— Ні, не думаю.

— Ви, звичайно, знаєте легенду про дивовижного собаку, який нібито переслідує рід Баскервілів?

— Так, знаю.

— Ох і забобонні тутешні фермери! Просто неймовірно! Адже вони чи не всі готові заприсягтися, що бачили на болотах це чудовисько. — Степлтон говорив з посмішкою, але я прочитав у його очах, що він ставиться до своїх слів набагато серйозніше. — Легенда цілковито заполонила уяву сера Чарльза, вона ж і призвела до його трагічного кінця.

— Яким чином?

— Коли в когось до краю напружені нерви, поява будь-якого собаки може виявитися фатальною для хворого серця. Я вважаю, що того вечора сер Чарльз в тисовій алеї побачив щось подібне. Я дуже любив старого і, знаючи про його хворобу, так і чекав якогось лиха.

— Звідки ви знали про його хворе серце?

— Від мого друга, Мортімера.

— Отже, ви вважаєте, що на сера Чарльза кинувся якийсь собака і він помер від страху?

— А ви маєте достовірніші відомості?

— Ні, я ще не встиг дійти якихось висновків.

— А містер Шерлок Холмс?

На мить у мене перехопило подих від цих слів, але спокійне обличчя і впевнений погляд мого співрозмовника свідчили про те, що він своїм запитанням і не думав захоплювати мене зненацька.

— Докторе Ватсон, навіщо нам прикидатися, начебто ми вас не знаємо? — сказав він. — Чутки про знаного детектива просочилися й у наші краї, а хіба ви можете прославляти його, самі залишаючись у тіні? Мортімер не став заперечувати, що ви і є той самий доктор Ватсон. А якщо ви з’явилися тут, це означає, що містер Шерлок Холмс зацікавився цією справою, і мені, природно, цікаво знати, що він про це думає.

— На жаль, відповісти на ваше питання я не можу.

— Тоді дозвольте запитати: чи не зробить він нам честь своїми відвідинами?

— Зараз він не може виїхати з Лондона. У нього є інші справи.

— Шкода! Він міг би пролити світло на те, що криється в пітьмі від усіх нас. Але ви також ведете розслідування, докторе Ватсон, і якщо я можу вам бодай якось допомогти, можете на мене розраховувати.

Мені достатньо лише натяку: кого підозрюєте, як маєте взятися до справи, і, можливо, я одразу щось би вам порадив або підказав.

— Запевняю вас, я просто приїхав погостювати у свого друга, сера Генрі, і жодної допомоги мені не потрібно.

— Чудово! — вигукнув Степлтон. — Усе правильно: обережність передусім! Я заслужив на таку відповідь за свою надокучливість і обіцяю вам цього питання більше не порушувати.

Ми дійшли до того місця, де праворуч від дороги починалася заросла стежка, яка звивалася серед боліт вузькою стрічкою. Лівіше стояв крутий, усіяний валунами пагорб, на якому в давнину видобували граніт.

З того боку, який було видно нам, пагорб густо заріс папороттю та ожиною. Вдалині, за обрієм, здіймалися сірі хмари диму.

— Від цієї стежки звідси недалеко до Мерріпіт-Хаус, — сказав Степлтон. — Пожертвуйте годиною часу, і дозвольте мені представити вас своїй сестрі.

Спершу я подумав, що мені варто бути біля сера Генрі, але потім згадав про рахунки й папери, що купою лежали на його столі. І тут я нічим йому зарадити не міг. А Холмс просив мене познайомитися з людьми, які живуть по сусідству з Баскервіль-Холом. Я прийняв запрошення, і ми звернули праворуч.

— Чудові тут місця! — сказав Степлтон, дивлячись на хвилясту лінію зелених пагорбів, над якими морськими валами височіло гранітне пасмо з фантастичними обрисами. — Ці болота ніколи не набридають. А скільки таємниць вони криють — безкраї, пустельні, загадкові!

— Ви добре їх знаєте?

— Я тут лише другий рік. Місцеві старожили, мабуть, назвуть мене новачком. Ми перебралися сюди незабаром після приїзду сера Чарльза, але я завдяки своєму покликанню вже встиг обстежити тут кожний куточок. Насмілюся думати, що тепер мало хто знає торф’яні болота краще за мене.

— А хіба це так нелегко?

— Нелегко. От, наприклад, придивіться до тієї рівнини з чудернацькими горбочками. Чим вона, по-вашому, славна?

— Нею добре скакати галопом.

— На вашому місці будь-хто сказав би так, а тим часом ця помилка багатьом вартувала життя. Бачите, скільки на ній яскраво-зелених галявин?

— Це, ймовірно, місця з кращим ґрунтом?

Степлтон розсміявся.

— Перед вами величезна Ґрімпенська твань, — сказав він. — Варто людині або тварині потрапити в цю драговину, один необережний крок — і все. Я вчора бачив, як там заблукав чийсь поні й, зрозуміло, загинув. Його голова довго виднілася над трясовиною. Він усе витягав шию, намагався вибратися, але бідолашку врешті-решт таки засмоктало. Там навіть у засуху небезпечно ходити, а після осінніх дощів це зовсім згубне місце. А проте я не раз пробирався в саме серце Ґрімпенської твані й повертався звідти живим. Погляньте, ще один нещасний поні!

У зеленій осоці вовтузилося й борсалося щось темне. Потім над заростями майнула болісно витягнута шия, й над болотом пролунав страшний крик. Я похолонув від жаху, але в мого супутника нерви, вочевидь, були міцніші.

— Все! — сказав він. — Засмоктало. Другий за два дні — і це лише в мене на очах. А скільки ще їх тут загинуло! Вони як унадяться туди в посуху, так і ходять до самої осені. І часто гинуть. Так, Ґрімпенська твань — страшне місце.

— І все-таки ви пробираєтеся туди?

— Так, там є дві-три стежки, якими спритна людина може пройти. Я знайшов їх.

— Але навіщо вам ходити в таке небезпечне місце?

— А бачите он ті пагорби вдалині? Це справжні острівці серед непролазної драговини, що помалу оточила їх зусібіч. Варто туди дістатися — і які там рідкісні рослини, які метелики!

— Що ж, коли-небудь спробую.

Степлтон з подивом глянув на мене.

— Заради Бога, викиньте цю думку з голови! — сказав він. — Ваша загибель буде на моїй совісті. Назад вам не повернутися, повірте мені. Я сам тільки тому й насмілююся туди ходити, що в мене є складна система прикмет.

— Чекайте! — крикнув я. — Що це?

Неголосне, протяжне й невимовно тужливе завивання пролунало над болотами. Повітря наповнилося ним, але визначити, звідки воно линуло, було неможливо. З невиразного стогону цей звук поступово перейшов на глухе ревіння й знову стих до стогону, від якого аж щеміло серце. Степлтон якось дивно подивився на мене.

— Таємничі місця ці болота, — сказав він.

— Що це таке?

— Фермери подейкують, що так виє собака Баскервілів, коли шукає свою жертву. Мені й раніше доводилося її чути, але сьогодні щось надто вже голосно.

Похололий від страху, я оглянув широку рівнину, вкриту зеленими заростями осоки. На ній ні шелесту, ні найменших ознак життя — тільки голосно каркали два круки, сидячи на кам’яному стовпі за нами.

— Ви ж освічена людина, вас такою нісенітницею не налякаєш, — сказав я. — Як ви пояснюєте це виття?

— Драговина іноді видає дуже дивні звуки. Чи то мул осідає, чи то вода піднімається на поверхню, чи ще хтозна-що…

— Ні, ні! Це був голос живої істоти.

— Можливо. Вам ніколи не доводилося чути, як кричить водяний бугай?

— Ні, не доводилося.

— В Англії ця пташка трапляється дуже рідко, власне, вона майже вимерла, але на таких болотах можливо все. Я б анітрохи не здивувався, якби виявилося, що ми чули голос однієї з останніх представниць цього виду.

— У житті не чув більш дивних і моторошних звуків!

— Що й казати, таємничі місця. Погляньте на той пагорб. Що це таке, по-вашому?

Крутий схил був укритий ніби кільцями з сірого каменю. Я нарахував їх близько двадцяти.

— Що це? Кошари?

— Ні, це житла наших поважних пращурів. Доісторичні люди густо заселяли торф’яні болота, і через те, що після них тут ніхто не жив, увесь цей домашній комфорт залишився цілим і неушкодженим. Тільки дахи не збереглися. За бажання можна піти туди й побачити домівку та ложе.

— Та це ж ціле містечко! Ким же воно було населене?

— Неолітична людина[10] — точний період не встановлений.