Поиск
У кутку стогнав Барвінок...
Ліпше смертний поєдинок.
Ніж сидіть на мотузку!
X
Лис розсівся на канапі.
Перстеньки на кожній лапі,
Вже й забувся про пором.
Про найбільшу в світі драму
Строчить фототелеграму
Вічним гусячим пером.
«О могутній Мухоморе,
Хто земний тебе поборе?
Низько б’ю тобі чолом!
Знай, Барвінок — у полоні.
Рве мотузку на ослоні.
Здавсь без бою, за столом!
Хто хитріший? На Барвінка,
Що забрьохався, мов свинка.
Поглядаю звисока!
Хочеш виміняти бранця?
Шли ягницю чи баранця
Й на додачу — гусака.
А з Ромашкою — промашка.
Утекла від нас Ромашка.
Не дівча — козак Мамай.
Ну до чого ж б’ється кріпко!
Пурхонула, мов куріпка.
Біля Кончі переймай!»
Тут і хлопчик звів очиці.
У ротку, як від гірчиці.
Спрага — випив би ріку!
Чи насправді, чи від зілля
Ніби знизу, з підземілля
Донеслось: — Ку-ку-рі-ку!
Чарівний забутий голос...
Щось у серці розкололось...
Пригадались ліс і луг.
Знову Лис наповнив чарку:
— Це... в моєму зоопарку
Голос пробує твій друг!
Ти ж юннат, поглянь, будь ласка!
Не дурій, бо схопиш паска!—
І потяг Барвінка в льох.
Спалахнуло світло тьмяне.—
Як здоров’я, громадяни?
Всі живі? Ніхто не здох?
По кутках — залізні клітки.
Придививсь Барвінок — звідки?!
Поряд з Півнем — їжачок.
Поряд з Білкою — Куріпка.
І в акваріумі Рибка.
Далі — Зайчик-Сірячок.
Півень зойкнув:— Ку-ку...рі-ку!
Порятуй мене, каліку!
— І мене! Мене! Мене!—
Серце птаха і звіряти
Ніби вирвалось за грати.
Щось принизливе, страшне!
Лисовин розреготався:
— Рятівник ваш — сам попався!
Залишився без чобіт!
Вас ніхто не порятує,
З вас дружина приготує
І сніданок, і обід!
Мовив хлопчик:— Лисовине!
Весь твій рід ганебно згине.
Як проллєш невинну кров!—
Хмикнув Лис, повів бровою:
— Був би, хлопче, з головою—
Лис тебе б не поборов!
Спалахнув, як трут. Барвінок,
Вдарив ніжкою в простінок:
— Ще побачим, хто глупак!
На твоїй, хитрюго, шкурі
Навіть зайчики і кури
Танцюватимуть гопак!
Витяг Лис ножаку з піхов,
А вгорі мов танк проїхав,
Заревло, як землетрус.
На гладкого Лисовина
Попливла землі лавина.
Обваливсь пудовий брус.
Так з ножем і ноги витяг
Той, хто жер батьків при дітях
І звіряток при батьках.
Кривдив птаство, рибок, звірів.
Бо в саму лиш підлість вірив.
Чим і славився в віках.
Дим і порох.
Осьде східці...
Швидше вибратися звідси!
Стогнуть брили кам’яні.
Розшукав Барвінок шпарку.
Довго ліз, побачив хмарку
І Ромашку на коні.
— Ой, Барвіночку Хрещатий!
Чи карати, чи прощати?
Дам напитися йому!—
Звівши писка, наче дрюка.
Хекав стомлено Захрюка
Весь у куряві й диму.
Рохнув: — Ну, білоголова,
Я дотримав свого слова!
Лисів знищено барліг!
А тебе, чудне створіння,
І за пиво й за куріння
Відлупив би, коли б міг!
— Не сварись! — гукнув Барвінок.—
Там ще декілька тваринок
Під землею, у льоху!
Порятуй — напишуть казку,
Як давав Захрюка тряску,
Розламав тюрму лиху.
Вмить кабан пробив просвіток —
Розчинились двері кліток.
— Будьте вільні назавжди! —
Пурх — за Півником Куріпка,
Не рвонула тільки Рибка,
Бо не може без води.
Бранці крикнули: — Спа-си-бі! —
Повернули волю й Рибі,
Дружно кинули в ставок.
Загорланив бравий Півень:
— Отепер високий рівень!
Мчу на ферму, до дівок!
Посвітлішав і Захрюка:
— Заслужив ти, хлопче, бука
Та завбільшки з цю сосну!
Як збагнув свою помилку,—
Закидай печаль на гілку
Та прискорюй нам весну!
XI
Зайнялась зоря тривожна.
— Більш баритися не можна,—
Зашумів у Кончі Дуб.
Журавлі курличуть журно:
— Не сурмить весняна сурма,
Де ж Барвінок-миролюб?
Неспокійно в кожній нірці,
У долині і на гірці.
Даль набрякла від тепла.
Але де сховать гніздечко?
І далеко й недалечко
Мало справжнього зела.
Брость наповнена, відмінна.
Ладна вибухнуть, як міна.
За наказом сурмача.
Лиш одвічні темні сили
В Мухоморії засіли,
Теж не граються в квача!
Коник Дзвоник жваво скаче.
— Наближаємось неначе!
Вже Чапаївка ось-ось! —
Кінь ще більш посилив скачку.
Друзі вірного конячку
Підбадьорюють: — Кось-кось!
Враз над вушком задзвеніло:
— Ой Барвінку, чорне діло!
Зупинись, це я. Бджола!
Порятуйте наші душі! —
Стали миттю і, мов груші.
Сипонули із сідла.
— Рій в полоні в Мухомора!
Славний рій загине скоро
Без повітря і води!
Я прорвалася одненька.
Заболіла з горя ненька,
Хто ж нас виручить з біди?
Рій вночі украв Тхоряка,
Всім відомий куркуляка,
Той, що втік на чужину.
В Мухомора він — фельдмаршал.
Вчить бур’ян ходити маршем
І ненавидить весну.
— Бджілко! Де він, той Тхоряка?
Розвертайсь, моя коняко! —
Хлопчик смикнув за вузду.—
Рій — звільню.
Тхора — за чуба!
І тоді обнімем Дуба
І заграєм на дуду!
— Стій-но! — мовило дівчатко.—
Поміркуємо спочатку.
Глянь, що робиться навкруг.
У бджілок — негайна справа.
Але ж ми... не маєм права
Гальмувать весняний рух!
Заревли тривожно звірі;
— Де весна у повній мірі?
Загули Дніпро й Десна.
Закричала в лузі птиця;
— Не годиться, не годиться
Половинчаста весна!
Мовив хлопчик: — Заковика
Для простого чоловіка!
Що робити сурмачу?
На бджілок чекає згуба...
Ти, Ромашко, линь до Дуба,
Я — на поміч їм лечу!
Уклонися Дубу низько
І скажи, що був я близько.
Він повинен зрозуміть.
Що Барвіночок не мусів
У біді лишити друзів.
Хай без мене засурмить!
Ось мій кінь. Сідай, Ромасю.
Не пручайсь, бо віддубасю.
Транспорт я собі знайду.
Бджілко! Линь поперед мене.
Прощавай, дівча шалене!
Я побіг! Хау ду ю ду!
Коник Дзвоник звивсь до неба.
А дівча йому: — Не треба!
Ти, Дзвіночку, зараз — мій!
В мене теж рука козацька,
Є мета і вдача хвацька.
Не пручайсь, лети, як змій!
Лине коник далі й далі,
Добре тисне на педалі.
Рух Ромашці до лиця!
—Молодчина, Коник Дзвоник!
Ти мов справжній чемпіоник,
Скоро дам тобі сінця!
І Вербичка, і Осика
Шепотять: — Рости велика!—
Віти випростав Кленок.
Від небаченої скачки
Ніби грім з-під ніг конячки.
Спинка мокра, мов линок.
Ось пішла дорога вгору
Повз берізку білокору.
Раптом там, де поворот.
Мов шлагбаум — дровеняка.
А на ній стоїть... Тхоряка,
З ним — поганок вісім рот.
Всі з ножами і щитами.
Мов гладкі гіпопотами.
Люті вогники в очах.
Тхір у маршальськім мундирі.
Аксельбанти срібно-сірі
Віддулися на плечах.
— Стій, Ромашко, і ні з місця,
Бо рубатиму, як листя! —
Закричав пихатий Тхір.—
Ви обоє — в нас на нитці.
Твій герой — у Лиса в клітці
У одній з найглибших нір!
А Ромашка: — Геть з дороги.
Бузувіри клишоногі!
Тхоре, тут тобі й кінець!
Знай, перевертню Тхоріні,
Що тебе на батьківщині
Відлупцює й горобець!
Вмить фельдмаршала обсіла
Горобців силенна-сила.
То нічого, що малі,—
Бойові, дзвінкоголосі.
Били крильцями по носі
І кусали, мов джмелі.
У кущі загнали звіра.
Тхір вищить:
— Не рвіть мундира!—
А вони — з усіх боків.
Коник — шасть через колоду.
Посміялися і — ходу!
Тільки цокання підків...
Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: