Я прикріпив магнійові дроти до однієї з пірамід і, освітивши цей казковий кришталевий колонний зал зсередини, рушив оглядати його.

Потрапивши за кришталеві стовпи, я злякано відсахнувся. Всередині величезної кришталевої призми передо мною стояла людина.

Подібно до того, як у дрібніших кристалах і кусках янтарю дослідники знаходять давніх жуків і комах, так і я тут, усередині кришталевої маси, знайшов первісну людину.

Не чотириногу первісну людиноподібну тварину, а справжню людину, з прямим станом. Це був високий чоловік з рівним високим чолом. Все його тіло, крім чола, вкрите шерстю. Адже первісна людина ще не вміла ні ткати, ні вбивати, живилася рослинністю, а тому природа одягала й годувала її так, як і інших тварин. Тіло сучасної людини вкрите ледь помітними волосинками, а первісна людина в боротьбі з суворим кліматом потребувала надійнішої природної одежі. Плечі, руки, груди, ноги людини в кристалі заросли густою шерстю. Череп у неї — високий, ніс — довгий, горбатий, вилиці утворювали прямий кут. Уста її були стулені, кулаки зціплені, руки трохи підняті. То мала бути літня людина, бо кучеряве волосся на голові, борода і вся шерсть на тілі були сріблястобілі. Як потрапила ця людина в кришталеву масу? Певно, так, як і ми з Бебі могли опинитися всередині котрогось з базальтових стовпів, коли б ведмедиця своїм звіриним інстинктом не відчула те, чого не зміг передбачити мій людський розум.

Ця первісна людина, певно, тікаючи з поверхні землі під час великої катастрофи, потрапила до печери, на дні якої лежала вже готова до кристалізації насичена кремінна рідина. Людина, певно, побачила перед собою чисту, прозору воду і, можливо, хотіла її переплисти, або тільки напитися, та коли вона лише доторкнулася поверхні «води», як у ту ж мить народився гірський кришталь. Весь цей кришталевий підземний палац виник в одну мить. Озерце, наповнене кремінною рідиною, перетворилося в мільйони кристалів, забризкало ними стіни і лишилося громадами кришталю на дні. Така кришталева призма стала в'язницею цього відважного первісного чоловіка. Чудова домовина — кусок кришталю! В ній тіло може зберігатися віками, бо сюди не проникає нічого, що б могло спричинити розпад і гниття.

Утворення гірського кришталю не викликало таких явищ, які бувають під час кристалізації базальту. Не було ні вибуху, ні спеки, яка могла б спопелити, коли б я потрапив між базальтові кристали. Формування гірського кришталю сприяло тому, що температура людської крові не змінилася б і через десятки й десятки тисяч років, бо всю печеру вкрили кришталеві шари, які є найгіршими провідниками тепла.

— Доброго ранку, батьку! — гукнув я, знявши капелюха перед шановною реліквією.

Чоловік у кришталі не відповів. Певне, не знав поугорськи. Цікаво, якою мовою говорив він, доки не потрапив до печери?

Я знову вирушив на пошуки. Можливо, знайду інших сучасників первісної людини.

Та не всі кришталеві призми були такими прозорими. Два боки призми-домовини укривав шар дрібненьких кристаликів, від чого вони втратили прозорість. В інших призмах всі бокові стіни також були всіяні такими кристаликами. Я мусив збити молотком зовнішній шар і пробити віконце, щоб заглянути всередину кришталю.

Якась нестримна цікавість не давала мені спокою. Де є чоловік, там мусить бути й жінка!

Нарешті я натрапив на призму, п'ять боків якої були затемнені, але шостий прозорий. Досконала скляна домовина! В ній лежала, ні, в ній стояла жінка. Молода вродлива жінка була мов жива. Обличчя довгасте, гладеньке, оливкового кольору, тонко різьблений ніс, губи пухлі, лоб опуклий. За типом воно нагадувало сучасних малайців. У мить катастрофи, коли кристали бризнули на її тіло, жінка з переляку підняла обидві руки над головою. І зараз руки її, здавалося, були складені до молитви. Як тільки не розтрощили її ці кришталеві маси?.. О, кристали дуже обережні до всього, що потрапляє в їхні обійми. Навіть ніжне крильце метелика залишається в кристалі непошкодженим і зберігається віками, а шовкові волосинки епідерми навіть не зігнуться в ньому.

Жінці природа не дала такого одягу, як чоловікові, але й не лишила її без захисту — у неї було золотаве, темночервоне волосся, яке обснувало, обплело і наче загорнуло в золотаво-шовкову тканину всю її постать, крім обличчя й двох піднятих рук. Волосся, мабуть, не припиняло росту з часу, коли ця постать потрапила в призму. Отже, жінка має жити ще й тепер! Кажуть, що волосся в людини росте і після її смерті, що у викопаних домовинах знаходили волосся більше, ніж було на мерцеві. Я сам ніколи такого не бачив. Але тут, всередині кристалу, волосся мертвого не могло так розростися. Адже кристал усюди щільно прилягає до шкіри. Шкіра ж мертвого неподатлива, негнучка. Якщо волосся й далі живе між кришталем і тілом, то з цього виходить, що шкіра ще м'яка, пружна і здатна пропустити біля себе волосинку. Якщо волосся змогло так оповити ціле тіло, організм має бути живим!

У цих первісних людях існує ще й тепер потаємне життя. Та й що в цьому дивного? Хіба не знаходили в шарах кам'яного вугілля живих жаб, хоч ці шари пролежали вже сотні тисяч років?

Чому збереглося життя жаби у кам'яному вугіллі? Тому, що не було йому куди дітися, воно не змогло ні відлетіти, ні випаруватися. Між індійськими факірами були такі, яких у стані голодного сну ховали в землю, а коли їх через кілька тижнів викопували, то ці факіри знову оживали.

Чому б не могло трапитися таке чудо і з цими первісними людьми? Адже кристали проковтнули їх в одну мить.

Подих, тепло, биття серця, все в одну мить опинилося всередині кристала, й тіло не могло ніяк відлучитися від них. Отже, вони повинні б жити!

З того часу, відколи ці первісні люди потрапили в кристали, до них не могла потрапити жодна з тих істот і організмів, які змінюють матерію, руйнують її. Кров не могла захолонути, але не могла й пульсувати. Нерви заклякли, мозок затуманився, всі органи зупинили свою діяльність — життя людини не зникло, тільки сховалося. Це життя ще можна повернути.

Серце моє здригнулося, коли я, самітний, загублений у цій пустелі, подумав, що можу визволити схожих на мене створінь, що я міг би почути ще раз голос жінки, міг би глянути у вічі, які зрозуміли б мене. Я весь час думав, що було б, коли б ці люди ожили, заговорили до мене людським голосом, і кожен навчив би іншого своєї мови. О, які таємниці з тих прадавніх часів розповіли б вони історикам!

Одна людина, яка могла б розповісти теперішнім людям все-все, що відбувалося двадцять тисяч років тому, була б для мене дорожчою від усіх скарбів підземелля, які досі відкрилися передо мною.

Та коли я почав міркувати, чи слід ворушити з домовини людей і примушувати жити далі, мене охопив потаємний страх.

Що буде, коли ці люди запитають мене: «Де наш світ? Якщо ти оживив нас, то віддай нам наш світ! Де наші поля, над якими світилося небо і вночі, а вдень не можна було витримати від світла й спеки? Де наші ліси, в яких росли дерева, кора яких текла медом, а коріння — молоком, де плоди, всередині яких було солодке борошно? Де дерева, з листя яких струмів освіжаючий напій? Де велетенські істоти, що прокладали нам шляхи в пралісах, та захищали нас від гієн? Де ті страшні птахи моа, від яких ми відбивалися камінням, коли хотіли забрати їхні яйця? Де та вічнозелена трава, в якій ми гніздилися, мов птахи, де квітчасті, порослі водоростями озера, в яких ми ховалися від ворогів? Де той світ, у якому завжди тільки весна, літо й осінь?»

Тоді я поведу їх на поверхню землі і покажу їм світ: «Дивіться, ось він! Сніг і крига, вічна ніч! Зоря в цьому світі — північне сяйво!»