— Сто п'ятдесят ринських, — повторив з розстановкою один робiтник, — ну i що ж! Для одного була би се пiдпомога, але для тiльких тисячiв — що тото значить?

— Правда, що мало значить, — говорив Бенедьо, — але ж бо вважайте, що ще тижня нема, як почалися нашi складки. За мiсяць, чень, назбирався хоть п'ятсот.

— Ну, а з п'ятьма стами мож зачинати тото, що ви загадали?

— Гм, треба добре обрахуватися з силою i з грiшми. — сказав Бенедьо. — Числячи на прожиток одному чоловiковi лиш пiвтора ринського на тиждень, числячи далi, що безроботиця потягне тиждень i нам прийдеся прогодувати через той час лиш тисячу люда, то в касi мусить бути на те найменше пiвтори тисячi ринських… Найменше, кажу, бо крiм прожитку, будуть ще iншi видатки.

— Пiвтори тисячi ринських! — скрикнули в один голос робiтники, — Господи милосердний, коли ж ми таку суму зложимо? Та за той час половина нас ту голодом перемре, а з селiв десять тисяч нових прибуде!

— Що ж робити, — сказав сумно Бенедьо, — на то вже, бачу, нема ради. Бiльших складок робити не мож, бо й так жиди уривають нам на пождiм поступi, а як дiзнаються о наших складках, то ще бiльше будуть уривати. Треба стояти при своїм, складати i терпiти ще хоть три мiсяцi!

— Три мiсяцi! Хто знає, що за три мiсяцi може статися!

Замовкли робiтники, i сум заляг невеличку гомонячу громадку. Бенедьо важко похилив голову додолу. Вiн i справдi почував, що дiло пекуче, що найбiльша сила сього люду лежить в його хвилевiм розбудженнi i що не покористуватися тим розбудженням — значить випустити з рук головну пружину дiла. Але що ж було робити? Грошей не було, щоб зараз зачати змову. Приходилось все-таки чекати.

— А ту й ще одна рiч, — промовив знов Бенедьо, прокинувшися з задуми. — Менi прийдесь вертати до Дрогобича.

— До Дрогобича? А то пощо? — скрикнули робiтники.

— Ну, пощо? Ту моя робота, як видите, скiнчилася.

— Шукайте iншої!

— Або ж ту без мене не обiйдеся? Правда, жаль чоловiковi покидати таку справу, над котрої заснованням трудився i думав…

— Ну, то й не покидайте!

— Се певно, що треба б не покидати, коби тiлько спосiбнiсть була.

Робiтники почували се добре, а навiть i в Бенедя прокидалася не раз тота думка, що без нього цiла справа могла би легко зiйти на фальшиву дорогу i через те зовсiм не вдатися. Вiн почував, що в кождiй новозложенiй для нових i непривичних цiлей свiжо зорганiзованiй громадi багато i дуже багато залежить на привiдцi, на його особистiм впливi i порадi. Правда, вiн почував, з другого боку, аж надто добре безсильнiсть i своєї думки i був переконаний, що не спiткайся вiн в Бориславi з побратимством i з такими тверезо мислячими людьми, як Матiй i Стасюра, вiн сам но був би, певно, дiйшов до того, до чого тепер дiйшов. Взаїмне спiвдiлання всiх часток тут було аж надто сильне i виразне, але iменно для того почував Бенедьо, що вирватися з того круга взаїмних спiвдiлань значило б — зашкодити кождiй частцi зосiбна i всiм взагалi. Але вп'ять-таки, що тут робити в Бориславi, коли не буде роботи для нього? Але доля готовила йому помiч з такого боку. з якого вiн її й зовсiм не надiявся.

З середини фабрики вийшов Леон в супроводi Шеффеля, оба вони наблизилися до робiтникiв. Робiтники повставали.

— Ну, люди, — сказав голосно Леон, — робота ваша скiнчена, i добре скiнчена. Дякую вам за пильнiсть вашу!

— I ми дякуємо пану за роботу! — закричали робiтники. — Та най бог дасть щасливу годину!

— Дай боже, дай боже, — сказав радiсно Леон. — А тепер, що ще кому належиться, щоби ми чисто розсталися.

Почалася виплата. Бенедьо стояв обiч. Коли виплата скiнчилася, Леон наблизився до нього:

— А вам, пане майстер, дуже, дуже дякую i за роботу, i за швидке скiнчення — за все! Дуже би-м не рад з вами розстатися… Але тепер, за те, що ви таку менi нинi зробили радiсть, приймiть вiд мене отеє на пам'ятку!

I вiн втиснув в руку Бенедьовi обвинених папiрцем десять ринських самим срiблом.

«От зараз буде в нашiй касi 160 ринських», — подумав собi Бенедьо, приймаючи з подякою Леонiв дарунок.

— I ще прошу вас, — сказав на закiнчення Леон до Бенедя, — зайдiть зараз тепер до мене на мою кватиру, я маю з вами де о чiм поговорити.

За сими словами Леон i Шеффель пiшли, за ними вийшли робiтники. Бенедьо остався, щоб позамикати всi дверi i брами, i вiдтак пошкандибав за Леоном, роздумуючи, що такого вiн має йому сказати. По дорозi вiн вступив до хати, застав там Матiя i положив на його руки до робiтницької каси десять ринських срiблом, котрi дарував йому Леон.

— Що би я вам сказав, — заговорив до нього Леон, коли Бенедьо прийшов на його кватиру. — Ви, як бачу, чесний чоловiк i порядний робiтник, i я, як кажу, не хотiв би з вами розстатися. А менi ту до моєї нової нафтарнi якраз потрiбно кiлькох чесних i щирих людей до одної, i то не дуже тяжкої, роботи. Так от що хтiв я вам сказати: чи не схотiли би ви, ели вам у мене робота не сприкрилася, остатися й надалi?

— Але яка ж се буде робота? Прецiнь мулярська вся скiнчена?

— Е, нi, не до мулярської, а так, до нафтарської, при воску, — сказав Леон.

— Але чи зумiю ж я робити тоту роботу, коли досi при нiй не був i не знаю, як що йде? — спитав Бенедьо.

— Е, е, е, що ту умiти! — сказав Леон. — А простий хлоп, робiтник бiльше вмiє? А прецiнь робить. Ту нема що вмiти: пан директор покаже вам усе. Я ж кажу вам: не о вмiлiсть ходить, а о то, щоби чоловiк був щирий i сумлiнний та щоби, розумiєте, щоби…

Леон затявся якось на словi, немов вагувався чогось.

— Щоби, — кiнчив вiн по хвилi, — не розговорив нiде, що i як робиться в фабрицi. Бо, видите, ту секрет невеличкий… Мiй директор вигадав новий спосiб фабрикацiї воску, то не хотiв би, щоби тото розголошувалося.

— Гм, та воно-то так… — проговорив Бенедьо, не знаючи, що лiпшого сказати.

— Бо то, видите, — торочив далi Леон, — у нас такi люди поганi, — скоро що, зараз перехоплять, та й що з того: їм зиск, а менi втрата. То я для того хотiв би…

— Але ж бо то тяжко буде. Ну, нехай, що я не скажу нiчо нiкому, але ж бо в фабрицi, крiм мене, чень же, робiтникiв буде богато.

— Ну, не всi потребують усе видiти й знати. В цiлiй фабрицi все буде робитися так, як по других фабриках, а тiлько буде одна така комора окрема, i в нiй буде троха iнакше. Там буде директор, ну, i треба буде пару робiтникiв йому до помочi. Що ж, можу на вас надiятися?

— Та що, — сказав Бенедьо, ледве можучи скрити свою радiсть, — про мене. Сли лиш потрафлю, то буду робити. Мулярської роботи тепер i так трудно напитати, буду трiбував ще й нафтарського ремесла. А за то, щоби через мене ваш секрет не видався, за то будьте певнi.

— Ну, ну, — сказав, усмiхаючися, Леон, — я й сам то знаю, що ви не такий чоловiк. Але знаєте, коби то ще кiлькох от хоч би двох-трьох таких, як ви!.. От, ви ту робили, пiзнали дещо робiтникiв, може би, ви лiпше могли дiбрати до себе таких людей, яких менi треба? Я вам того дармо не схочу. А ще одно! Перша рiч, розумiвся, плата. Знаєте самi, то вже не мулярська робота, такої самої плати, як досi, не можу вам дати.

— Ну, то розумiеся! — сказав Бенедьо. — Кравця а шевця не мож одним лiктем мiряти.

— Отож-то! А ще видите, як ту тепер у нас. Робiтника напхалося, плату всюди знижують, бо, розумiвся, що менi за iнтерес платити дорожче, коли я можу того самого робiтника мати за дешевшу плату? Але з вами — то iнша рiч, розумiєте мене? Тож я вам i тим другим, що будуть разом з вами робити в окремiй коморi, обiцюю по ринському денно, i то наперед прирiкаю, що зниження нiякого вам не буде, анi касiєрного не маєте платити. Чи пристаєте на таке? Бенедьо стояв i надумувався.

— Волiв би я, — сказав вiн'по хвилi, — щоби ви самi вибрали собi й прочих людей до своєї окремої комори! А так, виберу я, а потому станеся щонебудь такого… Знаєте, чоловiк на чоловiцi все може помилитися — ну, а на мнi буде вся вiдповiдь! А на роботу i на плату нехай i так, я пристану.

— Нi, нi, — наставав Леон, — i товаришiв собi доберiть! До прочої фабрикацiї вистачуть якi-будь люди, а ту треба вибрати. А ви їх ту лiпше можете знати, на кого мож спуститися, анiж я або директор.