— Ах, це йому не сподобалось! — скрикнула Лідка і кинулася злизувати морозиво.

Завважте, вона сказала, що це ЙОМУ не сподобалось. Мене до уваги просто не бралося. Хто я такий? Вона дійшла до того, що читала над моїм прутнем заклинання.

Івасику-Телесику, приплинь до бережка,
я дам тобі, Телесику, смачного пиріжка.

А коли він довірливо відгукувався, провадила далі:

Любий мій Івасику,
розкажи мені, де ти бував, що чував,
у якій піхвочці ночував.

— Що, ніде, крім мене, не ночував? Так я тобі й повірила.

Заклинаю тебе, Івасику, щоб ти вірним був тільки мені.
Щоб, коли тебе господар в чужу піхвочку пхав,
ти сили не мав і, як сніп, лежав.
Заклинаю тебе сонцем і місяцем,
землею і водою,
всіма силами небесними: слухай лише мене.
А на чужий голос не відкликайся,
чужої піхви лякайся,
і хто б тебе, любий мій, не заклинав,
хто б тебе у вустонька не брав,
хто б тебе язичком не лизав,
аби ти не стояв.

Бувало, я пригадував Лідині слова і мене охоплювало побоювання, що колись вона доб’ється свого, як добиваються в цирку, дресуючи різних цуциків: ляж, встань, ляж, встань. Якщо якийсь дурний песик піддається дресуванню, то чого б такому розумному інтелігентному прутневі, як мій, не попасти під владу Лідиних чарів? А коли вона сказала мені: «Ти знаєш, він такий смачнющий, що я готова його з’їсти», — я зрозумів, що добром це не скінчиться, коли-небудь вона і справді встругне такий номер. Жінка від великого кохання готова навіть знищити цей об’єкт кохання, аби він нікому вже не дістався.

Не забувала Ліда і про свою піхву: вона її то стригла під їжачка, то виголювала так, аж вона виблискувала, і тоді стулені вуста виражали філософську задуму Мони Лізи, а то запускала такі кучері, що долоня на піхві пружинила. Кілька разів фарбувала волосся в різні барви, найбільше мені сподобалась ядучо-червона — це було щось неймовірне, я глянув і побачив палаючі джунглі, почув вереск наляканих орангутангів, розпач папужок і сичання удавів. Я навіть приклав вухо, щоб краще чути, як стогне земля і бадьоро горять мирні в’єтнамські села. Тоді я негайно кидався гасити пожежу.

Виголена піхва натомість нагадує пустелю з великою дюною посередині, і коли вдивляєшся так близько, що вії чиркають об неї, то ввижається мерехтливе марево туарегів на верблюдах, і їхня пісня тужлива і безмежна, як та пустеля.

Якось вона покрила свою розкішницю збитими вершками, які нагадували снігові замети, а зверху червоним кремом вивела «З днем ангела!». Я дивився на її піхву, як на американську листівку. Інколи писала якісь дурниці на зразок «Тут був Івасик». Коли їй цього було замало, то всередину піхви накладала мармуляди з червоних порічок і, коли я проникав туди, незвична прохолода охоплювала мене, і з кожним поштовхом чулося цявкання, мовби там хтось сидів і жадібно жвакуляв. Могла залити сметану, і тоді я збивав масло. Масло, збите в розкішниці, має незрівнянний смак, його можна їсти з самим хлібом, не накладаючи ані ковбаси, ані сиру, часом ми його стільки збивали, що я смажив на ньому грінки, яєчню, картопляні пляцки і нічого не пригорало. Ми могли відкрити з Лідкою цілий масляний завод, якби не відсутність практичності. Взагалі піхва з прутнем становлять ідеальний міксер. Особливо цікаво збивати білки з цукровою пудрою. Збита білкова піна пушилася і розросталася в об’ємах, незабаром наші животи вкривалися білою пухкою масою. Збивання вершків давало не менше задоволення.

Лідчині фантазії щодо художнього оформлення піхви, здавалося, не мали меж, і я з жахом чекав того дня, коли вона насипле собі всередину битого скла і запропонує Івасикові стати йогом. Може, вона собі вважає, що мене ніщо так не цікавить на білому світі, як її розкішниця. У снах мені ввижалося, що вона мене втягує у себе, наче удав кролика, тільки булькає, і непоспішно перетравлює.

Усе наше спілкування завершується сексом, поза цим я її не цікавлю. Їй абсолютно начхати на всю мою писанину, і я з розчуленням дивлюся, як вона з гордою поставою рожевого фламінго ходить по рукописах, розкиданих по підлозі, я милуюся її довгими стрункими ногами, і мені цієї хвилини абсолютно байдуже, що станеться з моєю писаниною. Вона може вилізти на стіл, за яким я пишу, сісти гола на папери, спершись спиною на вікно, і гіпнотизувати мене своєю розкішницею. У тісно стуленій щілині ввижалося недремне око засвітів, яке просвічує мене рентгеном наскрізь, до мозку кісток. Свідомість моя здатна опиратися не довше п’яти хвилин, лише раз я побив рекорд і продовжував писати, пронизуваний містичним поглядом її піхви, щедро наквацяної кремом. На дванадцятій хвилині я висолопив язика і почав ласувати десертом.

Інколи вона сідала гола на канапі за моєю спиною, і цього було достатньо, щоб у голові моїй зійшло ясне сонце її розкішниці, котру вона пестила пальчиком. І коли озирався, то бачив саме це. Попри те вона на мене зовсім не дивилася, очі її були звернені до стелі і, здавалося, думками була далеко-далеко.

Лідка ніколи не цікавилася тим, що я зараз пишу, зате її цікавило, що ми будемо сьогодні їсти, вона могла довго обговорювати зі мною кулінарні секрети, сперечатися про ту чи іншу страву. Перед тим як готувати обід, вона лягала на канапу і вголос вирішувала, що саме буде варити. На щастя, я до цього всього звик, як до цвірінькання горобців за вікном. Інша річ, що її піклування про мене мали перед собою одну світлу мету: нагодувавши мене, налити новою силою мого прутня. Прутень був цар і бог, а всі інші частини тіла складали тільки вимушений додаток. Виходило, що я писав і заробляв гроші лише для того, аби мій прутень міг жити, як сибарит.

Довідавшись, що червоний перець чудовий афродизіак, Лідка відтоді сипала до кожної страви стільки червоного перцю, що писок мій пашів, мов кратер Везувію. Одного разу я наперченими вустами і язиком припав до її розкішниці, і вона в один мент спалахнула таким шаленим, таким всепоглинаючим полум’ям, що Лідка почала кидатися, мов у пропасниці, і верещати, що вона всередині вся аж горить. Коли я відірвав свої вуста від цього життєдайного джерела, то аж скрикнув із захвату: її ніжна світло-рожева піхва перетворилася на яскраво-червону, і, здавалося, досить піднести до неї сірника — він в одну мить спалахне. Лідка перекинула мене на спину, скочила верхи й почала так гарцювати, що за кілька хвилин канапа під нами розвалилася і ми гепнули на підлогу. Дивним чином їй вдалося втриматися на моєму мустангові й продовжити ковбойські скачки. Це було незабутнє видовище. Ніколи в житті ніхто мене так не ґвалтував, як того дня вона. Весь будинок ішов ходором, дзвеніли шиби, склянки, келихи, люстри, тарілки, сипалися книги з полиць, розліталися рукописи, торохтіли столи і підстрибували крісла, спалахували і, мов насінини, лускали від перенапруги жарівки, а на вулиці вили сусідські собаки, налякано кудкудакали кури, ґелґали гуси, мурашки хапали свої подушечки і запорпувалися в глибини землі. Розпашіла Лідка стрибала, як механічна іграшка, а перець із її розкішниці перейшов на мій прутень, і він теж спалахнув, як Джордано Бруно, — так само гордий і випростаний, твердий і незламний. Я відчув таку печію, що засичав, і став сам підкидатися, чим прискорив Лідчин оргазм, який вилився у несамовитий зойк. Всі пси Винників заніміли, кури й гуси завмерли, мурашки пірнули ще глибше, й зависла мертва тиша, мов після землетрусу. Лідка знесилено сповзла з мене і вустами своїми заковтнула прутня. Бідолаха недовго боронився і миттю випустив увесь нектар. Якраз вчасно, бо Лідка зірвалася на ноги і замахала долонями коло вуст. Тепер у нас обох усе горіло, пашіло і клекотіло.


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: