Чистить чуття і відновлює кров,

Що до людей безграничную будить,

Чисту любов!

Дай і вогню, щоб ним слово налити,

Душі стрясать громовую дай власть,

Правді служити, неправду палити.

Вічну дай страсть!

Силу рукам дай, щоб пута ламати,

Ясність думкам — в серце кривди влучать,

Дай працювать, працювать, працювати,

В праці сконать!

Тим-то Франко так цінить, так дорожить тим святим непокоєм, що живе в душі благородних натур і не дає їм заснути.

Не покидай мене, пекучий болю,

Не покидай, важкая думо-муко,

Над людським горем, людською журбою! —

кличе Франко в іншому місці.

Але людина, яка б вона сильна не була, не може жити самою боротьбою, самими громадськими інтересами. Трагізм особистого життя часто вплітається в терновий вінок життя народного. У Франка є прекрасна річ — лірична драма «Зів’яле листя». Се такі легкі, ніжні вірші, з такою широкою гамою чувства і розуміння душі людської, що, читаючи їх, не знаєш, кому оддати перевагу: чи поетові боротьби, чи поетові-лірикові, співцеві кохання і настроїв.

Ось один з тих віршів:

Чого являєшся мені

У сні?

Чого звертаєш ти до мене

Чудові очі ті ясні,

Сумні,

Немов криниці дно студене?

Чому уста твої німі?

Який докір, яке страждання,

Яке несповнене бажання

На них мов зарево червоне

Займається і знову тоне

У тьмі?

Чого являєшся мені

У сні?

В життю ти мною згордувала,

Моє ти серце надірвала,

Із нього визвала одні

Оті ридання голосні —

Пісні.

В життю мене ти й знать не знаєш.

Ідеш по вулиці — минаєш,

Вклонюся — навіть не зирнеш

І головою не кивнеш.

Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш,

Як я люблю тебе без тями,

Як мучусь довгими ночами,

І як літа вже за літами

Свій біль, свій жаль, свої пісні

У серці здавлюю на дні.

О ні!

Являйся, зіронько, мені

Хоч в сні!

В життю мені весь вік тужити,

Не жити.

Так най те серце, що в турботі,

Неначе перла у болоті,—

Марніє, в’яне, засиха,—

Хоч в сні на вид твій оживає,

Хоч в жалощах живіше грає,

По-людськи вільно віддиха,

І того дива золотого

Зазнає щастя молодого —

Бажаного, страшного того

Гріха!

Взагалі Франко — лірик високої проби, і його ліричні вірші просяться часто в музику. Деякі з них і справді положено на голос Лисенком і другими.

Я хотів би скінчити свій реферат, а мені трудно розстатися з Франком, бо я так мало сказав про нього. Така колосальна фігура заслуговує на більшу увагу, потребує більшої праці. Але я був би дуже щасливий, коли б отсих кілька моїх слів змогли викликати у вас інтерес до Франка, і ті, хто його не читав ще, самі познайомились з борцем-поетом. Тоді до них заговорив би могучим голосом сам Франко, заговорив би не моїми блідими словами, а своїм дзвінким, як кованим, словом. Тоді він розгорнув би перед ними все багатство своєї душі, всю красу свого таланту і загрів би їх вогнем свого неспокійного, великого духа!

______________

 До цього абзаца в архіві Чернігівського музею М. Коцюбинського (№ 74) зберігся такий уривок: «Вже пізніше, під впливом Куліша і української школи «козаколюбства», в літературі галицькій розвивається щось подібне до російського «квасного патріотизму». Козаки, гайдамаки, «славна минувщина», «народні святощі» — от чим займається красне письменство. В тодішніх галицьких журналах та газетах містилось всяке сміття, бліді бездарні повісті, тоді як переклад «Мертвих душ» Гоголя не міг знайти там собі місця, і його мусили видати окремою книжкою».— Ред..