Анна. А потому?

Жандарм. Потому? Менi то в головi, що потому буде! Досi бiдували та мучились, i потому те саме буде. Овва, велика невидальщина. Хiба тобi страшно?

Анна (не зводячи з нього очей, ледве чутно). Нi, не страшно.

Жандарм. Так хочеш бути щасливою?

Анна (так само). Хочу.

Жандарм. Так будеш моєю?

Анна (так само). Буду.

Жандарм. Пам'ятай же! Держу тебе за слово. А як i тепер мене одуриш, то горе тобi! Я страшно пiмщуся на тобi й на нiм.

Анна (так само). Нi, не одурю.

Жандарм. Ну, продрухайся! Що се ти мов крiзь сон говориш? (Потрясає її за плечi.) Ось вони надходять. Плач, ламай руки, щоби нiчого не догадалися. Проси мене, щоб я його помилував. А як вiдведуть його до мiста, то я до тебе навiдаюсь.

Анна з заломаними руками стоїть мовчки коло печi.

Тi самi i Микола скований, вiйт i селянин.

Жандарм. Ну, що ж, вiйте, найшли що пiдозреного?

Вiйт. Нiчогiсiнько, пане шандаре. Тiлько на санях двох лещетiв нема, а на третiм троха кров'ю замазано.

Жандарм. Ага, се також важне. (Записує в книжцi.) Ну, а тепер ведiть його. I отсi рiчi заберiть. Лещет iз саней вийняли?

Присяжний. Я вийняв, ось вiн.

Жандарм. Добре. Вiзьмiть, пантруйте, аби кров не стерлася. А ви, вiйте, форшпан для нас вистарайте. По снiгу тяжко буде арештанта аж у мiсто пiшки гнати. А може, у нього спiльники є, то щоб де в лiсi не напали та не вiдбили.

Микола. Господи! Що се зо мною дiється? За що на мене така кара тяженька?

Вiйт (шкробаеться в голову). За форшпан, пане шандаре, тяжко буде нинi. В кого є тягло, то всi потягли на заробок, то до латрiв, то до кльоцiв. От хiба би його власнi, Миколовi конi взяти i в його сани запрягти.

Жандарм. А що ж, i се можна.

Вiйт. То тут може хто-небудь з вами присiсти: буде кiньми гнати i потому приїде назад.

Жандарм. Дуже добре. Менi ще й так, мабуть, прийдеться сюди вернути, за спiльниками шукати.

Вiйт. То ще й лiпше. Ану, куме Бабичу, iдiть та запрягайте!

Бабич вiдходить.

Микола (що досi сидiв на ослонi та втирав руками сльози). Анно!

Анна (мое остовпiла). Чого тобi, Миколо?

Микола. У тебе чиста душа, невинна… Молись богу, щоб швидко й моя невиннiсть виявилася.

Анна. Чиста душа… А хiба ж твоя менше чиста?

Микола. А господарства пильнуй! Небагато у нас тої мiзерiї є, то щоб i те не пропало. А на адукатiв не траться, щоби мене боронили. Маю в бозi надiю, що й без них мене отець милосердний iз того нещастя вийме.

Анна. Га, коли так кажеш…

Микола. Так, так, так, не роби того. Здайся на бога.. А тiлько… (Тремтить, його лице кривиться до плачу, руки судорожно обiймають її.) Анно! Аннице моя! Тiлько ти… не забудь мене! (Утирає очi.)

Анна. Ну що ти, Миколо! Чи слiд тобi при чужих людях плакати? Вспокiйся! Бог нас не лишить.

Микола. Га, божа воля! Най вiн з усiма нами робить, що задумав. Ходiмо, люди добрiї (Цiлує Анну i виходить, за ним Жандарм, вiйт i iн. Анна по його вiдходi хоче кинутися до дверей i зупиняється, хапає себе за голову, вiдтак ламає руки.)

Анна. От тобi й ангели божi понад хатою перелетiли!

Заслона спадає

Мiсце перед коршмою. З правого боку сiльська дорога, з лiвого високий плiт, у глибинi сцени коршма з широкою створеною брамою. Пiд коршмою ослони, коло плота грубi дерев'янi колоди, на яких можна сидiти.

Три дiвчини виходять iз коршми, по-недiльному убранi.

Перша дiвчина. Живенько, сестрицi, живенько бiжiть та скликайте парубкiв!

Настя. Дух святий з нами, кумочко! Кажуть, що його таки вiшати будуть.

Обi жiнки. Господи! (Хрестяться.)

Перша жiнка. I хто би був подумав, що вiн душогуб! Такий тихий та смирний…

Друга жiнка. Ой кумонько, чоловiк усе чоловiком, а нечистий, бодай моцi не мав, усякого пiдкусить.

Перша жiнка. Ба, та чути, що там великi грошi у Абрамка забрали. Не знати, чи вiднайдено їх?

Настя. Де там, анi слiду. Микола мовчить, як заклятий, не хоче видати спiльникiв.

Перша жiнка. От дурний! Нiби то йому що поможе, як вiн буде гнити, а тi уживати.

Друга жiнка. Га, то у них уже такий злодiйський закон, що один другого не смiє видати, аби i сам ось тут погибав.

Перша жiнка. То кам'янi душi. Господи! I десь такi люди родяться, i материне молоко ссуть, i по землi ходять, i пiсень спiвають!

Друга жiнка. Нi, кумо, пiсень вони не спiвають. Нiколи не спiвають. Хiба ти чула коли, щоб Микола спiвав?

Перша жiнка. Та й справдi! Вiдколи його знаю, то пiснi я вiд нього нiколи не чула! Ото диво!

Друга жiнка. Ну, а що ж його жiнка? От iще бiдна! Така молода, така красна i з такого роду славного! Адже про її вiтця по всiх селах слава йшла. Перший багач був на весь повiт, i лiпотент громадський. А тепер ось на яке зiйшла!

Настя. Ой кумонько! Не знаєте ви, що то за жiнка.

Перша жiнка. Ну, або що?

Настя (понижає голос, з притиском). Остатня!

Обi жiнки (б'ють себе об поли руками). Що ви кажете?

Настя. Що чуєте. Адже ми близькi сусiди. То я нiби не вважаю, але все добре бачу, що у неї робиться.

Обi жiнки. Ну, та що, що? Розказуй!

Настя. Та що вам розказувати? Гидко розказувати. Знаєте, з ким собi заходить? З шандарем. З тим самим, що її чоловiка до кримiналу завдав.

Жiнки. Господи!

Настя. Вона здавна з ним любилася, ще дiвкою бувши. Вiн з того села, що й вона. А її брати силою ви дали за Миколу.

Жiнки. Ну, се ми знаємо. Але з шандарем!

Настя. Вiн у неї два рази щотижня нiч ночує. Смерком приходить, досвiта вiдходить. Вiн, бачите, нiбито за Миколовими спiльниками пошукує. Мойому чоловiковi сам так казав, аякже!

Жiнки. Господи!

Анна, жiнки i Настя.

Пiд час тої розмови сцена звiльна заповняється парубками i дiвчатами. Вони стоять нупками, гуторять, смiються. Старшi жiнки i чоловiки однi проходять улицею, другi заходять у коршму або виходять iз неї.

Анна (входить одягнена по-недiльному, оглядається боязно i наближується до сидячих жiнок). Слава Iсусу; Христу.

Перша жiнка (холодно). Слава навiки!

Анна. А не було тут?.. (Уриває i озирається.)

Друга жiнка. Ви за своїм чоловiком озираєтеся? Нi, не було його тут.

Анна (обертається до неї залякана). За чоловiком? Нi, я не за чоловiком.

Настя (з ущипливим докором). А ми тут власне про нього згадували, кумо Анно, чуєте? Кажуть, що вiн дуже слабий.

Анна (мое непритомно). Слабий? Я не чула. А що йому таке?

Настя (так само). Та вiшати його мають.

Анна (стрепенулася, а далi, бачачи, що Настя кпить в неї, вiдповiдає також ущипливе). Вiшати? Га, се така слабiсть, що я йому на неї не пораджу. Як завинив, то, вихай покутує.

Настя (вiдвертається вiд неї плечима, до першої жiнки). А знаєте, там один чоловiк iз Непитова сидiв iз ним у однiй казнi, а тепер вийшов. То розповiдав мо тому чоловiковi. "Переказував, - каже, - з вашого села Задорожний: "Просiть там мою жiнку, аби мене хоч раз вiдвiдала. Нехай менi який крейцар передасть, чисту сорочку принесе. Та й нехай менi адвоката найме".

Анна вiдходить на вулицю i щезає.

Тi самi без Анни. Парубкiв i дiвчат сходиться бiльше. Гомiн.