Поиск
І
Мов вітрила під вітрами,
Мчать листи і телеграми,
Аж упріли поштарі:
«Де Барвінок? Де Ромашка?
Відпишіть, коли не важко.
Повідомте дітворі!»
«Розкажіть нам про Тхоряку,
Що, мов лин, пірнув у мряку.
Де Будяк, що сіяв зло?
Де наш милий Коник Дзвоник,
Роботящий, наче слоник,
Цвіркотун на все село?»
«Чи пролинули лелеки
Далеч, повну небезпеки,
Непривітливу й лиху?
Чи Барвінка не згубили?
Чи орли їх не побили
На зворотному шляху?»
«Відгукнися, наш герою,
Бо весняною порою
Ждуть тебе сади й ліси,
Й без Ромашечки — ні в лузі.
Ні в полях, ні в лісосмузі
Теж не знаємо краси».
Довелось коня сідлати.
Превеликий шлях долати.
Збив я тисячу підків.
Обійшов, либонь, півсвіту,
Чабани, Поштову Віту,
Конча-Заспу, Васильків...
І в берізки, і в смереки
Я питався — де ж лелеки?
Чом так довго їх нема?
Без лелек блакить небесна
Ніби пісня безсловесна.
Ніби музика німа.
Розлилась весняна повінь.
Стовбур клена соку повен.
Верби хлюпають в воді.
Ось і жабка вже скрекоче,
І забігали охоче
Водоплавчики руді.
Раптом бачу на узгірку.
Зачепивши ранню зірку,
Замахав руками млин.
Проскрипів він: — Що нам вирій?
Вдома краще, як не міряй! —
Ген, вгорі — лелечий клин!
Хто — на першому лелеці.
Ніби в затишку, в безпеці.
Розвалився, як Мамай?
Поряд — дівчинка Ромашка.
Аж змарніла бідолашка...
Гей, дідівщино, приймай!
Зняв Барвіночок перчину.
Бойову свою шапчину.
Сяє лоскотно сльоза.
— Ех, якби нам парашути!
От би здорово стрибнути
Прямо в царство Гарбуза!
Приземлились точно в лузі
На торішньому галуззі.
— Що це? Знітивсь ватажок.
З-під крила — зоря-кровинка
Проковзнула повз Барвінка,
Побагрила моріжок.
Їх орли атакували.
Ледь відбились від навали
Край турецьких берегів.
У старого в грудях рана.
Штурмували ветерана
Ескадрильї ворогів.
Він не впав у чорну воду.
Шугонув до небозводу.
Рану сонечком пропік.
І тримавсь на високості.
Хоч гули від болю кості.
Не звернув ні разу вбік.
Подолавши смертну втому.
Дотягнув старий додому.
Крила звів, уже трудні.
— Я щасливий, що вмираю
На просторах Диво-краю,
Серед милої рідні...
Поховайте під горою.
Під вербицею старою.
На якій гніздо дідів.
Та не треба лити сльози.
Хай поплачуть верболози,
Котрі сам я посадив.
Всі похнюплено стояли.
Аж зігнулись, аж прив’яли...
— Поводирю, зле тобі? —
Підупав Барвінок духом.
Занімів, не вірить вухам,
І Ромашечка в журбі.
Всі любили цього птаха...
Та невже він, бідолаха.
Більше ключ не поведе?
Був він добрим головою.
Не хвалився булавою.
Але слово мав тверде.
Ще тримав якусь живинку,
Бо гукнув: — Агов, Барвінку!
Ось наказ, вчини як слід:
В Конча-Заспі є діброва,
В ній — ростина прездорова.
Дуб, якому сотні літ.
Під отим крислатим Дубом,
Дідуганом сивочубим.
Мчать сторіччя, як вода.
Кажуть, бачив він Добриню
Й Ольгу, київську княгиню,
Як була ще молода.
Парубійком кучерявим
Розмовляв із Святославом,
Сам тримав його коня,
Ярослав, що Мудрим звався.
Під Дубком цим роззувався,
Спочивав ясного дня.
Зрів він половців і обрів.
Червонів, курився обрій
Від татарської орди!
Меч співав, сичали стріли,—
Тут бійці списи гострили,
Наступали в три ряди.
Тут Хмельницький з Кривоносом
Тихо їхали покосом.
Коливаючись в сідлі.
Під Дубком житняк жували,
«Хмеля» й «Горлицю» співали.
Стиха дзенькали шаблі.
А загарбників-жовнірів
Полювали, наче звірів,
Козаки на цім лугу.
Ой, частенько в дні понурі
Лютували грізні бурі.
Дуб згинаючи в дугу!
Лиш сміявся він розлого,
Бо надійний корінь в нього
І гілки — трудівники.
Сяють жолуді на сонці...
Він у славній нашій Кончі
Простоїть іще віки!
Та не тільки довголіттям
І своїм козацьким віттям
Славен мудрий чарівник.
Добрий велет в буйних шатах
Він, цей Дуб, весни глашатай
І господар з року в рік.
Потаємне, дітки любі,
Є дупло у тому Дубі,
В ньому — скринька чарівна.
Навіть поночі — в промінні:
У коштовному камінні
Кожна в скриньці сторона.
А під кришкою з кришталю.
Мов за сонячною даллю.
Сяє дудочка мала.
Золота вона чи срібна —
До промінчика подібна
І гладенька, мов стріла.
Лиш торкни її вустами.
Поле вибухне житами.
Вкриє землю буйноцвіт.
Теплі зорі над гаями
Озовуться солов’ями.
Задзвенить щасливий світ.
Всяк почне гніздо мостити,
І у кожнім скоро діти
Запищать на всі лади.
Загуде сім’я бджолина
Щоб запліднилась рослина.
Затужавіли плоди.
Не сурмить вона до строку.
Тільки раз сурмить щороку
Попід Дубом віковим.
Хто ж сурмити має право?
Прислухайтесь, пильна справа!
Коли встигну — розповім...
Лиш струмки задзвонять радо.
Кличе Дуб Велику Раду
Зеленавим перначем.
Засідає звір і птиця
І достойний, як годиться.
Наречеться сурмачем.
Має діло й заковику:
Не призначать зроду-віку
Ані вовка, ні змію.
Треба бути дуже добрим.
Працьовитим і хоробрим
У роботі і в бою.
Той, хто вдачу іншу має.
Хай ту сурму не займає,—
Громовиця зіб’є з ніг!
Сурма відьмою завиє.
Знову холодом повіє,
І травицю вкриє сніг.
Мав я честь, сурмив три роки!
Але ось остайні кроки,—
Ні летіти, ані йти.
Заслужив, либонь, спочинку.
Тож весну ясну, Барвінку,
Провістиш за мене — ти!
Пам’ятай, що без сигналу
Все лиш тлітиме помалу
І жовтець не зацвіте.
Доручаю вам, малята.
Українські соколята.
Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: