— Та що, — кажу я, — як так, то й так. Дай вам боже щастя! Певно, що не зле би було вам вирватися з тої проклятої ями.

— Ба, — каже Iван, — не на тiм копець. Менi здаєся, що нам двоїм до осенi тяжко буде наскладати двiста ринських, — на то би тро зо два роки. А якби троє, як гадаєте, може би, борше?

Я видивився на него.

— Ну, — каже вiн, — що ж ви так дивитеся на мене? Ту проста рiч: пристаньте й ви до нас. Перейдiть до нашої хати жити, не будете потребувати платити окремо комiрне, та й їда нас менше винесе. Будемо робити разом, чень зложимо хоть що-то.

Виджу я, що хлопець розумно говорить, а ту ще чоловiка й самого знесла охота видобутися а тої западнi, а ще бiльше — їм допомогти, чим сила. Пристав я на тоту раду.

Зачали ми робити. Добре нам iде, тiшимося, що ось-ось перейдемо жити на своє. Iван звивався так, як той пискiр, сюди й туди, — рад би птахом вилетiти з Борислава. Робота того року була добра, — у нас грошей призбиралося ладних: i на грунт би стало, i ще дещо лишилося би на розгосподарювання. «Господи! — говорить, бувало, Iван вечерами. — Коби-то вже раз!» Але не знати, чи бог не судив му, бiдному, дiждатися виходу, чи лихi люди не дали!..

Дурницю ми одну зробили. Робили ми разом i не брали грошей вiд жида. «Йай, — кажемо, — у нього лежать, в єго касi безпечнiше, нiж у нас за пазухов, а в книжцi якраз записано на нас, то й сам чорт вiдтам не викусить». Так ми й зробили — брали лиш часом по кiлька шусток, щоби яко-тако продихати.

Минуло так лiто, ба й осiнь, ба й зима, — настали свята. По святах мали ми забиратися геть з Борислава. В цвiтну недiлю пiшов Iван до Тустанович, щоби довершити згоду, — таки на другий день мав дати тамтому чоловiковi завдаток, а як перейдемо вже до Тустанович, то мав дати му решту грошей. Пiшов мiй Iван. Змеркаєся — нема Iвана. «Ну, нiчо, — гадаємо собi, — може, там де на могоричi абощо». Але Марта якась неспокiйна весь день ходить, нудить, сама не знає чого. Нiч минула — нема Iвана. На роботу приходимо — вiн не приходить. Наставник Мортко питався мене, де вiн. Я му розповiв усе, а той ще крикнув:

— От, десь, драбуга, впився та й спить, а на роботу не йде!

Гадкую я сюди й туди, — де би Iван був? Вечором по роботi приходжу до хати — нема. Гадаю собi:

«Пiду по шинках, пошукаю, порозпитую». Заходжу до головного шинку, — там повно рiпникiв, — заздрiв я межи ними й Мортка, але котрi саме були знаком! рiпники, того не тямлю. Якiсь штири незнакомi, вже нiби п'янi, стоять насеред хати i спiвають: оден святовечiрньої, другий страстi, третiй пiдскоцької, а четвертий думки, ще й мене питаються, чи гарно пасує разом?

— Iдiть собi до чорта! — крикнув я на них. — Там будете акурат пасувати!

Вони до мене. Вчепилися, той за руку, той за полу, кличуть горiвки. Спересердя лигнув я душком кватирку. Вони в регiт, другу кличуть. Анi суди боже вiд них вiдпекатися. А ту бачу, що Мортко усе пiдморгує на них, дiстодiто: не випускайте з рук! Випив я другу кватирку. Зашумiло в головi, хата з людьми ходором заходила. Тямлю ще, що ввiйшли якiсь два знакомi рiпники, що-м з ними вiтався i частувався, — але кiлько вже намучив свою дурну стару голову, а не можу пригадати собi й досi, хто то такий був.

— А що ж тобi тото так доконечно треба знати? — перебив його оповiдання Андрусь.

— Ах, чи доконечно! Менi так, дурному, здаєся, що я через тото й справу програв!

— Що? Через тото? А то яким свiтом?

— Ба, послухай лишень! Я аж тепер, по невчасi, як зачав пригадувати собi все до крихiточки, що i як тодi було, аж тепер нагадав собi, що були якiсь два знакомi, лиш не знати котрi. Коби дiзнатися, були би зараз свiдки.

— Свiдки? Нащо? До чого?

— Послухай лишень! П'ю я, в шинку гамiр, а ту в ванкирi обiч хтось злупотiв склянкою, — мiй Мортко тiлько миг, побiг до ванкира. Чую: там говорять — Мортко потихо, а хтось другий голосно. Що за неволя! Якийсь знаємий голос, так як Iванiв! Знати, що п'яний, язиком путає, але голос єго. Я пруднувся до дверей ванкира i нехотячи потрутив одного з тих, що мене частували. Той гримнув собою до землi. Другi прискочили до мене.

— Гов, свату, гов! — ревуть, — Що бо ти людей тручаєш та розмiтуєш? Га?

— Та я нехотячи!

— Еге, нехотячи! — рипить один, — Знаємо ми таких!

