— Слухайте, панове господарі, — мовив він, — я попросив вас, щоби ви потрудилися до мене в справі вашого процесу.

— Та спасибі вам, паночку, — мовив один із селян. — Та ми от прийшли. Певно, термін буде?

— Ні, про термін ще не чути нічого. Я хтів про щось інше поговорити з вами. Прошу, сідайте!

Люди посідали на плетену канапу, аж сей сухоребрий мебель затріщав під їх тягарем. Тоді один із них устав, недовірливо зирнув на те місце, де сидів, і пересівся на крісло.

— Те пасовисько, що ви за нього процесуєтеся, виносить двадцять моргів, правда?

— Так, паночку.

— А кілько так воно варто, якби купити?

— Та що, як для кого. Для кого чужого, може, й нічого не варта, а нам воно дороге.

— Наше, прадідівське! — підтвердив другий господар.

— Ну, але якби так у пана хотіти відкупити?

— Що? — скрикнули всі три нараз. — Своє власне ми мали би відкупувати від него? Радше головами наложимо, всі на жебри підемо, а своєї дідівщини у дармоїда купувати не будемо.

— Я не кажу про вас! Борони Боже! Ви ж знаєте, що я вам признав, що ваша правда, що процес мусите виграти.

— Дай Боже пану здоровля, — мовив знов перший селянин. — Але пощо ж тепер пан адукат закидають у іньчий бік?

— Я не закидаю в жаден бік, а тілько питаю вас по-просту. Адже й для процесу треба знати, кілько ви собі цінуєте те пасовисько?

— Та для нас воно варто міліони. Нам без него жити не можна. Бачите — під самим носом. Ні курки де випустити, ні гуску, ні теля вигнати. А пан спер, польових посилає, грабить, заганяє, хоч із села тікай.

— Розумію, розумію. Про те ані слова, що воно вам дуже потрібне. Але я гадаю: двадцять моргів пасовиська — то ще не такі великі скарби. Почому у вас морг вірнóго поля?

— Е, що там вірнé поле! Вірнóго поля доброго у нас морг купить за сто, за сто двадцять ринських.

— Ну, а морг городу?

— За морг городу, між хатами, треба дати триста, штириста ринських.

— Ну, то пасовисько, певно, стілько не буде коштувати, як вірнé поле. Але візьмім навіть так. То що ж, двадцять моргів по сто ринських, то були би дві тисячі.

— Е, пан хотів Шльомкові продати його за тисячу, але як ми на Шльомка похрупостіли, то він відступив.

— Що то за Шльомко?

— Та жид, орендар.

— Ну, бачите, то сам пан цінить се пасовисько лиш по п’ятдесят ринських за морг. А кілько вас досі коштує процес?

Селянам, очевидно, немила була ся розмова. Вони підзорливо дивилися то на адвоката, то один на одного, далі той, що досі головно промовляв, відповів нерадо:

— Та що пан будуть нас допитувати, кілько нас коштує процес? Коштує, що коштує, але ми мусимо дійти свого.

— Я вважав своїм обов’язком із самого початку звернути вашу увагу на те, що справа буде ще коштувати немало гроша і клопотів. Та хто знає, чи оплатиться вам сею дорогою доходити до свого.

Селяни мов на команду встали зі своїх місць.

— Та коли пан адукат, — мовив їх бесідник, кланяючись, — коли пан адукат чогось на нас загнівалися, — знов поклін, — і не хочуть далі провадити нашої справи, — греміальний поклін усіх трьох, — то ми просимо віддати нам наші папери, а ми підемо шукати собі іньчого адуката.

— Але ж, люди, — мовив Євгеній, підходячи до них і насилу усаджуючи знов там, де сиділи, — що вам такого? Хто вам сказав, що я на вас гніваюся? І за що би я мав гніватися на вас? Хочете відібрати від мене свою справу — я вам не бороню, а не відберете, то буду провадити її далі; в тім ваша воля. Я хотів поговорити з вами про іншу справу.

— Про яку?

— Ваше село досить велике, правда?

— Та досить.

— Кілько нумерів?

— Та буде більше як двісті.

— Ну, і нарід не такий дуже бідний.

— Ой, говоріть, не бідний! Та вже не багатий.

— А все-таки, ґрунту маєте досить, худібка є, хліб родиться.

— Е, що з того! От маємо стілько, щоб із голоду не пухнути.

— Ну, а пан добре стоїть?

— А Бог його святий знає.

— Має гроші? Чи, може, в довгах?

