І ось, коли я вже тремтячими руками розчахнув хвіртку, щоб впустити це диво, то почув фразу, вимовлену таким урочистим тоном, начеб мене повідомляли, що я став лавреатом Нобеля, але то не була та фраза, яку свого часу зачув Вільям Фолкнер, пораючись коло гною на своєму обійсті, то була фраза, яка не мала абсолютно нічого спільного з Нобелем. То була фраза, яку можна почути в Галичині безліч разів, але мала вона одну особливість — дивовижно урочистий тон, може, навіть урочистіший за той, яким промовляє до нас священик у церкві:

— СЛАВА!.. ІСУСУ!.. ХРИСТУ!!!

Я вмить отерп і заціпенів, передчуваючи щось недобре, тривожне і загадкове, якийсь зовсім інакший варіант, якого я не врахував, до якого не підготувався, а вона, не даючи мені отямитися, продовжила тим самим театральним тоном:

— Чи замислювалися ви коли-небудь над своїм життям?

Я ледве не звалився з копит, почувши ці слова. Здавалося, над головою в мене розверзлося небо з громами і блискавками. Я готовий був у цей момент її вбити. Єдине, що її тоді врятувало — Біблія, яку вона притискала до грудей. А може, врятував її дідуган, який несподівано вигулькнув десь із-за кущів і теж почалапав до мене, гугнявлячи:

— …безліч людей не думає не думає про те що їх чекає чекає безліч людей помиляється ляється щодня і щогодини загрузаючи у гріх усе глибше і глибше і якщо не простягнути їм вчасно руку вони опиняться опиняться в геєні огненній в геєні огненній огненній…

Він тримав у руках якісь чи то баптистські, чи то єговістські журнальчики з простацькими кольоровими ілюстраціями: левами, тиграми і пантерами, які чигають на людські душі, зокрема й мою, — і молов, молов, молов, а геєна огненна уже світилася вдалині й моргала до мене грайливим оком, а дівчина простягала мені Біблію з якоюсь неймовірно доброю і співчутливою усмішкою — так усміхається медсестра до пацієнта перед тим, як дати йому знеболюючий укол. Я люто гримнув хвірткою, аж ворота затряслися і покотилася луна, і, повернувшись до них спиною, стискаючи зубами цілий табун матюків, щоб не випорснули завчасу, повернувся до хати і лише тоді дав волю своїй люті, проказавши слово «блядь» сто сорок вісім разів, а коли заспокоївся, то подумав: а якого ти милого, власне, матюкаєшся? Ти ж отримав те, чого так хотів. Ішла собі дівчина-агітатор вулицею, випантровуючи живу душу, щоб звернутися з віщим словом, настановити на шлях істинний, врятувати від геєни огненної, але вулиця була безлюдна, за такої погоди люди звикли поратися на городах, вона й твоє подвір’я проминула б, якби ти, ти сам не попросив про це Господа, адже це ти мало що не руки заламав, благаючи: «Господи, зроби так, щоб вона зайшла до мене!» Господь і послухав, Господь завжди уважно вислуховує всі твої забаганки, ти забажав, щоб дівчина-агітатор прийшла до тебе, вона й прийшла, і тепер усе, що тобі залишається, чемно подякувати Богові, і я подякував: «Дякую Тобі, Господи, що вволив мою волю! І вибач мені, що я не скористався з неї».

Але був, був один такий раз, коли Господь не вислухав мого прохання. Це сталося тоді, коли я попросив у Нього повернути мені мою жінку. Що може бути простіше? Повернути мені моє, правда? Але Господь мене не послухав. Мабуть, мав на те свої причини. І знаєте що? Я вдячний Йому за це. Не минуло й півроку, як я щиро дякував Йому: «Господи, дякую Тобі за те, що не послухав мене, дурного, і не повернув мені мою жінку». Авжеж, Господь знав, що робить, інакше все наступне моє життя перетворилося б на пекло, бо, забігаючи наперед, скажу, що жінка моя, вийшовши заміж удруге за американського зубного лікаря, незабаром зі скандалом розлучилася, пережила пожежу в помешканні й у результаті опинилася в лічниці для божевільних, де провела два роки.

Я знову сів за стіл, перечитав написане і спробував продовжити, але рука на папері вперто виводила якісь малімони, сплетіння ліан, джунглі Бірми, рука не в змозі була написати жодного слова, яке б упало, мов кішка, на чотири лапи і залишилося жити, бо за секунду те слово викреслювалося, а на зміну йому падало інше і теж зникало, і я вже розумів, що того дня мені не вдасться нічого.