В тiй хвилi створилися дверi ванкира i в дверях показався, — присяг би-м нинi, що показався мiй Iван, держачися за одвiрок. За ним стояв Мортко i держав го за плечi. Я знов пруднувся до него.

Але в тiй хвилi вiн щез, дверi заперлися, а один рiпник пiрвав мене за груди.

— Ану, я тебе, свату, нехотячи межи очi заїду, — крикнув вiн i як зацiдить мене межи очi, аж менi сто тисяч свiчок в очах заярiлося i все в головi перемiшалося. Тямлю ще тiлько, що-м одному вчепився в волосся i що другi обскочили мене, мов кати, i збили пiд ноги. Очевидна рiч, що вони були пiдмовленi, бо я їх анi не знав, не видав, анi не зробив їм нiчого. Що сталося далi зо мною, де дiвся Iван, де дiлися тотi два знакомi рiпники — не тямлю нiчого. Все затьмарилося в моїй головi.

Я прокинувся в хатi, на постелi. Марта коло мене сидить i плаче.

— А що, де Йван? — се було моє перше питання.

— Нема.

— Але чень же був дома?

— Не був.

Дивлюся я, вона така змарнiла, стурбована, що тiлько снасть єї. Що за нещастя?

— Але ж я, — кажу, — вчора вечiр видiв его. Вона всмiхнулася крiзь сльози i похитала головою.

— Нi, — каже, — ви вчора вечiр нiяк не могли його видiтп. Ви вчора вечiр лежали ось ту без пам'ятi.

— А що ж, то нинi не вiвторок? — спитав я.

— Нi, нинi вже п'ятниця. Ви вiд понедiлка ночi лежите осьде як мьртвий, у горячцi та манколiї.

— А Iвана не було вiдтодi?

— Не було. Вже куди я не ходила, кого не розпитувала, — нiхто не знає, де вiн i що з ним.

— Але ж я го в понедiлок видiв у шинку. Марта нiчо па то, тiлько здвигнула плечима i заплакала. Певно, бiдна, подумала собi, що се менi так з перепою привидiлося.

— Але ж аби-м так свiт божий видiв, як-єм його я видiв достотку своїми очима!

— Ба, та-бо якби вiн був тодi в Бориславi, то був би прийшов додому, — сказала Марта.

— От тож-то й менi дивно. А в Тустановичах був, не знаєш?

— Був. Я ту розпитувала тустанiвських парубкiв. Був, кажуть, згодив поле з хатою i вечором забавився на могоричi геть поза пiвнiч. Там-таки й ночував, а в понедiлок пiшов перед полуднем, щоби в Бориславi взяти вiд жида грошi. Тiлько всего я могла дiзнатися.

Менi немовби клин у голову вбив. Хоть який я був ослаблений i збитий на всiм тiлi, треба було вставати, рушатися, розвiдувати. Але що з того?..

— А як, — питаю Марти, — не знаєш, чи дав завдаток на грунт в Тустановичах?

— Не знаю.

— Га, то треба пiти до жида, спитатися, чи вiдобрав вiн вiдтам грошi. I так нинi виплата. Коли вiн узяв грошi, то, може, пiшов з ними назад до Тустанович або до Дрогобича.

Пiшли ми обоє до канцелярiї Германа Гольдкремера, — ми в него робили. Питаємося. Той до книжки… «Взяв ваш Iван Пiвторак грошi». — «Коли?» — «В понедiлок вечором». От тобi и на! Полiз я до Тустанович, питаю: завдатку не дав, вiд понедiлка не був, хоть обiцяв, що прийде найдалi в вiвторок з полудня. Дивуюся, що такого? Чи згода зiрвана, чи що? Я розповiдаю, що грошi вiд жида взятi i що нема нi грошей, нi Iвана. Нiхто нi о чiм не знає.

Iду я до Дрогобича, питаю де в яких знакомих: нiхто 'не видав Iвана. Пропав неборак. Анi слiду нема. Питаю Мортка, де вiн подiвся з шинку i що там робив. «Нi, — каже, — неправда тому, я й на очi не видав Iвана. Ти, — каже, — п'яний був, серед бiйки тобi рiдна бабуня привидiлася, а тобi здавалося, що то був Iван». Починаю розвiдувати, хто тодi ще був в шинку, що то за якiсь були, що мене биля, — ага, немов чорт злизав усякий слiд! На тiм i стало.

Ну, вже вам того не iре й казати, який у нас великдень був. Що там бiдна Марта наплакалася, — господи! Вся надiя пропала. Минув мiсяць, другий, — про Iвана анi вiстки, анi чутки. Далi чуємо, декотрi рiпники посмiшковуються, жартують: «Розумний хлопець, той Пiвторак: грошi забрав, бабу лишив, а сам в свiт за очi!» Зразу говорили тото на жарт, а далi декотрi почали й напевне говорити Знов я розпитую: хто чув? хто видiв? Не знати. Той каже: «Никола видiв»; Никола каже: «Проць ни казав»; Проць каже: «Семен вiдкись чув»; Семен не пригадує собi, вiдки чув, але здає му ся, що вiд Мортка-наставника. А Мортко всьому перечить i кождому в очi плює.