— Але ж то у газетах зовсім нічого ні про яку війну не говорять.

— А може, пан не читали тих найстарших казетів… тих цісарських… що від самого цісаря до всіх губернаторів і до всіх старостів ідуть? — закинув один селянин.

Євгеній чимраз ширше витріщував очі.

— Що вам, люди? Про які се газети ви говорите? Таких газет зовсім нема. Від цісаря до старостів жадні газети не йдуть.

— Е, пан жартують. Нам казали, що йдуть і що в них написано виразно, що навесну буде велика війна між нашим цісарем і москалем. Але між нарід сеї відомості не пускають, щоби нарід не полошився.

— Не слухайте сього, люди! Хто се вам наговорив?

— Та вже хто наговорив, то наговорив. Ми тілько хотіли знати…

— Як же ж ви будете знати, коли не вірите! — мовив Євгеній з досадою в голосі.

— Ей, пане! — гірко промовив селянин. — Вам то дурниці, а нам… Нашим дітям… Адже то війна, то не жарти.

— Але ж ні про яку війну нічого не відомо.

— Не відомо, кажете. А отже бранка буде.

— Бранка? Ну, певно, бранка буде, як кождого року. Та хіба се така страшна річ?

— Як кождого року? Е, ні, пане. То не така бранка. То перед війною бранка, така, що лише кривого та сліпого пустять.

— Та хто се наговорив вам? Люди, хрестіться!

— Та ми власне про се хотіли пана спитати.

— Про що?

— Та про тоту бранку.

— Кажу вам: бранка буде така, як кождого року.

— А рекрутів зараз поженуть до огню?

— До якого огню?

— Ну, пане. Видно, що ви тої річі не знаєте, — мовив один селянин.

— А я виджу, що з вами нема що говорити, — мовив Євгеній. — Гоніть, Берку!

Але поки Берко рушив з місця, один селянин скочив у бричку.

— Вибачайте, пане, — мовив він. — Їдьте, Берку! Я потому за селом злізу.

Бричка рушила. Селянин сів обік Євгенія.

— Ну, скажіть мені, будьте ласкаві, — обернувся до нього Євгеній, — що се за дурниці натуркав вам хтось у голову?

— Та я би пану сказав, але бачите, — і він моргнув на Берка, що, обернений до них плечима, поганяв коні.

— Та говоріть, говоріть! Бричка туркоче, то він не зрозуміє.

Селянин, присунувшися до нього ближче, почав оповідати.

— Та от так. Знають пан пана Шнадельського?

— З лиця не знаю, а так дещо чував.

— То правда, що то великий пан?

— Не знаю, чи великий на зріст.

— Ні, я не про зріст. Але так, учений пан, великий адукат?

— Здається, що не дуже.

— Не дуже? Ой, дуже. Кажуть, що був у суді, а як пізнав там усі порядки, то поїхав до Відня до самого цісаря і сказав так: «Найясніший монархо! В Галіції суди дуже несправедливі, простому народові велика кривда дієся». То найясніший монарха позволив йому виступити з суду, і зробитися адукатом, і боронити простий нарід.

— Хто вам се сказав? — з зачудуванням спитав Євгеній.

— Та так скрізь по селах говорять.

— Бо я інакше чув, — мовив Євгеній. — Я чув, що пан Шнадельський був у суді, покрав там щось, і його нагнали. А адвокатом він не є і не має права бути.

Селянин похитав головою при тій мові, — очевидно, не вірив їй.

— Е, то, може, пан не про сего Шнадельського чули. Бо сей — то дуже великий пан і вчений адукант.

— Я чув тілько про одного Шнадельського, — мовив Євгеній. — Ну, але коли конче хочете, щоб то був не той, то нехай вам буде й не той. Ну, і що ж він?

— Та був у нас у селі, в громадській канцелярії, і оголосив: навесні буде велика війна, а взимі незадовго буде велика бранка. Будуть брати всіх, хіба кривих та сліпих ні, а кого візьмуть, то зараз у мундур, до обрихтунку, а потім зараз до огню. А хто би хотів реклімуватися або й так увільнитися, то нехай удасться до него. Він один може то зробити. Правда, що то буде троха коштувати, але іншої ради нема.

— А питали ви його, кілько би то коштувало?

— Казав, що найменше п’ять соток.

— Видно, на багачів полює. Ну, і що ж, зголосилися деякі до нього?

— Та в нашім селі нас вісім. У мене син одинак, власне має йти до першої класи, а у кума Степана старший син жонатий на боці, вийшов із клас, а молодший при батькові на господарстві, а у Демка п’ятеро дітей дрібних, тілько старший здатний до праці. І так у кождого коли не се, то те. То вже гадаємо собі: ліпше мені півгосподарства стратити, ніж свою дитину на явну загибель пускати. Адже господарство — річ набутна, а своєї крові жаль.

— Ну, і подавали ви йому деякі завдатки?

— Та певно. Без того й говорити з нами не хотів. Нижче десятки й не дивився. «Не думайте, — говорив, — що то легка річ!» Я дав п’ятнадцять ринських, а деякі й по двацять подавали.

— І кажете, що в уряді громадськім се голосив?

— А так.

— І багато людей се чуло?

— Та щось нас п’ять чи шість.

— Війт чув?

— Ні, війт вийшов. А нас він просив не розголошувати сего. «Бо, — каже, — наказ вийшов із Відня робити все в тихості, аби нарід не перепудився».

— І як гадаєте, чи тілько в вашім селі він був у тій справі?

— Ей, де! Був і по інших. Декуди люди не хочуть признатися, а деякі говорять. Та він і інші адукацькі справи провадить. Береся ґрунти виходжувати, лівентарі виробляти.

— І за все каже собі так платити?

— Ну, та певно. Без того не можна.

А по хвилевій мовчанці селянин запитав:

— Ну, і що ж нам пан радять робити? Виходжувати тото увільнення чи ні?

— Що ж я вам буду радити? — мовив Євгеній, у якого в серці бралася розпука при тім оповіданні. — Знаєте, господарю. Аби я вам і найліпше порадив, то знаю наперед, що мене не послухаєте і зробите так, як вам скаже той пройдисвіт. А в такім разі шкода моїх слів.

— Та най пан не гніваються! — мовив селянин, трохи ображений Євгенієвими словами. — Ми пану дурно не схочемо.

Євгеній скипів.

— Стійте, Берку! — скрикнув він.

Бричка зупинилася.

— Прошу вас, пане господарю, злізайте і не доведіть мене до злості!

Селянин зліз. Він, очевидно, не надіявся сього. Опинившися на землі, він ще раз обернувся до Євгенія.

— І нічого нам пан не порадять?

Євгеній ужив усіх сил своєї душі, щоб перемогти своє зворушення і свій біль над темнотою та поганими привичками тих людей.

— Слухайте, чоловіче. Говорю вам по щирості і нічого від вас не хочу за сю раду. Не дайте себе обдурювати! Ніякої війни ані великої бранки не буде. Ніякий пан ані адукат не має права увільнити ваших дітей від війська, окрім тих, що мають право до рекламації. Хто вам інакше говорить, той дурить і туманить вас. Розумієте?

— Т-та розумію, — якось нерадо мовив селянин.

— Ті гроші, що ви йому дали, то так як би в болото викинули. Коли маєте свідків, то скаржте його до суду за видурення, розумієте? То його замкнуть до криміналу, і побачите, що він за адукат. А не маєте свідків, то плюньте в те місце, де були гроші. А більше йому не давайте і інших остерігайте. Зрозуміли?

— Та зрозумів.

— І вірите мені?

Селянин почухався в потилицю.

— Ну, то йдіть і робіть, як знаєте. Гоніть, Берку!

Гумниська — мале, брудне жидівське місточко. Вулиці повні вибоїв, тільки в головнім осередку вимощені річними кругляками, по яких селянські вози диркочуть, мов кепський грач по клавішах розстроєного фортеп’яна. Передмістя мають характер села; осередок виглядає мов збірка мурованих коршом. Тільки коло так званого ринку стоїть кільканадцять одноповерхових кам’яниць. У одній із таких кам’яниць, розуміється, жидівській, міститься ц[ісарсько]-к[оролівський] повітовий суд — містився в ту пору, в якій іде наше оповідання. Суд у тім місточку заведено недавно, то й дому власного для нього ще не було.

Ринок, при якім містився суд, — се була широка квадратова площа, з калюжею на середині, з купами сміття тут і там, з теребовельськими тротуарами з двох боків, а з кругляковими хідниками з двох інших. З усіх боків до ринку виходили жидівські склепи, в сінях домів сиділи при своїх столах там булочниці, там крамарки з стяжками, іглами, шилами, каменями до острення кіс, ременями і шапками, там шевці з угнівськими чобітьми або оліярниці з олієм, що ширив на сто кроків довкола душний неприємний сопух. Бруд, занедбання — отсе було головне, що кидалося в очі і у всі змисли в тім місточку і в тім ринку. Щось спирало груди, очі втомлялися, блукаючи по самих непринадних предметах, думки робилися понурі. В торгові дні на тім ринку й на тісних вуличках та торговицях ішла пекельна гармонія: квичали поросята, ревли воли, скрипіли немазані колеса, кричали, гейкали та сварилися селяни, шваркотали жиди, викрикували свої товари перекупні, протискаючися поміж вози, а на возах то плакали, то проразливо свистали діти, взяті до міста на те тільки, аби було кого лишити при конях, поки старі поорудують на підсіннях, по склепах та по шиночках, що їм треба й не треба. Вереск і гармидер, п’яні співи і завзяті «торги» рвали слух; щоб тут міг хтось весело, щиро сміятися, чути себе свобідним і вдоволеним, — се видавалося чимсь диким і невідповідним до сього місця, не до лиця його загальній фізіономії.