Перший отямився Деркач i хопив за свої палицi, щоб i сю справу закарбувати.

— Стiй, побратиме Деркачу, — сказав нараз рiшуче Андрусь Басараб, — сего не карбуй!

Деркач поглянув на нього недоумiваючим поглядом.

— Не треба, — сказав коротко Андрусь, а вiдтак, звернувшися до побратимiв, спитав: — Чи бiльше нiхто не мав що сказати?

Нiхто не обзивався.

— Значить, на нинi бесiдi кiнець! Розходiться по одному!

Але, помимо сього завiзвання, нiхто не рухався з мiсця. Всi якось дивно ззиралися по собi. Андрусь грiзно поглядав на них, не знаючи, що се значиться. Аж ось пiднявся з мiсця Стасюра, найстарший з-помiж побратимiв.

— Слухай, побратиме Андрусю, — сказав вiн супокiйним голосом, — о чiм ту у нас межи побратимами сими днями бесiда йшла… То не вiд себе я тобi буду говорити, але вiд усiх. Знаєш, як ми зiбралися докупи — громадити людську кривду i судити робiтницький суд над тими, котрих не можемо позивати перед суд панський, — то ти обiцяв нам, що скоро набереся вiдповiдна мiра недолi в народi, ми зробимо єї обрахунок, щоб знати, для кого ся мiра наповнилась до краю. Чи так?

— Так, — вiдповiв Андрусь якось неохiтно.

— Отеє ж ми вже троха не рiк громадимо карби на людську кривду, побратим Деркач позакарбовував стирту палиць, а коли ж, питаємо тебе, буде обрахунок?

— Не час iще, але живо час надоспiє, - вiдповiв Андрусь.

— А, живо, живо, нiм сонце зiйде, роса очi виїсть! Сам бачиш, що нашi гнобителi, збагаченi нашою працею, починають собi чимраз гордiше. Пора, щоб вiд нас мали хоть погрозу яку!

— Буде погроза, — сказав твердо i спокiйно Андрусь.

— Яка? Коли? — роздалися з усiх бокiв питання.

— Се вже моя рiч. Почуєте тодi, як дiло зробиться, а наперед о тiм говорити не приходиться, — вiдповiв Андрусь. — А до обрахунку також недалеко. Адже мусить дубець пiдрости аж до хмари, щоби в него грiм ударив. Чекайте ще троха… А тепер добранiч!. Всi побратими добре знали залiзну, рiшучу натуру Андруся Басараба, знали, що на його словi можна полягати, i не допитувались далi, а тiльки зiбралися до виходу.

— А ти, побратиме Прийдеволя, зiстанься ту, щось тобi буду говорити, — сказав Андрусь, а на лицi бiдного парубка блиснула якась радiсть, мов надiя виходу з страшної муки.

Розiйшлися побратими. Тiльки старий Матiй сидiв у кутi пiд стiною, а давно погасша люлька випала йому з зубiв i лежала на подiлку. Так само Андрусь i Бенедьо сидiли мовчки, кождий на своїм мiсцi, кождий занятий своїми думками. Тiльки Прийдеволя стояв коло порога з лицем мертвецьки блiдим i з заломаними руками, стояв, як живий образ болю, i ока не зводив з Андруся Басараба, немов вiд нього ждав не знати якої пiльги. Матiй перший приступив до молодого парубка.

— Що ж ти, небоже, гадаєш робити? — спитав вiн м'яким, спiвчуючим голосом.

Прийдеволя глянув на нього з виразом непевностi на лицi.

— Або ж я знаю, що робити та й що дiяти? — вiдказав вiн зломаним голосом. — Смерть собi зроблю, як не зможу бодай пiмстптися на своїх ворогах!

— Скарж їх до суду, най злодiї хоть посидять! — дорадив Матiй.

— До суду? — обiзвався понуро Андрусь. — Ну, також добра рада! До суду! I хоть би їх там i позасуджували, то що? Посидять по пару мiсяцiв та й вийдуть i ще вдвоє будуть мститися над людьми. Але чи їх позасуджують? За що буде їх скаржити в судi, коли сам не знає, що вони там дiвцi зробили? А хоть би й сто раз знав, то де має на се свiдкiв, як їм докаже? А може, дiвка сама, з власної волi, зробила собi смерть, або, може, бог знає, яка на то iнша була причина? Ех, Матiю, Матiю! з твоїм судом!.. Ту треба iншого суду, iншої правди!..

На тi слова Матiй, мов справдi побитий, схилив сумно голову i зiтхнув важко, немов помимо своєї волi i охоти мусив признати їх правду. А Прийдеволя ще пильнiше глядiв на Андруся i ледве чутно промовив:

— Так, побратиме, i я так гадав, що свiдкiв нема нiяких!.. Ще коби хоть вона жила, господи, коби вона жила!.. Але ви знали, яка вона була горда та неподатлива, нiякої ганьби, нiякого згiрдного слова не могла стерпiти!.. Ну, але що ж менi робити, що дiяти?..

Андрусь взяв його за плече i вiдвiв до кута, моргнувши Матiєвi, щоби вiдступився, — i вiдтак зачав йому щось стиха шептати до вуха. I видко, що немалої ваги мусили бути Андрусевi слова, коли молодий парубок вiд них зразу поблiд ще дужче далi почервонiв, а вкiнцi, тремтячи всiм тiлом, немов у темницi, злим голосним плачем i, гаряче стискаючи Андрусеву руку, викрикнув:

— Так, твоя прiмр, братчику, iншого виходу нема! Так i зроблю, i най дiєся зо мною божа воля!

— Тiлько зpyчно, розважно i смiло, а нiчого нема боятися! Всi ми пiд божим судом ходимо, божий суд на всiх рiвний справедливий, тiлько людський суд не такий! А тодi… тодi побачиш, що полегшає! Ну, а тепер iди вже, добранiч! Прийдеволя мовчки поклонився i пiшов. Андрусь перейшовся кiлька разiв по хатинi, силуючись надати свому лицю спокiйний вираз, хоть, очевидно, i сам був до глибини зрушений. Далi приступив до Бенедя i випростувався перед ним в цiлiй своїй велетнiй поставi.

— Ну, ви бачили нашу роботу?

— Бачив.

— I що ж на все те скажете?

Бенедьо звiсив голову, мов хотiв зiбрати докупи розсипанi думки..

— З усего бачу, що ви щось страшне i велике задумали, хоть сам собi не можу вияснити, вiдки се у вас взялося.

— Вiдки взялося? Е, се довга гiсторiя, котра, впрочiм, i не належить до рiчi.

— А вiдтак, чи буде у вас досить сил, щоби зробити те, що думаєте?

— Ми сiємо, а чи сiм'я зародить утроє чи вдесятеро, сього не знаєм!

— А вiдтак… ще одно. (Бенедьо запинався в мовi). Чи подумали ви…

— Над чим?

— Над тим, що саме найголовнiше?

— Ну?

— Яка користь i для кого користь буде з вашої роботи?..

Андрусь пильно поглядiв на Бенедя, а далi засмiявся гiрким смiхом:

— Ха-ха-ха, користь? А конче мусить бути користь?

— Ну, я так гадав, — вiдповiв спокiйно Бенедьо, — що коли що робиться, i розважно робиться, то тре й погадати, чи i для кого буде з того користь?

— Гм, вольно вам i так гадати! А я так гадаю: отеє мене тiснить ворог з усiх бокiв, виходу менi нема нiякого. Я набиваю стрiльбу. Чи заб'ю нею ворога, чи себе самого, то менi все одно.

— Нi, нi, нi, — пiдхопив живо Бенедьо, — ее так з вас говорить слiпа, безвихiдна розпука, а не розвага! Бо чи ж дiйшло аж до того, що нема нiякого другого виходу? А хоть би дiло й так стояло, то чи гадаєте, що се все одно — забити себе або забити ворога? Себе заб'єте — вороговi радiсть, вороговi легше та простовiльнiше!

Тепер на Андруся прийшла черга звiсити важку голову i збирати думки докупи.

— Твоя правда! — сказав вiн вкiнцi до Бенедя. — Ту треба подумати. Хочеш. бути нашим побратимом i думати разом з нами?

— Вашим побратимом, але не слiпим знарядом вашої волi.

— Нi!

— I щоб вiльно було кождому думати, що хоче, i другим говорити, що думає…

— Се у нас i тепер вiльно. Адже ти чув нинi…

— Так-то так, але я ще раз собi те вимовляю. Собi i кождому.

— Добре.

— А на таке, то буду вашим побратимом, буду думати разом в вами над тим, чи нема для нас виходу з великої, всенародної кривди!

Андрусь, а за ним Матiй радiсно обняли Бенедя, як брата.

Нашi побратими так були занятi собою i своїми думками, що й не чули, як хтось закалатав у сiнянi дверi, отворив їх з легким скрипом i ввiйшов до сiней. Аж коли рипнули й хатнi дверi i новий гiсть станув на порозi хати, тодi побачили його. Се був високий, рудий, пейсатий жид з недобрим позором сивих очей i з недобрим виразом на пiганистiм лицi, хоть те лице в тiй хвилi трохи роз'яснене було якоюсь зловiщою радiстю.

— Дай боже! — муркнув жид, припiднявши дрiбку капелюх на головi.

— Дай боже! — вiдповiв Матiй, котрому якось недобре зробилося на вид нового гостя. Бо той новий гiсть то був його найбiльший ворог, Мортко, наставник при кошарах у Германа Гольдкремера. Матiй немало здивувався, чого хоче Мортко тепер, в таку пiзню добу, в його хатi, але привичне нашим людям пошанування для кождого входячого в хату казало Матiєвi скрити в глибинi душi свою ненависть i всi вiдживаючi на вид Мортка болючi споминки. Вiн привiтав жида холодно чемним видом: