний, величний старець з восковим обличчям. А вдень сичав у грудях неспокій. Щось дратувало, щось ссало серце, чогось не ставало. Тепер вже знаю. То колотилось бажання почути голос. Я  мусив його почути.

А час волікся.

…Я знову стрівся із нею. З тою, що кинула квітку у моє серце. Зирнула на мене таким привітним, ніжноцікавим оком, що квітка ожила й запахла. Й настала відразу весна, ожили сонце, радість і сміх… Я хтів схопити отак в обійми якусь людину, що йшла назустріч з суворим обличчям, і притиснути до серця: брате!. Побачив тебе, моя мамо, як ти латаєш свою чорну одежу при світлі лампи… добра і бідна… мила і бідна… і слухав, наче музику, гомін життя… Щасливий і знову вільний, знов син землі, не гнів народу… І щез з-перед мене противний профіль… Що? Щез? Геть все із серця! Я — невідомий…

Тепер я тут, серед сих стін, як звір у пастці… Се ти, сліпе око, що стежиш за мною крізь дірку в дверях… се ти нагадало… Як? Гинути тут… у сьому мішку… коли там воля… робота… товариші… Де? Ха-ха!. Вікно високо? Високо… А підкопатись?. під стіни?. Се ж неможливо. Розбити голову в стінку?. Один… одинокий… як нудно… як нудно… А може? Ні…

 .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .

Як дивно, як незвичайно дивно. Я чую — дзвонять, там десь вгорі. Обмерзлі дерева, дрібненькі гіллячки, покриті льодом. Блискучим льодом, прозорим склом. Старий дзвонар-вітер зібрав докупи тисячі ниток і хилитає галузки, і дзвонить та й дзвонить… Тень-телень-дзень… тень-телень-дзень… І скачуть вогні по галузках — зелені, червоні, сині… Де се я чув? І коли чув? Тоді, як був маленьким? Коли ж я чув?. Ах, правда, се ж було недавно… дні три-чотири… Тень-телень-дзень… Тень-телень-дзень…

 .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .

Пече мене сором на саму згадку. Одного разу… так, одного разу — і більш ніколи. Одного разу я озирнувся, бо чув на плечах слід чужих очей, слизький, холодний. Щось ішло за мною. Якесь пальто. Я завернув. Воно. Пішов тихіше. Так само. Став біля дерева. Здається, стало. Чи озирнутись? Ні. Я пішов швидше. Так, наче бігло. Може, то серце? Хто його знає… Се дратувало. Набрався зваги, вернув назад, просто на нього. Стрілись очима. Мої байдужі, невинні, спокійні, а в нього гострі, як голки, й лукаві. В куточках сміх. Ну, добре. Що ж далі? Ти хитрий, я теж не менше. Натягнув нерви, як снасті у бурю, і йду. Здається, одстало. Чи озирнутись? Ні. Свищу. Байдуже. Що я свищу? Невже «Марсельєзу»? Скоріше — вальс… Чого ходити? Не краще сидіти в хаті на самоті і не звертати на себе уваги? Здається, одстало. Я озирнувся. Нікого. Значить, безпечно. Пішов наліво, в якийсь провулок… і просто наткнувся на нього… на гострий, холодний погляд, немов на штик… Ага! Ти стежиш!. Ти вже наглянув, кого тобі треба, і кличеш на поміч, ідеш до нього… Ага! Ти ловиш… І раптом встав знизу холод і покотився, мов живе срібло, вгору, до серця, до горла, до кінчиків пальців… натис на мозок і випхав з чашки… Стріляти? Тікати? Куди? Через баркан? Байдуже, аби тікати… І став я легкий, порожній, і мчав наосліп, як клапоть брудного паперу у бурю, через чужі городи, через баркани, по глибокім снігу, а за мною щось гнало, свистіло, гукало і простягало руки… То був мій страх. І тільки тоді, як небезпечність минула, коли у чашці заважив мозок, а в тілі ожила кров, згадав свою підлість… згадав, що по дорозі кинув свій браунінг… так, без-бач, як щось вороже, щось небезпечне… Назад! Пекучий сором вернув мене знову, через баркани, чужі городи, по глибокім снігу, назад до нього, хоч би там була яка небезпечність, хоч би там була і сама смерть…

