Поиск
І лелечий ватажок
Тупу-тупу на лужок.
Піднялися вгору вже.
Коли чують, щось ірже.
Вельми жалісно сюрчить,
Підстрибне і далі мчить.
Коник Дзвоник там, внизу.
Проливав гірку сльозу...
Вітер стогне, вітер свище,
Піднялись лелеки вище.
Мерехтять внизу хатки,
А машини — мов жучки.
Над привіллям тополиним
Потяглися рівним клином,
В голові — ватаг старий.
Дисципліна. Рівний стрій.
А Ромашка, а Барвінок?
Лиш носи стирчать з пір’їнок.
Позирають з висоти
На дороги, на мости.
Як прорізали хмаринку.
Стало весело Барвінку.
Ущипнув він ватажка.
Ніби давнього дружка.
— Гей, Барвінку, як в польоті?
— Та кручусь, як рак на плоті!
— Гей. Ромашко, як летиться?
— Наче мариться чи сниться!
Ватажок крилом колише:
— Придивляйтеся пильніше!
Гєн, внизу, стрічки блакитні —
То річки хлюпочуть рідні.
Там і Прип’ять-чарівниця,
І Сула, і Роставиця.
Річка Псьол з Удай-рікою
Журно машуть осокою.
А Десна в ясній хустинці
Шле нам усмішки-гостинці...
Річка Оржиця хлюпоче...
Щось Ірпінь гукнути хоче.
Загримів Дніпро в роздоллі,
Нам бажає шастя й долі.
— Там, внизу, мов гуси білі.
— То в садочках — села милі;
Семиполки, Яблунівки,
Острожани, Кіпті, Нивки!
Як піднятись трохи вище.
Видно буде й Городище.
Навіть Шполу, навіть Груню,
Навіть нашу рідну клуню.
Закричав Барвінок:— Пташе!
Все це любе, все це наше!
Ой, до чого ж ти вродлива,
Наша земле, горда ниво!
А Ромашка:— Щось неначе
По полях за нами скаче. Гляньте, мчиться без дороги
Щось зелене й довгоноге.
Пролітали Яготин —
Стрибонуло через тин.
Пролітали Бровари —
Скік-поскік через двори.
Мчить хутчіше за авто
Коник Дзвоник, більш ніхто!
Мчить, як вихор, над ланами, Мчит
ь за нами, хоче з нами!
Певне, впрів, а хвіст— трубою.
Заберім його з собою!
— Кінь? У вирій! Щось новеньке!
Та воно ж лоша маленьке!
— Не турбуйтеся, кру-кру,
Я лошатко підберу.
Птах сусідній на хвилину
Відривається від клину.
Швидко падає униз.
На землі лякає кіз.
Потім знову лине в клині
З вірним коником на спині.
Клин продовжує політ.
На чолі в Барвінка піт,
Бо чим далі, тим жаркіше.
Вже й лелека важко дише.
— Щось під нами неозоре!
— То, Барвінку, Чорне море.
А за морем — ще моря...
— Дай, Ромашко, сухаря!
— На льоту не можна їсти.
Для обіду треба сісти.
— Може, спустимось, лелеко?
— Вже, Барвінку, недалеко.
Лиш два моря перелечу —
Там і скину вас, малечу.
Бачу смуги й білі плями...
Гори, хлопчику, під нами.
— Ой птахи, піддайте жару,
Грозову проходим хмару!
І під сонечком, вгорі.
Стало темно, як в норі.
Вдарив грім, немов з гармати.
Потім темряву на шмати
Блискавиця рознесла.
Заревла негода зла.
Злива б’є, сидіти слизько.
Гримонуло зовсім близько.
Знов удар і ще удар.
Ледве виринули з хмар.
— Ну, живі, не змило, дітки?
— Дуже змерз, промок до нитки.
Проковтнув би цілий книш...
Згаснеш, поки долетиш!
Враз лелеки загули:
— Приготуймося. Орли!
Вгору глянули, а звідти,
Мов фашистські «месершміти»»
Грізно випливли орли
І пікірувать пішли.
Розіп’яли кігті ласо.
Шматувать готові м’ясо,
Розчепірили дзьоби.
Наїжачили лоби.
Вдало зграя перестріла —
У лелек вологі крила.
Знають недруги лихі,
Що стомилися птахи.
Тих орлів — не менше сотні.
Мчать розбійники висотні.
Грає сонце на дзьобах.
Ну, страшні, як на гербах!
А лелеки наші любі —
Це ж славетні миролюби.
По лугах пасуть телят.
Носять людям немовлят.
Ще й по селах, нам на втіху,
Прикрашають рідну стріху,
У лелек — ні кігтів грізних.
Ані мідних, ні залізних.
Ані м’язів наливних.
Тільки й є, що розум в них.
Знав ватаг: сумні прикмети...
Проскрипів:— Готуй багнети!
Може статись, що носи
В нас не тільки для краси!
А тим часом ближче й ближче
Стогне велетень орлище.
Мчить згори на ватажка
Авіація важка.
Тут і в нашого Барвінка
Чуб змокрів, упріла спинка.
Але він згадав про спис
І задер сміліше ніс:
— Не ховатимуся в пір’ї.
Коли ворог на подвір’ї!
Що б. Ромашко, не було...
Ну, тримайся за крило!
Пам’ятай, що я з тобою!
Ватажок гукнув:—До бою!—
І навстріч орлу поніс
Свій червоний гострий ніс.
Ловко дав угору свічку
І — під бік орлові шпичку!
Жалюгідним став пірат,
А летів, як на парад!
Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: