— Щось капнуло, Ляню? — спитала пані Мирося.
— Кава… — відказала тета, а на її напудрованих щоках розплився здоровий жіночий рум’янець.
— А давай, Юрцю, вріжемо, — сказав пан Ромцьо, наливаючи мені вино. — Шо ви слухаєте тих дурних бабів? Ви мені подобаєтесь. А знаєте чому? В здоровім тілі — здоровий бздух.
— Ромку! — прошипіла його жінка. — Чи ти здурів?
— Він вже і його нам зіпсував! — зойкнула тета. — За якихось чверть години, поки ми їх лишили на самоті, цей збоченець і його заразив! Це жахіття! З цим треба боротися, як з інфекцією.
— Пані Роксоляно, — сказав я. — Я пропоную вам усамітнитися зі мною хвилин на п’ятнадцять. Адже ви така стійка — вам нічого боятися.
— О Господи! — захлинулася повітрям пані Мирося так, мовби наковталась метеликів.
Тета безгучно розкривала вуста, як риба на суходолі, а її обличчя поволі наливалося бурячковим соком. У повітрі зависла тиша. Вираз обличчя пані Миросі й обличчя тети Роксоляни був у повній гармонії, вони дивилися на мене так, мовби потрапили на демонстрацію вампірів і, оплативши квитки, намагалися тепер за свої гроші отримати якнайбільше видовищ. У їхніх очах було не стільки гніву чи осуду, скільки співчуття до мене. Віднині я для них став людиною, навіки пропащою.
— Що то за запах? — принюхалась пані Мирося і піднесла до носа серветку, якою щойно витирала коліна її сестра.
— А що, вже забула, як то пахне? — залився реготом старий.
— Мерзотники! — дзявкнула матуся і зірвалася з-за столу. — Лідка! Марш до хати! І щоб я тебе з цим… цим… виродком більше не бачила! Щоб я не чула навіть його імені!
Старий тим часом реготав, хапаючись за живіт, а Ліда спокійно поклала в торбинку пляшку вина, пару куснів торта і, взявши мене під руку, сказала:
— Здається, нам пора, Юрчику.
— Лідка! Ти куди?!
— Дякую за гостину, — сказав я, і ми рушили.
— Ти з ним не підеш! — ґелґотіла її матінка.
— Усе було дуже смачне, особливо торт, — кинув я ввічливо через плече.
— Юрцю! — гукнув старий. — Зателефонуй мені днями, підем на пиво. А я ті розкажу, як пройшла операція.
— Яка ще операція? — тряслась усім тілом від обурення його жінка.
— Операція «Дупа»!
Лідка була вже достатньо заведена і, коли я спитав, куди їй хочеться піти, відповіла: туди, де ми можемо покохатися. Я вирішив піти з нею на той самий острівець на Погулянці, де перед тим побував із Мар’яною. Якась непоборна сила манила мене туди так само, як манить злочинця місце злочину, і хоча жодного злочину ще скоєно не було, але острівець мені міцно запав у пам’ять, бо, заплющивши очі, я бачив колихання зелених вербових батогів і плюскіт хвильок.
Дорогою Лідка тішилася:
— Ну, як тобі обід?
— Ти звар’ювала. Тепер я ніколи не зможу прийти до тебе у гості.
— Тю, смішний! Куди вони дінуться? Вони тепер у меншості, їх двоє, а нас із татком троє. Ти йому сподобався.
— Тато в тебе муровий. Але ж, по-моєму, мета візиту була в тому, щоб тебе відпустили до мене? Здається, тепер із цієї затії нічого не вийде.
— Чому ні? Я й питати не буду. Мета була інша: познайомити вас і щоб вони не страждали, що я десь пропала невідомо з ким, коли я зникну на канікулах. А так вони будуть знати, що я з тобою. Нічого, змиряться.
Ступивши на острівець, я першим ділом роззирнувся у пошуках Грицька, але його ніде не було. Ані сліду після човника. Ми вмостилися під вербою на тому самому місці, де я сидів із Мар’яною, і трава тут не встигла ще випрямитися. Ми розкоркували шампанське і пили з горлянки, цілуючись і порскаючи вино одне одному у вуста.
На свіжому повітрі вино п’ється дуже легко, і сп’яніння відчувається не так яскраво, як у приміщенні, тому й не дивно, що мене потягнуло на розмову, яку б натверезо я з Лідкою ніколи не вів. Я розповів їй про Мар’яну і про її пропозицію, але так, мовби сталося це давно, років із десять тому. Лідка відразу припустила, що Мар’яна була хвора на голову.
— Вона не виглядала на ідіотку, — сказав я. — Вона була якраз не за віком розвинута, начитана.
— Яскрава ознака шизофренії, — зробила висновок Лідка. — Серед шизофреніків інтелектуалів хоч гать гати. Моя ж мама психіатр. Вона мені такого понарозказувала! У неї лікувався чоловік, який знав зо три десятки мов. Інший мав у голові цілий калькулятор і робив із цифрами будь-які комбінації.
— Але вона була геть у всьому нормальна. Одне-єдине, що її вирізняло, це спрага смерті.
— Оце ж воно і є: спрага смерті, манія переслідування… Скажи чесно, вона тобі подобалася?
— Дуже.
— Ага, я навіть знаю, як розвивалися події. Ти вдав, буцім погоджуєшся на самогубство тільки для того, щоб її взути.
— А що потім?
— Неважко здогадатися, бачачи тебе живого і здорового. Ти її використав, а потім сачканув. А тепер я хочу почути деталі.
— Все, як ти й передбачила. Я її взув і кинув.
— Усю в сльозах, в істериці… а вслід тобі летіли прокльони, образливі слова і брутальна лайка…
— Таке враження, що ти була свідком тієї сцени. Але знаєш, минуло стільки часу, а мене не перестає гнітити моя поведінка. Мені здається, що я вчинив непорядно.
— Перестань. Що тут непорядного? Ну, мала вона бзик на пункті самогубства… Подумаєш! Хай би знайшла собі якогось дебіла і звабила до компанії. А намовляти цілком нормальну людину йти з життя — це просто свинство. Я б на твоєму місці зробила так само. Зрештою, може, після цього вона й позбулася тієї спраги смерті. Яка, до речі, її доля?
— Не знаю. Ніколи більше не здибав.
— Ну й викинь її з голови. А чому ти її саме зараз пригадав?
— Тому що це все відбулося тут, на цьому острові. Тут ми мали отруїтися і померти. А натомість покохалися.
— Справді? — Лідка з великим зацікавленням стала роззиратися. — Хто б подумав! Можна сказати, історичне місце. Я навіть підозрюю, що ми й сидимо саме тут, де ти її грав.
По цих словах вона спритно скинула джинси.
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ
Віра чудово знає, де я залишаю ключі, тому нічого дивного, що, повернувшись тієї неділі додому, я застав її на канапі, всю розпашілу після ванни, вона дивилася якусь нудоту на відику. Поруч на журнальному столику красувалося розкорковане мартіні, яке я, між нами, приберіг для Леськи.
— Ти де волочишся? — спитала вона, скидаючи з голови закручений чалмою рушник. Вино відчутно впливало на тембр її голосу. Наступна фраза звучала так: — Яка це стерва одягала мій халат?
Дивовижно, як легко жінки вживаються в чужі речі. Халат по черзі вдягали всі панночки, які тут з’являлися, але кожна вважала його своїм, і завше я чув одну й ту саму фразу: «А де мій халат?» Через те я змушений був перед візитом наступної дами виполіскувати цей нещасний халат у пралці, аби вбити запахи їхніх парфумів, дезодорантів та іншого свинства, яким вони успішно задурюють наші очі й носи. Цього разу я не встиг це зробити завчасу — і ось попався.
— Приходила моя сестра поприбирати, — сказав я якомога байдужішим тоном.
Про мою мітичну сестру знали всі мої колєжанки, хоча жодна не могла похвалитися, що її бачила. Я теж її ніколи не бачив, але вона вже стільки разів ставала мені у пригоді, що я перейнявся до неї щирою братньою любов’ю: адже це вона на дзеркалі намалювала серце, пробите стрілою, це вона постійно забувала в мене якісь креми, пудри, лаки, аграфки, напильнички, туші. Та все це ще було півбіди, навіть залишені нею колготи, майтки і бюстгальтери не робили для мене такої проблеми, як щітки для волосся з залишками цього ж волосся, бо я вже сам достобіса не пам’ятав, чи моя сестра білявка, чорнявка чи рудавка. Після того як панна покидала мою оселю, я уважно обстежував усі місця, де вона побувала, аби знищити яку-небудь чергову дрібничку, яку вона цілком невинно могла забути, бо попастися можна навіть на недопалкові цигарки зі слідами помади, якого недбало кинули на балконі. Але волосся! Волосся — то була справжня кара Господня. Неможливо було прибрати все так, щоб якась клята волосина таки потім не вилізла на поверхню.