І досі гидко… на саму згадку… і випікає у серці рану свідомість, що живе в мені підлий і полохливий звір…

…Восковий профіль і біла борода… Він наче бунтував в мені, немов гнівався дуже, що вилетів разом із моїм мозком хоч на хвилину. Він розростався у моїх грудях, займав весь мозок, гнітив, душив, і так хотілось скинути його. «Ага, ти думав — я твій, а ти тепер мій…» — сміявся злорадно він в мені і дратував. Бо що він для мене? І в чому наш зв’язок? Я гнів народу і його кара, дихання уст правди, огонь з чорної хмари людської кривди, стріла з його лука…

…Так наче знав. Так жадібно пилось повітря, так вільно дихали груди, так широко очі дивились, немов востаннє. Іній… впав на все іній, й спустилася ніч, тиха, чутка і глибока. Цвіли дерева холодним квітом, білі і легкі, немов весільні дівчата. Стояла тополя уся в серпанку, струнка і тремтяча, як наречена, що йде до шлюбу. Чекала: прийде юнак, візьме за руку і поведе. Серед весільних гостей, в блакитній тиші, поміж вогнів. А небо чисте, і темне, і запашне, немов з фіалок. І там весільні гості. Прийшли всі зорі, навіть маленькі, що не виходять у вогкі ночі, збились у купки, стали рядками, розсілись самотньо, бліді, тихенькі, скромні і пишні, блискучі, нахабні, що щохвилини міняють колір. З далеких вулиць пливла музика людського гаму і бігли дзвіночки, чисті і голі, як по купелі… То була весільна ніч, моя весільна ніч… Цвіла у серці квітка, й надив очі знайомий погляд хто знає звідки — з мінливих зірок, з цвіту дерев… Перша й остання ніч… Так наче знав.

Щось мало бути цікаве в театрі, бо люди йшли. Веселі, жваві, з бринінням, немов рої летіли в улій. Нахабно сміялось холодне світло, і ляскали двері. Пливли скрізь сани, дихали коні з свистом і з храпом і обкидали снігом. «Вам білет? Ось…» — і я в рої. Чиєсь боа лоскоче щоки… теплий запах парфум… холодний, гарячий погляд… гаркавий: pardon! Перед очима сіра шинеля, а ззаду в шию хтось диха… Чого всі сі дрібниці в’їлися в мозок? Чого, як колючки, впилися в нього сі згадки, тоді як велике,— кінець, і початок, і осередок разом,— немов ковтнула пам’ять. Я пам’ятаю тільки, що затремтів. Бо вийшов з мене гнітючий профіль… восковий профіль і став недалеко. Бороду гладив і ховав за спину кулак. І я почув його голос. Тепер той голос, липкий, тягучий, живе в моїх вухах, обліпив мозок… Чи я стріляв?. Жодного згуку. Гробова тиша. Знялись, як крила, навислі брови, вигнали з лоба жалібні очі, покірні і полохливі, як у щеняти, і стали тінню… Великий гнів, що жив у мені, вилетів звідти на своє діло. А у порожні груди шугнув відразу холодний вітер, просто в пекучу рану… Тільки на мент. Потому нічого. Не знаю, що було… хвиля чи вічність…

 .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .

…Холодний поміст давив мою щоку, перед очима я бачив чобіт, великий, мокрий, а на мені вага — коліна, руки, аж випирало дух. Враз вдарив гомін, крик… Бігли по сходах, гупали двері, і щось пищало тонко, як муха… Мороз потому, свіже повітря — і скрізь були люди, цікаві, сторонні, чужі мені люди. Не люди, а ляльки з крамниці… Потому?

Потому — вовча нора, а в ній ми обоє: я й моя смерть… Що ж, жди, чигай на мене кривавим оком… там, з чорних кутків… Ти заслужила собі нагороду…

Що? Уже йдуть? І ти встаєш з ними… з чорних кутків? Треба бути спокійним… треба спокійним бути… Таким спокійним, щоб серце стало як криця, щоб гордість скувала чоло, щоби здригнувся сам сірий ранок і зотліло од жаху серце катів…