— На щастя — ні. Бог милував! До моїх креслярських обов’язків належить «Атлантичний вал».

«Отже, барон фон Шилінг знає про «Блакитну лінію» детально, — замислився Майер. — Як же бути? На жаль, барон — не шкільний товариш… Проте… Раптом неприємності барона зацікавлять Хейніша? Здається, шеф мав з ним якісь позаслужбові справи… Службові теж: Хейніш забезпечував охорону районів будівництва… Отже, «копаючи» під барона, Штюбе б’є по репутації штандартенфюрера… Це вже щось!..»

— Коли прибуває фон Шилінг?

— Завтра вдень. Спецрейсом.

— А тепер, Гельмуте, забудемо про справи — до нас плинуть страви!

Вони вдвох весело зареготали.

Наступного ранку Майєр насамперед доповів про почуте Хейнішу. Як він і сподівався, новина дуже стривожила штандартенфюрера.

— Знову цей Штюбе! — процідив він. — Капостив на Кавказі, тягнеться й сюди, до Берліна!

— Можуть виникнути неприємності? — Цим запитанням Майєр ще більше загострив його неспокій.

Однак шефа найбільше тривожило зовсім не те, про що думалося Майєрові. Справа в тім, що з допомогою барона Хейніш широко користувався транспортом відомства Тодта, відвантажуючи до рейху, до себе додому, грубезні ящики зі «східними сувенірами». І якщо це вийде на яв…

— Клятий Штюбе! — знову вихопилося в нього.

— Варто було б узяти барона під свій захист, — обережно мовив Віллі.

— Складно, — буркнув Хейніш.

— Штюбе завжди був наклепником…

— Гнида! — погодився шеф.

— Я гадаю, що обізнаність росіян — це насамперед провина майора Штюбе, а не барона фон Шилінга.

— Слушно, — погодився Хейніш. — У вас є пропозиції?

— Що я можу запропонувати? — знизав плечима Майєр. — Ситуація не ясна. До чого встиг «докопатися» Штюбе? У чому полягають його звинувачення конкретно? Чи влаштовував він Шилінгові допит? А коли так, то про що питав? Про це міг би розповісти сам барон… А ми б тоді неодмінно знайшли якусь зачіпку і підклали б майорові добрячу свиню.

— А це думка! — пожвавішав Хейніш. — Ви цікавилися про час прибуття літака?

Майєр поглянув на годинник.

— Він уже перебуває над територією рейху. За годину мусить приземлитися.

— Необхідно перехопити барона. Ми повинні побалакати з ним до того, як він потрапить до рук абверівців. Зрештою, захист з боку СД — в його інтересах. А я його проконсультую… Впораєтеся?

— Докладу всіх зусиль. Дозвольте їхати?

— Тільки увага: його можуть чекати колеги Штюбе.

— Розумію. Враховано.

— Дійте! Я чекаю вас тут. Удвох!

На майданчику, праворуч від будівлі аеровокзалу, Майєр не зупинився, хоч саме він був призначений для стоянки автомашин. Вирішив не ризикувати. Якщо на аеродром справді прибули «колеги» з відомства Канаріса, вони чекатимуть Шилінга тут. Одному з кількома не впоратися. Віллі повів машину до службових приміщень, звідки відстань до літаків, що приземлялися, скорочувалася вдвічі. Окрім того, можна було непомітно підійти безпосередньо до літака.

Коли літак, якого він чекав, зупинив мотори і до входу подали сходинки, він уже стояв під розлогим крилом. Барон не звернув на нього уваги. Зійшов по трапу, притискаючи до себе пухкий портфель і сторожко озираючись на всі боки.

Майєр торкнув його за плече:

— Прошу йти за мною.

— У чім річ? — запитав барон.

Від входу на поле до них поспішило троє в цивільному.

— Не впізнали? — сказав Віллі.

— Пане Майєр! — здивувався Шилінг. — Ви? Яким побитом?

— Поясню потім. А зараз — хутко за мною! Якщо не бажаєте одразу потрапити до абверівських лабетів. — Майєр хитнув головою в бік трійці у цивільному. — Вас чекає штандартенфюрер пан Хейніш.

— Гаразд, — погодився барон. Вигляд мав розгублений, навіть знервований.

За півгодини вони були в кабінеті штандартенфюрера. А після кількох хвилин удавано радісних вітань барон уже розповідав по суті:

— Так, цей майор Штюбе перед моїм вильотом мав зі мною розмову. Це він так називає натуральний допит.

