— Якби вам довелося стикнутися з усім цим самому, містере Холмс, ви б так не жартували. Виходить, по-вашому, серові Генрі байдуже, де бути — у Лондоні чи Девонширі? Він приїде через п’ятдесят хвилин. Порадьте, що мені робити?

— Я раджу вам, сер, викликати кеб, узяти з собою свого спанієля, який шкребеться біля вхідних дверей, і їхати на вокзал по сера Генрі Баскервіля.

— А потім?

— Потім ви почекаєте, поки я обміркую план подальших дій, а доти нічого йому не розповідайте.

— Скільки часу вам знадобиться на це?

— Доба. Я буду вам дуже вдячний, докторе Мортімер, якщо ви з’явитеся тут завтра о десятій годині ранку й приведете з собою сера Генрі Баскервіля. Мені потрібно познайомитися з ним.

— Гаразд, містере Холмс.

Доктор Мортімер записав дату й годину побачення на манжеті й, так само розгублено озираючись навсібіч, швидко вийшов із кімнати.

Холмс гукнув його зі сходового майданчика:

— Ще одне запитання, докторе Мортімер. Ви стверджуєте, що примару й раніше зустрічали на болотах?

— Так, про це свідчать троє.

— А після смерті сера Чарльза нічого такого не було?

— Не знаю. Не чув.

— Дякую вам. На все добре.

Холмс сів на улюблене місце в кутку дивана й усміхнувся тією спокійною, задоволеною усмішкою, що завжди з’являлася в нього на обличчі, коли перед ним поставало завдання, варте його уваги.

— Ідете, Ватсоне?

— Так, якщо я нічим не можу часу вам допомогти.

— Ні, друже мій, я звертаюся до вас по допомогу, коли треба діяти. Але яка чудова справа! З різних поглядів просто надзвичайна. Коли будете проходити повз Бредлі, зайдіть до нього і попросіть надіслати мені фунт найміцнішого тютюну. Заздалегідь вам вдячний.

Постарайтеся до вечора не повертатися. А тоді я з радістю обміняюся з вами враженнями з приводу надзвичайно цікавого завдання, яке ми отримали сьогодні вранці.

Під час напруженої розумової роботи мій друг потребував самоти і спокою, коли він зважував усі, навіть найдрібніші деталі справи, будував одну за одною кілька гіпотез, порівнював їх між собою і вирішував, які відомості вагомі, а якими можна зневажити. Тому я увесь день провів у клубі й повернувся на Бейкер-Стріт тільки увечері, близько дев’ятої години.

Я прочинив двері до вітальні й перелякався — чи не пожежа в нас? У кімнаті стояв такий дим, що крізь нього ледве світився вогонь лампи. Але мої побоювання були даремними: я відчув їдкий запах найміцнішого дешевого тютюну, від чого у мене одразу ж задряпало в горлі. Крізь димову завісу я ледве роздивився Холмса, який зручно вмостився у кріслі. Він був у халаті й тримав у зубах свою темну глиняну люльку. Навколо нього лежали якісь паперові сувої.

— Застудилися, Ватсоне? — запитав він.

— Ні, просто перехопило дух від цих отруйних фіміамів.

— Так, здається, ви праві: тут трохи накурено.

— Яке там «трохи»?! Дихати нічим!

— Тоді прочиняйте вікно. Я бачу, ви цілісінький день просиділи у клубі?

— Холмсе, любий мій!

— Правильно?

— Безсумнівно, але як ви…

Він засміявся, дивлячись на мою розгублену фізіономію.

— Ваша простодушність, Ватсоне, воістину дивовижна! Якби ви знали, як мені приємно перевіряти на вас свої скромні сили! Джентльмен іде з дому в мерзенну, дощову погоду. Увечері він повертається чистенький, без єдиної плямочки на одязі. Циліндр і черевики на ньому блищать як і раніше.

Отже, він увесь день десь сиднем сидів. Близьких друзів у нього немає. Тоді де він був? Хіба це не очевидно?

— Так, цілком очевидно.

— Світ сповнений таких очевидностей, але їх ніхто не помічає. Як ви думаєте, де був я?

— Теж весь день просиділи сиднем?

— От і ні, я встиг побувати в Девонширі.

— Подумки?

— Цілком правильно. Моє тіло залишалося тут, у кріслі й, як це не сумно, встигло випити за день два великих кавники й викурити неймовірну кількість тютюну. Тільки-но ви пішли, я послав мій дух до Стенфорда за картою дартмурських боліт, і блукав ними весь день. Тішу себе надією, що я тепер як слід освоївся з цими місцями.