— А хто його знає? Ми там у його касу не заглядали.

— Отже, кажете, що хотів пасовисько продати жидові.

— Та то нам на збитки.

— Ага. Ну, але я чув, що він би й цілі свої добра готов продати.

— Та що нам із того? Він продасть, іньчий пан купить, а ми як були хлопами, так будемо.

— Ну, а якби ви самі купили?

— Що таке? Пасовисько?

— Ні, всі панські ґрунти з двором і з лісами.

— І з лісами? Гм, гм… Пан жартують собі з нас. Хіба хлопам вільно купувати панські добра?

— А чому ж би не вільно? Як вільно жидам, то вільно й хлопам.

— Жиди мають гроші, а хлопи відки візьмуть?

— Жиди потрафлять і без грошей купити, то чому ж би й хлопи не могли?

— Не нашої голови на се треба, — мовили селяни, хитаючи головами.

— Ну, але преці варто би над сим подумати, — мовив Євгеній, присуваючися ближче до стола. — Слухайте, люди. Я би вам повів щось, але мусите мені дати слово, що нікому про се не скажете.

— О, та кому би ми мали говорити?

— Дайте руку, що будете мовчати!

Селяни зацукалися. Жаден не протягнув руки.

— Та можуть пан говорити, ми не скажемо нікому.

Євгеній зміркував, що вони наструнчені против нього, і постановив собі не відкривати перед ними всіх карт.

— Як собі знаєте. Се ж не моя річ, тілько ваша. Отже, знайте, що пан маршалок готов би був продати свій маєток.

— Та що нам з того?

— Те вам з того, що можете дістати на пана якого жида або ще гіршого пана.

— Ой, гіршого вже не дістанемо. А жида волимо, ніж сего.

— А не ліпше би то було не дістати нікого?

— Ба, чи не ще!

— І закупити самим той маєток?

Селяни пошкробалися в голові.

— Ні, пан нас щось дурять. Де то хто таке видав, аби хлопи купували панські маєтки?

— Ну, купіть ви, то й інші побачать.

— Та бійтеся Бога, паночку, де ми тількі гроші візьмемо?

— А які ж, по-вашому, гроші на се потрібні?

— А хіба ми знаємо? Та там, певно, з міліон треба буде.

— Смійтеся, люди! Маєток оцінений усього на сто двадцять тисяч, а на те сімдесят тисяч позичено в банку.

— Ну, то нас банк зліцитує.

— Вас? За що? Ви ще й не вислухали, що вам хочу сказати, а вже боїтеся, що вас банк зліцитує. Фе, не будьте дітьми. Адже видите, що пана не ліцитує, хоч він позичив і не віддає. Ви переймете банковий довг на себе.

— Не хочемо! — в один голос скрикнули селяни. — Що з того, що банк пана не ліцитує, а нас, певно, по році пустить з торбами.

— Але ж не бійтеся! Чекайте! Я вам ще не доповів усього. Я ж вам не кажу брати банку на себе зараз, а тілько тоді, якби-сте купували маєток.

— Ні, не хочемо. То не наш антерес! Ми люди прості, нас леда-хто обдурить. Що нам залазити в таке велике діло? Нам аби на своїм вижити…

— Ей, люди! Будете колись плакати на свій нерозум, ви і ваші діти. То на дурний кавалок пасовиська вам не жаль викидати тисячі, а коли я раю вам такий інтерес, що може вам і вашим потомкам дати хліб у руки, то ви навіть вислухати мене не хочете.

— Та пан нам рають то, що пану випадає, але ми на те не пристаємо.

— Чому?

— Бо то не наш антерес

— Але я готов вам допомогти, перепровадити справу.

— Біг заплать пану, але ми на те не пристаємо.

— Волите бути жебраками і попихачами, ніж панами в своїм селі, — гірко промовив Євгеній.

Селяни вклонилися.

— Т-та! Пан своє знають, а ми своє.

— Яке ж тут моє? Чи гадаєте, що пан підкупив мене, щоб я помагав зсадити його з маєтку? Чи думаєте, що хочу обдурити вас? Маєток на вас зробити? Я тілько бажав би, щоб вам добре було.

— Най пан будуть вибачні, — мовив з лукавою покорою один селянин, — але ми люди прості, ми на тих антересах не розуміємося і не можемо в те вдаватися.

Вони встали і взяли шапки в руки.

— Га, як собі знаєте. Спімнете колись моє слово, що я радив вам на добре, але тоді буде запізно.

Селяни поклонилися і стояли, мнучи шапки в руках.