— До кого належить цей виноградник? — гукає на свого цигана Тихович.

Циган бачить, що тут щось діється, але що — не розуміє. З витріщеними очима, наляканий, біжить він на Тиховичів голос.

— Хто хазяїн цього виноградника? — питає вдруге Тихович.

— Замфір Нерон.

Занотувавши назвище хазяїна, Тихович каже циганові копати абиякий кущ — і перша лопата землі оголяє жовті, покриті філоксерою корінці. В другому кущі — єсть, в третьому — єсть… Рудик гукає: «філоксера», Савченко жадає гасу.

Скрізь, на просторі сливе десятини, філоксера заклала свою колонію, почала тиху, повольну, але руйнуючу працю — і не відає, що над нею стоїть істота, котра сильною рукою відбере життя мільярдам ворогів винограду … але докінчить заразом і їх руйнуючу місію, себто знищить і сам виноград.

Тихович стоїть посередині садка і оком досвідченого вояка озирає будуче бойовище. Він вже забув на свою втому, на душне повітря, що пашить жаром, на порожній шлунок, що допоминається своїх прав. Цікаво б дізнатися, чи велику простору захопила філоксера, але вже пізно, Еже на другу годину повернуло, а Савченко з Рудиком навіть задля такого незвичайного дня не мають хіті поступитися своїм апетитом. Роботу покинуто.

В холодку, під крислатими горіхами волоськими, полягали розвідачі поспіль із робітниками та серед веселої балачки снідають, чим хто має. Годинка сну осміхається трудягам. Треба користати зі спочинку, бо за годину-півтори знов праця, аж поки більш-менш не визначаться границі заражених виноградників.

На щастя, за виноградник Замфірів філоксера далеко не пішла. В сусідньому садку знайдено кілька кущів, а далі — поки що було добре.

Надвечір, закінчивши роботу, Тихович поспитав цигана, чи не найнявся б він вартувати вночі виноградник. Циган охоче згодився.

— Цей виноградник слабий. Ти повинен його вартувати і не пускати нікого, навіть рідного батька. Ні худоба, ні людина не повинні ходити по винограднику. Штій?

— Штів, домнуле …

* * *

Замфір нічого не знав про своє лихо. Поклавши, як і решта молдуван, спокійно зачекати кілька день на результати робіт філоксерників, наляканий врешті запевненням писаря, що сам «імперат» прислав тих докторів, Замфір хоч-не-хоч мусив погодитися з фактом. Отож зрання поїхав він до млина з кукурудзою і пробув там цілий день. Повернувши ввечері додому, він тільки й дізнався від жінки та сусідів, що доктори ходили по виноградниках, обдивлялися корінці, але кущів не рубали. Заспокоївшись трохи тими звістка ми, Замфір по вечері повів коні на нічліг у свій виноградник, де поміж деревами росла густа трава. Ідучи берегом Пруту, Замфір пильно придивлявся до виноградників, що чорніли смерком попід горами.

«От і стоять, як і стояли, ніхто їх не рубає, він. — Та й хто б зважився збавляти хліб А кричали: «Рубатимуть!. рубатимуть!. » Ет, вигадки!.го ті люди не сплещуть часом … Вже коли сам «імперат» прислав їх обдивлятися виноградники наші, то вже певне йому навіщось це потрібне … Хай собі дивляться, то їх діло, аби людям не було шкоди … »

Замфір навіть повеселішав від тих думок. Затягши безкінечну пісню, він навіть і не помітив, як доїхав до садка. Навиклі коні самі зупинились перед тином. Замфір скочив на землю і почав розв’язувати фіртку. У ту ж мить від тину відділилася чорна постать циганова і заступила йому дорогу.

— Не вільно!. — сказав циган, кладучи руку на фіртку.

— Що таке? що ти кажеш? — не зрозумів його Замфір.

— Не вільно сюди, — обізвався вдруге вартовий, не беручи руки з фіртки.

Замфір засміявся.

— Ти хіба не пізнав мене? Це мій виноградник, сміявся він.

— Я знаю, що ваш … Але він слабий — і доктор звелів нікого не пускати.

Замфірові потемніло в очах. Зразу він наче не розчовпав, про що річ, але за мить страшна думка блиснула йому в голові, а згасла злість спахнула з новою силою.

— Що? — скрикнув він, хапаючи цигана за барки. Мене не пускати на мій виноградник?!

Нещасний циган аж присів зі страху. Перехиливши з покорою набік голову та витріщивши на Замфіра перелякані, благаючі очі, він невиразно белькотав:

— То не я… Я нічого не винен … доктор казав не пускати … хоч би рідного батька, каже, не пускай …

Але Замфір не слухав його: він тільки тіпав бідним циганом та кричав йому просто в обличчя:

— Мені не вільно на свій виноградник? — Почекай же, — додав він трохи згодом, — я покажу тобі та твоїм докторам, як мати справу з Замфіром Нероном!. — І з цими словами Замфір потяг цигана до річки.

Надаремне переляканий на смерть циган благав пустити його, пручався, кричав: Замфір волік його до річки. Вже на березі Замфір підняв цигана догори, аж той забовтав ногами в повітрі, струснув ним і кинув на дорогу. Бідний циган покотився по землі, але, почувши волю. вмить зірвався на рівні ноги і, обмацуючись та проклинаючи Замфіра, потрюхав до села.

Замфір стриножив коні, пустив їх у садок на пашу, а сам, все ще важко сопучи з гніву, подався між кущі. Повний місяць викотився з-за гори і обсипав сріблом виноградник. Замфір уважно придивлявся до кущів, намагаючись помітити що-небудь нове, але вони були такі свіжі, такі розкішні, як і перше …

«Слабий, слабий виноград … — пригадував собі Замфір циганові слова. — Чи вони подуріли, чи що, щоб в оцих здорових, родючих кущах добачати слабість?. Це якась нахаба, ніщо інше … Але зі мною не жарти, я не дамся на поталу … »

Замфір ходив по винограднику, нагинався, зазирав під кущі. «О!.т копали, — думав він, наглянувши свіжо розкопану землю. – І що вони там знайшли? . » Замфір вклякнув під кущем. З цікавістю, що перемогла гнів навіть, він почав розгортати землю здоровим кривим ножем, що висів у нього за поясом, — і незабаром добув нідрізані корінці. Піднявши їх до місяця, Замфір уважно придивлявсь до корінців, але нічого не бачив. для більшої певності він навіть понюхав корінці, але вони мали звичайний дух. Молдуван обурився. Як можна так кривдити людей!.гадувати те, чого ніхто не бачив, чого нема на світі навіть, дурити не тільки простих молдуван, але й «імперата» самого! Правда, доктори — пани, а пани завжди живуть із мужиків, а дурні мужики завжди терплять панську кривду, як ті вівці, що їх стрижуть та ріжуть … Але годі!.мфір не стерпить… Хай буде, що буде… І Замфір почув новий приплив лютості, що душила йому груди, викликала жадобу помсти.

Місяць викочувався все вище і вище; осяяні дерева дивились на свої тіні, через Прут перекинувся срібний, як місяць, шлях У таємничі плавні, завиті сріблястим серпанком імли.

Замфір сидів у садку, затоплений в задумі, і не помічав ані холодного, вогкого подиху плавнів, ні форкання коней, що гризли оддалік траву, ні далекого, ледве чутного гомону засипаючого села.

Тим часом у Тиховичеву хату вскочив розхристаний циган. Тихович саме тоді оповіщав примаря про знайдену філоксеру. Побачивши непрохоловшого ще з переляку цигана, Тихович здивувався.

— Ти чого покинув виноградник? Що сталося?

— Мене… мене хотів утопити той шибеник Замфір… Сорочку на мені подер… Він приїхав кіньми, а я не пускаю на виноградник… Кажу: батька рідного не пущу… А він ухопив мене за барки, побив мене, сорочку на мені подер… О!. гляньте, яке! о!. — хлипав переляканий циган, висмикуючи свою брудну подерту сорочку, з-під якої визирали темні, як спи ж, волохаті груди.

Тихович зрозумів урешті, що сталося. По його наказу примар послав десятників вигнати коні з виноградника та заказати Замфірові вступати без дозволу на виноградник.

Коли десятники наблизились до Замфірового садка, він усе ще сидів, замислившись, під деревом.

— Замфіре! Замфіре!А йди сюди! — гукнули вони здалеку.

— А чого вам? — наблизився до них Замфір.

— Тут не можна пасти коні… Примар звелів, щоб.

— А йдіть ви собі до лиха з вашим хабарником примарем та з докторами!. — вибухнув Замфір. — Я тут хазяїн, а не примар…

— Та не кричи-бо, — гамували його десятники, криком нічого не вдієш, тільки клопоту придбаєш. Треба якимсь іншим способом запобігти лихові, спекатися докторів тих, що напосілись на наші виноградники … Відколи світ світом, відколи молдуван молдуваном – ніхто не чув, щоб рубали виноград…