Після всього, що сталося, якась сила тягнула мене до міста, я спробував з нею позмагатися, навіть сів у крісло-гойдалку, закинув ноги на стіл, розгорнув Гемінґвея і прочитав два абзаци. На більше мене не вистачило, я вбрався і рушив світ за очі. Справді, це так і виглядало, бо я не пішов на автобус, а вирішив добиратися пішки, а це сім кілометрів від мого будинку до горішньої Личаківської. Ну й чудово, я люблю думати в русі, не сидячи і не лежачи, а саме чимчикуючи, весь занурившись у свої глибини, і дуже нервуючи, якщо мене хтось із них висмикує, наприклад, запитуючи, котра година, через що я годинника зазвичай носив у кишені. Але дорога з Винників до Львова через ліс — це дорога самотності, ніхто тут тебе не перепинить, не зіб’є з правильних думок. Я прихопив із собою канапки та пляшку домашнього вина. Я йшов лісом, перестрибуючи через потічки, які струменіли в невідомому напрямі, продираючись через густелезні завали сушняку, видряпуючись на пагорби і вихором збігаючи в долини. У лісі мені відразу стало легко, птахи виспівували сонячні пісні, розливаючи довкола хмільну радість життя, ліс п’янив запахом хвої і прілого листя, запахом моху й папороті, ноги м’яко відштовхувалися від землі й самі собою несли мене вперед і вперед, аж поки я несподівано не опинився біля Чортової скелі, якій німецько-мовна львівська поетеса Йозефа Кун присвятила на початку XIX століття велику баладу. Тут я вирішив улаштувати собі маленький пікнік і вмостився на траві зі своїми канапками та вином.

Мандрівка лісом дещо розвіяла смуток, я не бажав думати, як має скластися моє життя надалі, і не думав — я боявся про це думати. Треба вдавати, наче насправді нічого не сталося, просто жити собі на втіху й мати все в дупі. Я ліг і, задерши голову в небо, провів поглядом на захід якусь розкошлану хмарку з великою круглою задницею. Авжеж, велика кругла задниця — ось що мені зараз потрібно, чудовий засіб від смутку. Ви не повірите, але мій прутень навіть піднявся — чи то на цю думку, чи то на ту хмарку, яка що далі плила, то все більше деформувалася, обм’якала й розповзалася — усе як у житті: кожна кругла і тверда дупця з часом обм’якне й розповзеться.

Я допив вино і з повеселілою головою продовжив свою мандрівку. Пройшовши з півкілометра, я почув якийсь тоненький голосок. Прислухався: голосок линув зовсім поруч, я зробив кілька кроків убік і побачив на галявинці дівчинку років дванадцяти, вона, щось наспівуючи, збирала квіти. Дівчинку була в коротенькій спідничці, і, коли нахилялася, я бачив її круглі стегенця і випуклу сідничку. Я дивився на неї і думав: яка вона щаслива, що натрапив на неї у цьому лісі, на безлюдді, саме я, а не хтось інший, хто, можливо б, її зґвалтував. Я дивився на неї і думав: мабуть, я ще не вкрай зіпсований і не настільки голодний, коли не намагаюся її зґвалтувати. Я дивився на неї і думав: а класно було б із такою німфеткою покатулятися у траві. А потім тихенько, намагаючись не шелестіти, позадкував і зник у гущавині, гордий собою.

На Личаківській сів у автобус і, щойно потрапив до центру, як одразу ж відчув велике бажання опинитися вдома. Я навіть зупинився і замислився, чого насправді хочу: іти в редакцію «Поступу» чи сидіти у кріслі-гойдалці й… ну, власне, що… читати, писати чи забивати собі голову різними гнітючими думками, щоб врешті-решт напитися і вимкнутися? Все ж таки я подався до редакції і критичним оком обстежив усі присутні сіднички, але тієї, з котрою б я прагнув пережити нове велике кохання, не побачив, тобто були панночки, з якими я б радо втамував свою хіть, такий, знаєте, короткий перепихончик — дві-три пляшки вина, розмова ні про що, телевізор, ліжко, а наступного дня знову суворі газетярські будні, ніхто нікому нічого не зобов’язаний. Але я знав, що вони на це не підуть, а заводити новий роман я не мав бажання, а надто ще поки вграю, тусуватися з ними, гаяти час, провадити мудрі бесіди і вдавати, що мені це неймовірно цікаво. Ні-ні, це для мене муки, я не вмію прикидатися аж настільки, я мав змогу в цьому переконатися. Все, більше жодного кохання, жодного прив’язування, пристосування і намагання стати кращим. Я розгорнув свого записника, шукаючи телефони знайомих дівчат. Я ж тепер вільний, подумалося, і можу стрибати у гречку скільки завгодно, я можу чинити все те, в чому мене стільки років підозрювали. І це, мабуть, чудово. Я так захопився цим заняттям, що навіть став виписувати телефони на окрему сторінку, щоб було зручніше обдзвонювати. А чого відкладати? У мене зараз важкий період. Але й у сорок років чоловік усе ще може поміняти у своєму житті. Інша річ, що мало хто на це відважується. Проте я готовий. Мені нема що втрачати.