— Чим він цікавився? — запитав Хейніш.

— Ходом будівництва оборонних споруд «Блакитної лінії». Якщо я правильно його зрозумів, росіяни від когось дістали певні відомості про об’єкти нашої оборони в районі Новоросійська. Але при чому тут я? Адже я там нічого не будував і навіть ногою не ступав на узбережжя. Тамтешня ділянка оборони перебуває під опікою гауптмана з нашого відомства пана Опельбаха.

— Тим краще для вас! — заохотив його до відвертості Хейніш. — А де розташовані ваші об’єкти? Близько до узбережжя?

— У тому-то й річ, що далеченько!

Барон витяг з планшета великомасштабну карту Тамані й простягнув руку до склянки з ретельно загостреними олівцями.

— Ви дозволите?

— Прошу!

— Оборонні рубежі, до яких я маю безпосередній стосунок, знаходяться ось тут, на захід від станиці Кримської і вздовж річок Адагуми та Курки. Інші оборонні споруди, позначки яких ви бачите на карті, будувалися під керівництвом інших осіб нашого відомства. От і виникає запитання: при чому тут я? Я так і запитав майора Штюбе.

— А він що?

— Я так зрозумів, що Новоросійськом справа не обмежується.

— Ще щось? — запитав Хейніш.

— Він назвав Гізель і Моздок…

— То й що?

— Ці рубежі будував я. Але росіяни довідалися про всю оборонну мережу, що й довів весь перебіг їхнього успішного наступу.

— Отже, район, де ми з вами-так плідно разом працювали, — значуще сказав Хейніш.

— Так точно!

— Ваша думка, Майєре? — звернувся Хейніш до Віллі, що теж втупився в розкладену карту.

— Моя думка? Штюбе рятує власну шкуру.

— Звідки такий висновок?

— Абвер сформував диверсійно-підривну роту з кавказців. Коли їх розташували на передовій, вони перебили офіцерів і з боями прорвалися на бік росіян, Правда, вціліло з них небагато, десятка з півтора, але цього задосить, щоб донести певні відомості. Окрім того, систематично тікають військовополонені, яких використовує на будівництві відомство Тодта. Подекуди — успішно. За статистикою, з десятка втікачів один зникає без сліду.

— Це правда? — запитав барона Хейніш.

— Факт! Але ж знову-таки: хіба я формую зрадницькі роти? Хіба мої інженери охороняють полонених? Ні і ще раз ні!

— Атож, не ви! Тепер сідайте й пишіть на моє ім’я доповідну. Ви зрозуміли, про що вам писати? А втім, вам допоможе пай Майєр, уточнюйте й погоджуйте з ним усі моменти. Ну, а я пізніше скоригую, якщо виникне така потреба.

Віллі зрадів. Про таку нагоду йому й не марилося. Адже це давало змогу не побіжно, а детально й грунтовно вивчити баронову карту та ще й розпитати, якщо позначки виявляться для нього не зрозумілими. Вранці фрейлейн Бергер отримає від нього найдокладніший звіт. Доведеться ніч не спати…

…А з наступної доби Крістіна Бергер почала дуже інтенсивно виходити в ефір. З матеріалом, який приніс їй Майєр, не можна було зволікати. Різне може трапитись… А передати відомості необхідно було будь-що. Навіть ціною власного життя. Вона виходила в ефір кожної хвилини, коли залишалася в домі сама, нишком пробиралася до рації уночі. Вона усвідомлювала, що смертельно ризикує, та все ж надсилала в ефір стовпчики п’ятизначних цифр. І щоразу спалахувала радістю, коли у відповідь приймала коротке повідомлення: «Студентці. Одержано. Професор».

Раділа ще одна людина — зондерфюрер Йон Патціг: його пеленгаційний зашморг усе тугішав.

Майєр їхав на зустріч з Крістіною Бергер не один. На задньому сидінні його машини принишк непоказний, підтоптаний дідок. їх звів пароль, який дала Майєрові молода мати. Це трапилося у величезній фірмовій крамниці, що постачала людей овочами й свіжою весняною городиною. Дідок торгував картоплею. Обличчя його було темне й зморщене, мов стара бульба. Брунатний халат посилював цю його подібність до товару. В напівпідвалі, де відведено місце для торгівлі, єдиною світлою плямою був величезний блакитний плакат. На ньому зображено весело всміхнену картоплину. Внизу колючим дротом стирчала сувора настанова, виписана великими гострякуватими готичними літерами: