На Віллі вибалушилися сповнені жаху й ненависті очі.

— Я відчував, — пробелькотів гестапівський кат. — Істот…

Страшний, безжальний удар гайковим ключем розчерепив йому голову й навіки урвав мову.

«Істотно!»

Тепер це вже був труп.

Майєр прожогом кинувся до понівеченого «мерседеса». Мотор не заглух — заспокійливо хурчав. Надійна машина! Знову шмигонув у вузький провулок, мов у чорний тунель. Звідти одразу — на Мольткештрассе. Тут зупинився і вимкнув мотор. Через прохідний двір майнув на сусідню Кінкельштрассе. Там, на тому ж місці, де його залишив, темнів службовий «опель». Умить скинув із себе цивільний плащ, шарф, капелюх і окуляри, відклеїв вуса. Натягнув есесівський кашкет і знову перевтілився у рудого гауптштурмфюрера Віллі Майєра, такого, якого всі звикли бачити. Минаючи каналізаційний колодязь, зупинив на хвилину «опель», щоб кинути в підземну клоаку маскарадне вбрання. І гайковий ключ теж. Чув, як він шубовснув у смердючу рідину. Останніми впали туди ж нові рукавички. Тепер — усе!

Що далі?

Забезпечити алібі!

Якнайшвидше — на чоловічу вечірку, що її влаштували з якоїсь нагоди колеги.

Його зустріли з п’яним піднесенням:

— Віллі, друзяко, де тебе дідько носив?

— Трохи затримався у шарфюрера Бергер.

— Ах, так! Ти ж у неї прописаний…

— Облишмо цю тему!

— Як вона себе почуває?

— Чи скоро пологи?

— Що сказати! Гадаю, час уже подумати про дарунок для новонародженого. Ось-ось, мабуть, станеться…

— От часи! Життя і смерть ходять поряд!

— Сідай, друзяко!

— Чому досі не налили чарку Віллі?

— Прозіт!

Товариський галас обірвав безцеремонний стукіт у двері.

— Відчиніть! Поліційний патруль.

Господар квартири спохмурнів:

— Щось трапилося…

— Відчиняйте!

— Та зараз…

Господар відімкнув двері. Там стовбичив гестапівський шарфюрер. За ним бовваніли двоє мордатих крем’язнів із широкими металевими бляхами півмісяцем і автоматами на грудях.

Шарфюрер кинув швидкий погляд у глиб кімнати, де в тютюнових клубовиськах угледів типовий випивонний антураж. Його по-службовому суворе обличчя злагіднішало, собача підозра в очах зникла.

— Залишайтеся тут! — наказав він жандармам, а сам увійшов до компанії. — Вибачайте, панове, обов’язки! — Він прикипів поглядом до пляшок з коньяком. — Я бачу, що даремно сунувся до вас. Але наші підрозділи прочісують весь тутешній район.

— Когось шукаєте?

— Так, небезпечного злочинця.

— Хто він?

— У цьому питанні — абсолютна невідомість.

— Дива! Шукаєте й самі не знаєте кого!

— Трапляється… Але наказ є наказ!

— Атож, пане шарфюрер.

— Чарочку коньяку? — запропонував господар квартири.

— Охоче, — пожвавішав гестапівець.

— А що, власне, скоїлося, якщо це не секрет? — запитав Майєр.

Гомін ураз вщух — питання цікавило всіх.

— Годину тому на вулиці знайшли мерця, — шарфюрер не поспішав зі своєю службовою таємницею.

— Хто він?

— Працівник гестапо Хорст Гейліген. Чували про такого?

— Боже мій! — вразився Майєр. — Ще вчора вранці я балакав із ним. Веселий, бадьорий, у доброму гуморі…

— Як це трапилося, пане шарфюрер? — залунало зусібіч.

Господар підніс йому тацю з бутербродами й добрячу порцію брунатно-іскристої рідини:

— Справжній «Мартель»…

— О! Тут стане на три тости!

— Це так, але ви на службі, і в даній ситуації вам необхідно ущільнювати час.

— Переконливо, — погодився гестапівець. — Прозіт!

— То як же вбили добрягу Хорста? — тепер запитав хтось інший.

— Картина вимальовується така. За бідолахою полювали на потужному «мерседесі». Коли Гейліген повертався додому, його намагалися розчавити… Чи ви знаєте такий прийом — лягти на капот?

— Авжеж, авжеж!..

— Хорст скористався ним — на місці злочину повно битого скла, Гейліген добряче скалічився, але ще лишався живий. Тоді бідолаху добили. Удар був страхітливий — череп розкраяно ледь не навпіл.

— Жах!

— Звідки дізналися про полювання на «мерседесі»?

— Машину знайшли в цьому ж районі. В рамі вітрового скла стирчать самі гостряки. На капоті — незаперечні сліди падіння людського тіла. От і шукаємо в копі сіна голку. Та ще й невідомої конфігурації. Одне ясно — це хтось із його колишніх російських «знайомих». Мабуть, виникла загроза, що Гейліген його впізнає, як це вже траплялося… Не інакше!

— Ще чарочку?

— Ні, дякую. Служба! Маю честь.

Двері за гестапівцем зачинилися.

— Освальде! — гукнув Майєр господареві квартири.

— Агов, що тобі?

— Ти обіцяв дарунок для пса Крістіни Бергер.

— Ах, так! Геть з голови… Але на кухні — все напоготові! Чудові маслаки! Зараз спакую… А ти хіба вже йдеш?

— Щось настрій зіпсувався. Я ж добре знався з небіжчиком…

…Наступного дня, з самісінького ранку, Віллі Майєр повідомив Крістіні Бергер, що її наказ успішно виконано. Поклав пакет маслаків.

— Ви, Крістіно, не помилилися — це була надзвичайно небезпечна людина, — сказав він.

— Як це сталося?

Віллі поглянув на неї, завагався і відповів коротко:

— Потрапив під автомобіль.

— І все?

— І все! — Він розхвилювався. — Ви спочатку народіть дитину, а тоді розпитуйте… Навіщо вам знати подробиці?

— І все тихо? — спокійно запитала Крістіна.

— Та ні, Мюллер його дуже цінував. Уночі було піднято на ноги всю поліцію і жандармерію…

— А ви де були?

— Я? На товариській вечірці. Мене ще сварили, бо я дещо засидівся у вас і трохи запізнився… Зрозуміло?

Крістіна озвалася йому в тон:

— Ах, Віллі, якби ви знали, як приємно й затишно мені було з вами учора ввечері. Ви пішли, і я засумувала… Отакі сучасні рицарі! Чарка для них більше важить, аніж зваблива жінка… Принаймні ви мене не раз запевняли… І от маю: чарка проти жіночих чар! Сором, Віллі, я можу вам не вибачити. — Вона, грайливо кокетуючи, насварилася на нього тендітним пальчиком.

Майєр аж отетерів.

— Якби ж то насправді… Крістіно, навіщо ви мене катуєте!

— Хіба? — всміхнулася чарівно. — Я лише забезпечую вам алібі! На ваше ж прохання…

— Ну, тоді наступного разу прив’яжіть мене до стовпа.

— Навіщо?

— Для взаємної безпеки. Прив’яжіть, як Одіссея, коли йому співали спокусниці-сирени.

Старший лейтенант Олексій Марков уперше бачив начальника Управління генерала Григорія Івановича Сербулова. Не чекав, що він, як на генерала, дуже молодий. Чи, може, генерал тільки виглядає молодо зі своїм чистим обличчям, блискучими, світлими очима, з густим, ще не сивим чубом? Завжди якось чекаєш: коли людина набагато старша званням, то — й за віком. А це не так, не скрізь і не завжди…

— Уперше в Москві? — поцікавився Григорій Іванович, починаючи розмову.

— Так, — коротко відповів Марков.

— І які враження?

— З літака — в машину, в двері наркомату.

Григорій Іванович засміявся:

— Відповідь вичерпна і коментарів не потребує. Скільки ви служите в армійській розвідці?

— З березня сорок першого.

— Починали ще до війни…

— Так точно!

— У якому званні?

— Молодшого лейтенанта.

— Німецьку мову знаєте досконало?

— Наставники не нарікали.

— Коли перебували в тилу ворога, мовних «накладок» не траплялося?

— Жодного разу.

— Це добре…

Генерал помовчав і пильно зазирнув Маркову в очі:

— Ви усвідомлюєте, чому я запитую?

— Безумовно.

Спокійна, виважена впевненість бувалого у бувальцях молодого розвідника знайшла схвальну оцінку в думках генерала. Коротка констатація факту — це не хвальковитість. Хвалькові лаконізм протипоказаний: у велемовності про себе — суть поведінки хвалька.

— Не цікавить, чому вас викликали до Москви? — знову запитав Сербулов.