— Невже нас розстріляють? — тремтячим голосом спитав Тетеря. — Я ж не хотів… Сам не збагну, як це вийшло… А якщо піти розповісти? Можуть врахувати?..

«Слизняк! — з роздратуванням подумав Чернушкін. — Треба його пристрашити, а то, чого доброго, справді побіжить заявляти». — І втупився очима в Тетерю.

— Чого ти вважаєш, що нас з Жорою розстріляють разом з тобою? Одного тебе, зрозумів, од-но-го ухекають, — зловтішно підкреслив. — Ти вбив міліціонера! Нас не питав. Може, я або Жора наказали тобі стріляти? А може, ще скажеш, ми дали тобі пістолет? Жоро, ти дав йому пістолет?

— Та ви що, смієтесь? — витріщився той. — Йому ж Мишко підкинув… Поніманський.

— Ми з Жорою, звичайно, не святі, але у всякому разі не вбивці. Суд розбереться, можеш мені повірити… Як, по-твоєму, Жоро, врахується нам, коли ми, як чесні, благородні люди, повідомимо… Ні, краще віддамо в руки правосуддя убивцю. — Чернушкін під столом штовхнув спантеличеного Чистякова ногою, даючи зрозуміти, що всю розмову затіяно лише для того, щоб залякати Тетерю. — Признаюсь, ця думка мені все більше й більше подобається… Судді беруть до уваги як зізнання, так і допомогу у викритті злочинців.

— Це точно, — підтакнув Чистяков. — Коли мене заарканили за спекуляцію, майор Новохатній зачитав таку статтю.

— То як? Вирішено? Допоможемо міліції?

— Треба б, — випустивши через ніс струмінь диму, згодився Чистяков, скоса зиркнувши на спільника, що як неживими пальцями м'яв скатерку.

— Братці, — заблагав Тетеря. — Невже ви мене?.. Та я не навмисне. Простіть…

І Чернушкін вирішив припинити спектакль.

— Так і бути, — сказав він, — повіримо, забудемо все. Як ти вважаєш, Жоро? Простимо його?

— Давайте, начебто хлопець наш в доску, — погодився той. — Трохи злякався… Буває… На випий, все минеться. — Взявши карафку, Чистяков налив повний фужер вина. Тетеря жадібно випив, і обличчя його порожевіло.

Вино розв'язало Тетері язика.

— Шкода мені… Кожний з нас втратив не менш як чотириста карбованців…

— Дай боже, щоб на цьому скінчилося, — замислено промовив Чернушкін. Він з гуркотом відсунув стільця, підвівся. — Пройдуся трохи, ноги затерпли… І може, Опанаса Степановича зустріну.

Постеживши очима за ватажком і переконавшись, що він вийшов на вулицю, Чистяков покликав офіціантку.

— Пляшку коньяку! П'ять зірочок. Тільки швидше.

— Навіщо коньяк? — зморщився Тетеря. — Вина ще півграфина. Марно гроші витрачаємо. Та й старий…

— Наплювати мені на нього! Подумаєш, начальник знайшовся! — Офіціантка принесла коньяк, і Жора потягся до пляшки. — Давай краще вип'ємо. За дружбу, за успіх, щоб добре скінчилося. Ми ж сьогодні з тобою вперше за столом зустрілися. Щоправда, бачив тебе кілька разів, коли ратин передавав, а хто такий — не знав. Почував, хлопець наш… І не помилився.

— І ти теж молодця, — промурмотів Тетеря. — А старий… Матвійович… погань.

— Досить базікати! Давай швидше перехилимо, доки Сергій Олександрович не повернувся.

— Наливай! За дружбу! Дай боже, щоб не остання.

— Вранці ти казав, — копирсаючи пальцем у зубах, розсівся Чистяков, — що в тебе свій будинок. Великий?

— Не дуже. П'ять кімнат. Вісімдесят сім квадратних метрів.

— Ого! Нічого собі! Сім'я чимала?

— Удвох ми. Я та дружина.

— То якого дідька ще й тягнеш? Мало? Скупердяга ти, як я бачу.

— Машину хочу… Гараж давно збудував… От і доводиться… Сам розумієш… — Тетеря несподівано образився. — Чого ти мене злодієм обзиваєш?! Я, наприклад, в житті ні в кого копійки не вкрав, чужого ніколи не брав, а ти «злодій» та «злодій»!

— А ратин твій, чи що! — ошкірився Чистяков.

— Не мій… І не твій… Державний. А чого ти до мене причепився? Чого тобі від мене треба?

— Кінець! Аллах з тобою! Більше не буду. Не ображайся… Ти мені з першого погляду сподобався…

— І ти… мені… — гикаючи, признався помітно сп'янілий Тетеря. — Коли хочеш, доведу, як я тебе люблю… поважаю… З сьогоднішнього дня… ні, зараз… переходь до мене… Місця вистачить…

— Оце так друг! — І Чистяков так ударив співрозмовника рукою по кволих грудях, що той аж похлинувся.

— Я такий! Я добрий… Ти ще не знаєш Петра Борисовича… За місяць з тебе… братиму всього півсотні… О! І все!

— За що?

— За кімнату… буде тур… турбота… То ти прийдеш, то ти… підеш… А мені ходити… хвіртку відчиняти, зачиняти… людина я хвора… У мене легені… серце…

— Та-ак… Бачу, ти штучка… Півсотні хочеш здерти! Та згинь, пропади із своїми хоромами! У мене є де жити. Ще в друзі лізе! Таких, як ти…

— Пожартував! Даю дві кімнати… ні, три… І ні копійки… Не віриш? Візьми піджак. Мені не шкода.

— Не потрібен мені твій ментик. За нього в базарний день щербатого п'ятака не дадуть.

— Тоді годинник.

— І годинник мені не потрібен. А коли ти справжній друг, замов ще пляшку коньяку.

— Будь ласка! — і Тетеря на увесь ресторан загорлав. — Офіціантка! Офіціантка!

До столика підійшла молода дівчина в білому фартусі і в мереживній наколці на густому чорному волоссі.

— Нам, баришня, цього… як його… — хихикнув Тетеря, — коньячку… ще пляшечку…

— Мені здається, вам уже досить, — зауважила офіціантка.

— Давай, тобі кажуть! — Тетеря вдарив кулаком по столику. Забрязкотів посуд. — Тягни книгу скарг! Клич сюди начальство!

— Петю… Петре Борисовичу, припиніть, — почав умовляти Чистяков. — Дівчина хороша, розуміє…

— Ну, гаразд… — схиливши неслухняну голову на стіл, пробуркотів Тетеря. — Гаразд…

— Краще тихо, мирно… Для чого зчиняти шум? Завжди можна по-хорошому домовитись. Зараз нам принесуть… — Чистяков осікся.

Під аркою, густо обвитою диким виноградом, з'явився Чернушкін. Поруч, клишаво перевалюючись, йшов Макогон.

— Дівчино, — розтягнув Чернушкін тонкі губи, — пробачте їм. Трохи перебрали міру. Скільки з нас?

— Сімнадцять двадцять.

— Плати, Жоро! І живо мені!

Зітхнувши, Чистяков витяг із задньої кишені штанів два зібганих папірці і кинув на стіл. Офіціантка відрахувала здачу й пішла.

— А-а! Сергій Олександрович! — підвівши скуйовджену голову, розплився Тетеря у п'яній усмішці. — Сідай до нас… Зараз заспіваємо… — і гугнявим голосом завів: — Серёжа, ты помнишь наши встречи в приморском парке на бере-е-гу…

— Заткни пельку! — блиснув очима Чернушкін.

Тетеря зіщулився і замовк.

— Жоро! Востаннє попереджаю: коли ще на ділі питимеш, нарікай на себе. Я жартів не люблю.

— Та скільки там випили?.. Якихось півлітра. Хіба я знав, що він такий нікчема?..

— Розходились, як п'яні купці в трактирі, — гидливо зморщився Макогон.

— Будь певен, Опанасе, це їм не минеться. — Чернушкін сів і підсунув стільця Макогонові. — Так що ж далі?

— Я чекав, чекав на вас… На вулицю вийти боявся. Потім хлопчаки принесли твою записку. Чогось ліків від мене вимагали, про якогось Матвійовича питали.

— Наша людина… Кравець. Ми сьогодні цілу ніч пробули в нього.

— Я здогадався і збрехав, ніби до школи з ним ходив, в паці грав.

— Ач, що бовкнув! Адже він старший за тебе років на тридцять, — розсміявся Чернушкін і вже серйозно додав: — Тут, треба сказати, ти дав маху. А якщо хлопчаки зметикують?

— Що зметикують?

— Не міг ти з Матвійовичем до школи ходити.

— А, ти про це! Дурниці. Та вони і уваги не звернули.

— Добре, коли так… Значить, кажеш, Якова не було в тебе? Куди ж він міг подітись?

— Уявлення не маю.

— Може, Яків Архипович уже дома? Га? — втрутився Чистяков. — Давайте ще раз подзвоню.

— Споїв Тетерю, тепер сиди і дивись за ним! — обірвав його Чернушкін. — Та й сам не кращий. Ще ляпнеш зайве сп'яну. Давай номер.

Чернушкін повернувся швидко.

— Друзі-голуб'ята, — радісно потирав він руки. — Ми на коні! Яшко вдома! Зараз приїде.

— Де ж він пропадав?! — обурився Макогон.