— Ну, добре, — пересилюючи себе, змінила Крістіна тему. — Ви казали, що Хейніш… Словом, який зв’язок між затримкою розвідника і прочуханкою від шефа СД?

— Прямий. Прочуханка — наслідок цієї події. Хейніш сподівався на лаври, вже бачив себе з Рицарським хрестом… Я наважився запитати його, в чім річ. Він на мене нагримав і нічого не пояснив. Порадив узагалі забути всю цю історію, немовби її і не існувало.

— Астаф’єв у Хейніша?

— Ні. Того ж вечора, хоч було вже занадто пізно, — близько півночі, — штандартенфюрер особисто відвіз затриманого до в’язниці Плетцензеє, в якій верховодить зондеркоманда на чолі з штурмбанфюрером Патцігом, усі — досвідчені поліційні фахівці. І знаєте, Крістіно, там теж трапилася дивина.

— Іще щось? — це пролунало навіть лякливо.

— Заспокойтеся, фрейлейн, уже нічого лихого, без усяких страхіть… Дивне інше, але тільки для того, хто добре знає пиху, самозакоханість і честолюбність штандартенфюрера. Розумієте, Патціг, незважаючи на те, що Хейніш — старший нього за званням, обізвав нашого шефа ідіотом.

— Справді?

— Дослівно: «Якби я не знав, що на світі існують викінчені ідіоти, ви б мені це сьогодні блискуче довели».

— І що Хейніш?

— У тому й дивина: змовчав! Мов язик проковтнув… Тільки побуряковів од люті. Але ж змовчав!

«Отже, мандри до «Мисливського замку» не відбудуться. Пароль віднині скасовано… Я втратила зв’язок! Увесь час не щастить… Що я зараз можу, коли невдовзі пологи?.. Віллі згадував зрадника: впізнав, вислідив, виказав… Чи не бачив і мене на зустрічі з Астаф’євим? Хто зна! Хоча я нічого підозрілого не помітила… І він не помітив, бо підійшов… Проте обережність не зашкодить… До того ж зрадник може ще когось впізнати і виказати. Якщо не мене, то інших… А покарання цей гад повзучий давно заслужив!»

— Хто виказав Астаф’єва?

Віллі Майєр з подивом помітив, що очі Крістіни раптом зробилися сухі й суворі.

— Як звуть його? — перепитав. — Хорст Гейліген.

— Хто він за фахом?

— Фах! Агент гестапо…

— Ах, навіть так… Віллі, я б не хотіла, щоб він довго жив.

— Ро-зу-мію!..

Майєр стривожено поглянув на Крістіну.

— Вам загрожує небезпека?

— Можливо, — похмуро відповіла Крістіна. — Але з однією поправкою: якщо загрожує, то нам обом.

— Важко! Берлін — не прифронтова смуга.

Певно, згадав, як «прибрав» слідчого Кеслера, коли той вийшов на слід…

— Це наказ, Віллі! Я не прошу вас — я наказую!

— «Крафт дурх фройде!»[8] — замість вітання гукнув Віллі Майєр.

Хорст Гейліген у спортивному костюмі бігав на колишньому шкільному майданчику. Він робив уже котре коло, явно не маючи наміру вражати світ спринтерськими рекордами. З готовністю зупинився біля віконця машини з СД.

— Які там радощі, — махнув рукою, — де вони в мене?

«Зовсім не захекався», — зазначив Віллі, озираючи пружну, треновану фігуру гестапівця.

— Чого ж так похмуро? Весна, блакитне небо, ясне сонечко…

— І бомби з неба! — додав гестапівець. — У цій війні найліпша погода — хмарна. Істотно?

— Гм, у цьому розумінні ви маєте цілковиту рацію. З вами важко не погодитись.

— Ще б пак!

— Я теж надаю перевагу атмосферним опадам у вигляді дощу. І грім — воістину небесна музика в порівнянні з вибухами фугасок.

— Істотно! — вклинцював Гейліген своє улюблене слівце.

Майєр вийшов з машини, вийняв з кишені портсигар.

— Пригощайтеся…

— Не палю…

— Щоразу забуваю… Не палите, не вживаєте алкогольних напоїв, харчуєтесь виключно рослинною їжею…

— Мій приклад — великий фюрер третього рейху. Істотно?

— Так, — змушений був погодитись Майєр. — І жінок не кохаєте?

— Ну чому ж? Для статевої гігієни жінка необхідна. Жінка — дуже специфічний, але суттєвий компонент у системі оздоровчих заходів.

— І тільки?

