Коли дворецький вийшов, я зупинився біля вікна й подивився крізь тьмяне скло на хмари, що біжать по небу, і на дерева, які тріпав вітер. Якщо за такої погоди незатишно навіть у будинку, то як тоді в кам’яній печері на болотах?! Якою ненавистю треба палати, щоб улаштувати засідку в такому місці, в такий час! Що спонукало цю людину піти на таке тяжке випробування?

В одній із цих печер криється сама суть того завдання, що так мучить мене. Присягаюся, не мине й дня, як я зроблю все, на що спроможний, щоб розгадати цю таємницю!

Уривки з мого щоденника, що склали останній розділ, впритул підвели нас до 18 жовтня, тобто до дати, починаючи з якої всі ці неймовірні події почали блискавично наближатись до своєї страшної розв’язки.

Події останніх днів настільки врізалися у мою свідомість, що я можу розповідати про них, не звертаючись до своїх записів.

Отже, почнемо з того дня, напередодні якого я з’ясував дві вкрай важливі обставини. Перша: місіс Лаура Лайонс із Кумбі-Тресі писала серові Чарльзу Баскервілю й призначила йому побачення у тому самому місці, де він зустрів свою смерть (причому в той-таки домовлений час), і друга: людину, що переховується на болотах, слід шукати в кам’яних печерах на схилі пагорба. Я відчував, що тепер тільки брак мужності та кмітливості може зашкодити мені розгадати ці дві загадки.

Того вечора мені не вдалося розповісти баронетові про місіс Лайонс, оскільки доктор Мортімер допізна засидівся з ним за картами. Але наступного дня під час сніданку я поділився з сером Генрі своїм відкриттям і запропонував з’їздити зі мною в Кумбі-Тресі. Спочатку він охоче погодився на це, але, поміркувавши, ми вирішили, що мені краще поїхати самому. Що офіційніший вигляд матиме цей візит, то менших результатів ми доможемося. І я з докорами сумління залишив сера Генрі в будинку, а сам вирушив на ці нові розшуки.

Під’їхавши до Кумбі-Тресі, я звелів Перкінсу притримати коней і навів довідки про леді, яку мав допитати. Відшукати її будинок виявилося неважко: він стояв у самісінькому центрі села. Двері відчинила служниця і без подальших церемоній провела мене до вітальні, де за друкарською машинкою сиділа жінка. Вона з приємною усмішкою підвелася мені назустріч, але насупилася, побачивши перед собою незнайомця, і знову сіла до столу, поцікавившись метою мого візиту.

З першого погляду місіс Лайонс вразила мене своєю вродою.

Світло-карі очі, каштанове волосся, ніжний рум’янець на щоках (щоправда всипаних ластовинням) — рум’янець того чудового відтінку, що криється в самому серці білої троянди. Повторюю, перше враження було дуже сильним.

Однак придивившись, я налаштувався критичніше. У цій особі було щось неприємне, грубе — цю штучну красу псували чи то безладні зморшки біля рота, чи то твердість погляду. Але всі ці враження спали мені на думку згодом. У першу ж хвилину я просто відчув, що переді мною сидить дуже вродлива жінка і запитує, навіщо я прийшов. І тільки тоді мені стало зрозуміло, наскільки делікатна мета мого візиту.

— Я маю честь знати вашого панотця, — сказав я.

Початок був невдалим, і леді одразу дала мені зрозуміти це.

— Я не маю нічого спільного зі своїм батьком, — сказала вона. — Я нічим йому не зобов’язана і не можу вважати його друзів своїми. Він не обтяжує себе батьківськими турботами. Якби не покійний сер Чарльз Баскервіль та ще деякі чуйні люди, мені довелося б голодувати.

— А я хочу поговорити з вами саме про покійного сера Чарльза Баскервіля.

Ластовиння яскраво виступило на її зблідлому обличчі.

— Що саме вас цікавить? — запитала вона, а її пальці нервово торкалися клавішів машинки.

— Чи були ви з ним знайомі?

— Я ж кажу, що багато чим йому завдячую. Якщо мені вдалося зіп’ятися на ноги, то насамперед завдяки його увазі, яку він виявляв до моєї долі.

— Ви з ним листувалися?

Леді метнула на мене швидкий погляд, і в її світло-карих очах спалахнув злий вогник.

— Поясніть мені мету цих розпитувань, — різко сказала вона.

— Їхня мета може бути тільки одна: уникнути неприємного для вас розголосу. Поговорімо тут, інакше тоді це від нас не залежатиме і вийде гірше.

Вона сполотніла ще більше й надовго замовкла. Потім раптом подивилася на мене і мовила сміливим, навіть зухвалим тоном:

— Гаразд, я згодна. Що ви хочете знати?

— Чи листувалися ви з сером Чарльзом?

— Так, я писала йому разів зо два, дякувала за великодушність та делікатність.

— Дати цих листів ви пам’ятаєте?

— Ні.

— А ви зустрічалися з ним особисто?

— Так, кілька разів, коли він приїздив до Кумбі-Тресі. Сер Чарльз був дуже скромною людиною, не любив виставляти напоказ свої добрі вчинки.

— Ви рідко з ним листувалися, рідко зустрічалися, проте він був настільки втаємничений у ваші справи, що навіть надавав вам допомогу! Як це так?

Вона відповіла на моє каверзне запитання, не замислюючись:

— Мені допомагали спільними силами й інші джентльмени, які знали мою сумну історію. Одним із них був містер Степлтон, сусід і близький друг сера Чарльза. Він виявив до мене виняткову доброту, і через нього я познайомилася із сером Чарльзом.

Я вже знав, що сер Чарльз Баскервіль не раз доручав Степлтону вести свої доброчинні справи, тому визнав таке пояснення цілком достовірним.

— Тепер скажіть: чи не наполягали ви на особистому побаченні у своїх листах до сера Чарльза?

Вона гнівно спалахнула:

— Я вважаю таке питання некоректним, сер!

— Даруйте, пані, але я змушений його повторити.

— Гаразд, я відповім: звичайно, ні!

— Навіть у день смерті сера Чарльза?

Рум’янець миттєво зник із її щік; обличчя, що дивилося на мене, зблідло, як у мерця. Пересохлі губи здригнулися, і я швидше побачив, аніж почув ще одне «Ні».

— Вам явно зраджує пам’ять. Я можу навіть процитувати одну фразу з вашого листа. Там було сказано: «Благаю вас як джентльмена: спаліть цього листа і вийдіть до хвіртки о десятій годині вечора».

Мені здалося, що ще мить — і місіс Лайонс знепритомніє, але величезним зусиллям волі вона опанувала себе.

— Виходить, немає на світі справжніх джентльменів? — вихопилося в неї.

— Ви несправедливі до сера Чарльза: він виконав ваше прохання. Але трапляється й таке, коли можна прочитати навіть спаленого листа. Тепер ви зізнаєтеся, що писали йому того дня?

— Так, писала. Я не відмовлятимуся! — вигукнула вона, вкладаючи у свої слова всю душу. — Мені нічого соромитися цього листа. Я просила його про допомогу. Я була впевнена: якщо мені вдасться поговорити з ним, він не відмовиться підтримати мене.

— Але чому ви призначили такий час для зустрічі?

— Я дізналася, що наступного дня він їде до Лондона, можливо, на кілька місяців. А раніше я не могла прийти. На це в мене були свої причини.

— Навіщо ж ви призначили побачення у парку? Хіба не можна було влаштувати його в будинку?

— Ви вважаєте, що пристойна жінка може з’явитися сама о такій пізній порі в будинку холостяка?

— Гаразд. А що було, коли ви прийшли на побачення?

— Я нікуди не ходила.

— Місіс Лайонс!

— Присягаюся вам усім святим для мене, я не ходила туди! Мені завадили.

— Що ж вам завадило?

— Це моя особиста справа, я не можу говорити про це.

— Отже ви призначили побачення серові Чарльзу в тому самому місці, де його спіткала смерть, навіть тієї самої години, але самі туди не пішли?

— Це свята правда.

Всі мої подальші хитрощі ні до чого не призвели, вона стояла на своєму.

— Місіс Лайонс, — сказав я, закінчуючи цей тривалий і безрезультатний допит, — ви не хочете говорити всю правду й тим самим берете на себе велику відповідальність. Ваше становище досить хистке. Якщо я звернуся до поліції по допомогу, ви переконаєтеся, наскільки все це скомпрометує вас. Припустімо, що ви ні в чому не винні, але навіщо тоді вам було одразу відмовлятися від свого листа, якого ви надіслали серові Чарльзу в день його смерті?