— Мапа великого масштабу?

— Так, дуже великого. — Він розгорнув один сектор цієї карти і поклав на коліна. — Ось та сама ділянка, що нас цікавить. Посередині неї — Баскервіль-Хол.

— Оточений лісом?

— Цілком правильно. Тисова алея тут не позначена, але я думаю, що вона йде праворуч, паралельно до боліт. Ось ця маленька група будівель — те саме сільце Ґрімпен, де розташована штаб-квартира нашого друга, доктора Мортімера. Як бачите, у радіусі п’яти миль житло трапляється дуже рідко. Ось це Лефтер-Хол, про який згадував доктор.

Тут, очевидно, стоїть будинок натураліста Степлтона, якщо я правильно запам’ятав його прізвище. Ось це — дві ферми: «Кам’яні стовпи» і «Гниле болото». За чотирнадцять миль від них — прінстаунська каторжна в’язниця. А між цими окремими точками й навколо них розстеляються сумні, позбавлені ознак життя болота. От вам сцена, на якій розігралася ця трагедія і, можливо, розіграється ще одна у нас на очах.

— Так, місця дикі.

— Сцена обставлена надзвичайно вдало. Якщо диявол справді захотів втрутитися в людські справи…

— Виходить, ви теж схиляєтеся до версії про щось надприродне?

— А хіба дияволові посіпаки не можуть бути з плоті та крові?

Спочатку нам доведеться вирішити два питання. Перше: чи й справді тут було скоєно саме злочин? Друге: в чому цей злочин полягає і як його було скоєно? Зрозуміло, якщо доктор Мортімер має рацію у своїх здогадках і ми маємо тут справу з силами, які перебувають поза законами природи, тоді нам доведеться скласти зброю. Але перш ніж зупинитися на цьому, треба остаточно перевірити всі інші гіпотези. Зачинімо вікно, якщо ви не заперечуєте. Як це не дивно, але я вважаю, що концентрація тютюнового диму сприяє концентрації думки. Я ще не дійшов до того, щоб лізти в труну під час своїх міркувань, але логічний висновок з моєї теорії саме такий. Ну як, ви встигли подумати над цією справою?

— Вона не виходила в мене з голови увесь день.

— І якого висновку ви дійшли?

— Заплутана історія.

— Так, досить своєрідна. Особливо в окремих деталях. Наприклад, змінився характер слідів. Як ви це пояснюєте?

— Мортімер говорив, нібито сер Чарльз пройшов цю частину алеї навшпиньки.

— Він тільки повторив слова якогось ідіота, сказані під час слідства. Навіщо людині може знадобитися йти алеєю навшпиньки?

— Тоді в чому тут річ?

— Він біг, Ватсоне. Біг щодуху — рятувався. Так біг, що серце в нього не витримало і він упав мертвим.

— Рятувався? Але від кого?

— У тому-то й заковика. За деякими свідченнями, Чарльз Баскервіль збожеволів від страху, перш ніж кинутися навтьоки.

— Чому ви так думаєте?

— Те, що його так налякало, рухалося до нього з боліт. Якщо я не помиляюся — а очевидно, все так і було, як я припускаю, — то бігти не до будинку, а від будинку міг тільки божевільний. Циган посвідчив на слідстві, що сер Чарльз кликав на допомогу, але біг він у тому напрямку, де найменше можна було на неї розраховувати. Потім ще одна загадка: кого він чекав у той вечір і чому побачення мало відбутися у тисовій алеї, а не в будинку?

— Ви думаєте, що він когось чекав?

— Поміркуйте самі: хвора літня людина вирушила ввечері на прогулянку — нічого дивного в цьому немає. Але того дня було вогко, холодно. Навіщо тоді серові Чарльзу знадобилося марнувати біля хвіртки п’ять, а то й десять хвилин, як запевняє доктор Мортімер, який звернув увагу на сигарний попіл? Між іншим, як це не дивно, але в спостережливості йому не відмовиш.

— Сер Чарльз робив такі прогулянки щовечора.

— І щовечора зупинявся біля хвіртки? Навряд чи. Навпаки, є відомості, що сер Чарльз намагався триматися від боліт подалі. А тієї ночі він когось там чекав. І це було напередодні його запланованого від’їзду до Лондона. Бачите, Ватсоне, як усе складається — ланка до ланки! А тепер, будь ласка, подайте мені скрипку, і ми відкладемо будь-які турботи з приводу цієї справи в надії на те, що завтрашній візит доктора Мортімера й сера Генрі Баскервіля дасть нам нову поживу для міркувань.