— Звісно. Людина походить з тваринного світу.

— Мабуть, неодружені?

— Як і наш улюблений фюрер!

— Авжеж, у фюрера — Єва Браун не дружина, але статевій гігієні сприяє… А у вас?

— Нічого стабільного — життя кидає на всі боки. Проте ви, пане Майєр, маєте цілковиту рацію: любий фюрер гідний наслідування в усьому, навіть у стабільності статевих стосунків.

— Вам загрожує неабияка небезпека, пане Гейліген.

— Не розумію. Поясніть.

— Ви мислите, порівнюєте, узагальнюєте. А цим порушуєте головну настанову «фюрер-принципу» СС, обов’язкову для кожного лояльного німця.

— Це ж яку?

— «Фюрер думає за всіх нас…» А ви дозволяєте собі неабиякі розумові зусилля!

Все не було сказано з іронічного, поблажливою посмішкою, і на кінець обидва дружно зареготали.

— Весела ви людина, пане гауптштурмфюрер, — визнав Гейліген. — З вами завжди приємно спілкуватися. Мозок теж потребує тренувань — інтелектуальних.

— Невже я для вас лише тренувальне знаряддя, як жінка — для гігієни?

— Буду щирим: якоюсь мірою цс відповідає дійсності. Ви знаєте, я почав до вас звикати. Між нами явно виникають флюїди емоційно-психологічної сумісності.

«Гм, він почав звикати…»

Справді, бо отакі ранкові зустрічі відбуваються не вперше. Якщо точно, то з наступного дня по тому, як Віллі Майєр дізнався, що Хорст Гейліген захоплюється тренуваннями на свіжому повітрі. Щодня. Пунктуально. В ранкові й вечірні години. Ранком — у точно визначений час, увечері — за волею службових обставин. Але бігає. Обов’язково. Зрідка — навіть опівночі.

Хорст Гейліген тренувався на спортивному шкільному майдані неіснуючої школи: в неї влучила важка англійська бомба — англійці та американці акуратно й послідовно бомбардували квартали міста з цивільним населенням. Нині територія школи була занедбана, поросла бур’яном, в якому гестапівець витупцював бігову доріжку.

Майєр почав їздити на службу цим шляхом, вибираючись з дому на годину раніше, ніж звичайно. Він «примірявся» до виконання наказу Крістіни Бергер.

Гейліген з першого разу упізнав його — характерна зовнішність Майєра кожному впадала в око, надто — професійне.

Перша розмова між ними відбулася в розважальному стилі:

— Від кого тікаєте, пане?..

— Гейліген моє прізвище. Хіба забули?

— Тепер згадав.

— А тікаю я від старості і хвороб!

— Таж у вас вигляд античного атлета! Ви ставні, мов юнак з цієї зруйнованої школи. Яка ж старість? Які хвороби? Де вони?

— Позаду! Десь плентаються… Я далеко від них утік. Мені, пане гауптштурмфюрер, за п’ять десятків…

— Ого! Ніколи б не дав вам цих літ.

— Отож!

Іншим разом розмова покотилася грунтовніше.

Майєр запитав:

— Чому бігаєте на відлюдді? У товаристві — веселіше.

Гейліген відповів із цинічним вискалом:

— Це в мене професійне — я уподобав обезлюджені простори.

— Брали участь в «особливих акціях»?

— Неоднораз!

— Чому ж ви — спеціаліст по обезлюдженню — опинилися в Берліні?

— У мене — нюх. Шеф гестапо цінує людей з природженим нюхом. Цьому мистецтву не навчитися в жодній спецшколі. Знаєте, з талантом слід народитися.

— І що ж винюхуєте ви для Мюллера?

— Не що, а кого…

— То кого ж, коли не секрет?

— Справа проста. В концтаборах збирається різний люд. Усіх необхідно з користю для рейху просіяти. Виявити комісарів, євреїв, командний склад, а також піддатливих, придатних для агентурно-диверсійного вишколу. На всіх них мій нюх безпомилковий.

Одна ранкова бесіда запам’яталась особливо.

— Пригадуєте Астаф’єва? — запитав Гейліген.

— Російського шпигуна? — уточнив Майєр, ніби й справді ледь пригадуючи.

— Його.

— Що з ним?

— Зараз уже нічого, якщо не вважати труп чимось істотним.

— Невже розстріляли? У нас — не так швидко…

— Та ні, перебрали міру на допитах. Він не показував, що конає. Увів в оману і вмер. Не людина була — кремінь! З нього не вибили жодних зізнань.