— Ви вільні. Поки що… Не залишайте будинок!

— Слухаюсь…

Коли за Барбарою зачинилися двері, він наказав:

— Негайно розшукати Майєра!

— Арештувати?

Кримінальний радник поплямкав губами, розмірковуючи. Нарешті проказав:

— Ви спочатку його знайдіть. Боюся, це буде нелегко.

Хейніш і гадки не мав, що ця зустріч з Кальтенбруннером буде останньою в його житті. Про те, що відбулося опівдні, він не знав нічого. Тому кожне слово шефа лунало мов грім серед ясного неба.

— Ви пригадуєте, про що я вас запитував, коли ви прибули до Берліна?

— Пам’ятаю до слова!

— Я запитав вас, хто ота жінка, що приїхала разом із вами.

— Так, питали, — Хейніш губився у здогадках.

Що трапилося? До чого шеф веде? Ясно одне: нагадує недарма.

— І знову запитую: хто вона?

Хейніш мовчав, збираючись з думками. Адже він уже пояснював свої шляхетні дії.

Однак Кальтенбруннер і не чекав на відповідь.

— Ваша красуня — радянська шпигунка! — люто ревнув він.

— Що?! — пополотнів Хейніш. — Не може цього бути! Адже я сам, особисто…

— Саме так: відповідатимете ви самі, особисто! У пана Мюллера!

— Але що сталося? — стогоном вихопилося в Хейніша.

— Невже не знаєте? — здивувався шеф.

— Нічогісінько…

— Неймовірно!

— Я готовий заприсягтися…

— Облишмо! Де ваш ад’ютант Майєр?

— Зранку відпросився до дантиста.

— Ви йолоп, Хейніше! Викінчений кретин! Ваш Майєр давно продався більшовикам!

— Але, коли я ніс службу на Кавказі…

— Атож! Він продався ще на Кавказі!

— Та звідки все це відомо? Я ж нічого…

— От що, Хейніше, мовчіть і слухайте. Сьогодні арештовано вашу пасію. В момент, коли вона працювала на радіопередавачі. Ви, Хейніше, пригріли отруйну зміюку! Обставини склалися так, що виявили і її спільника — вашого особистого дорученця Вільгельма Майєра. Чи були у вас від нього якісь службові секрети? Мовчіть! Моє запитання не потребує відповіді. І так усе ясно, як удень. Майєрові вдалося зникнути. На щастя, це нічого не важить: з його яскравими прикметами далеко не втечеш. До того ж він поцупив дитину Бергер і прихопив із собою ще й пса. Рудий здоровань з немовлям на руках і чорною собацюрою будь-кому впаде в око. Погодьтеся, рідкісне видовисько! Арешт Майєра — справа кількох годин.

— Хто б міг подумати! — пробелькотів Хейніш. — Майєр! Сказитися можна…

— Сказ вас не врятує! Вдамося до елементарної логіки. Що станеться після цієї чорної зради з вашою агентурою, яку ви залишили на Кавказі? Всі ваші резиденти опиняться, а може, вже опинилися за гратами! А тут, у Берліні? Ви працювали під пильним наглядом росіян! Вихованці «Цепеліна», яких ви до них закидали, надсилали нам «дезу» під диктовку червоних. У цьому вже немає жодних сумнівів. Наслідки незворотні: оперативний відділ генштабу користувався цими фальшивими повідомленнями й керувався ними у фронтових діях. Ось звідки випливають наші, здавалося б, незбагненні поразки на Кавказі! Об’єктивно оцінюючи всі ці події, приходимо до неспростовного висновку: очолюваний вами відділ «Цепеліна» завдав удару в спину не росіянам, а нашому вермахту. Хіба не так? Ну, тепер Мюллер нагадає вам покійного Гейлігена… Чи усвідомлюєте ви, що чекає вас у костоламів Мюллера? Я не здивуюсь, якщо ви й самі в руках його громил признаєтеся в шпигунстві на користь росіян… Мюллер із вас усі жили повитягує! По одній!.. А мені ваші примусові признання ні до чого — зайва морока й клопіт. Ну? Маєте щось сказати?

Хейніш знічено мовчав. Не тому, що забракло слів на якесь недолуге виправдання, а тому, що несамовитий відчай задушливою спазмою відібрав у нього мову. У відповідь лише невиразно проклекотіло щось у горлі.

Кальтенбруннер ствердно хитнув конячою головою, ніби почув вичерпне й недвозначне пояснення. Потому мовив навіть дещо співчутливо:

— Ось вам на вибір, Хейніше: куля або шибениця. На вирішення цієї дилеми я надаю вам цілу годину. Шістдесят повноцінних хвилин! Врахуйте: шибениця вам забезпечена, якщо ви потрапите до рук Мюллера, куля врятує вас від тортур, якщо стане мужності упоратися самому… Рівно за годину вас позбавлять зброї. Це — все! А зараз — ідіть додому. Куля — то ваша приватна справа!

— Гаразд, — змертвілим голосом озвався Хейніш.

Він ледь спромігся звестися на ватяні ноги. Тіло дивно обважніло, зробилося неслухняним. Похитуючись, пішов до — виходу під безжальним, суворим поглядом шефа.

У приймальні з його появою підвелися з стільців двоє — закрижанілий Пауль Шенк і кремезний гевал з мавпячими, гострими очима й щелепами неандертальця. Типовий убивця за фізіономічними ознаками, систематизованими італійським криміналістом Ламброзо.

Хейніш сприйняв це як належне. Ці двоє уособлювали невідворотність долі.

Якщо не він сам, то, мабуть, вони… Руки в них не здригнуться… Адже шеф прозоро сказав: «Мені ваші примусові признання ні до чого — зайва морока й клопіт…»

Хейніш, мов примара, почвалав довгими переходами на вихід. Двійко убивць лінивим перевальцем — за ним. Отак, у супроводі свого фатального почту, він дістався додому. Вхідні двері не замкнув — зайве. Пройшов до кабінету й сів за стіл. Чув за дверима тихе шарудіння і неквапну, неголосну, немов у покійницькій, розмову.

Йому пригадалася тепер така давня бесіда з фрейлейн Крістіною Бергер. Вона відбулася влітку минулого року під час навального наступу вермахту на Владикавказ. Розмова набрала була такої гостроти, що фрейлейн руба запитала Хейніша, тоді штурмбанфюрера СД:

— Я бачу, ви мене в чомусь підозрюєте, пане штурмбанфюрер?..

Він зареготав:

— Ви починаєте мені подобатися, Крістіно! Отаке уявити… Я розумію, що у вас на думці… Боже мій, ну який дурень бере до розвідки чарівних дівчат? Краса — найособливіша прикмета, що кожному впадає в око, отже, й найнебезпечніша. Розвідка — справа сіреньких і непримітних людців.

— А Мата Харі? — зухвало заперечило дівчисько. — Я читала, вона була приголомшливо вродлива.

І він у відповідь повчально мовив:

— Мата Харі й загинула через свою фатальну красу, бо не мала можливості й кроку ступнути без чужого, здебільшого хтивого погляду… А ревнощі невдатних коханців породжують найфантастичніші версії, подекуди — дуже вірогідні. Вони й призвели красуню до страти… Але ви не відповіли на моє запитання. То що ж вас спонукало поспішати з роботою?

І вона з гідністю відповіла:

— Я німкеня, і мій обов’язок — віддати себе рейхові!

Дівчисько аж зблиснуло очима.

Отак ошукала… Наївністю, чарівністю, юністю… Хто міг чекати підступу від юнки?

А Майєр?

Порпався в картах барона фон Шилінга… Виходить, майор Штюбе і слідчий Кеслер, не довіряючи нікому, в своїх підозрах не помилялися… Коли розшифрують повідомлення Крістіни Бергер, чи не знайдуть серед них відомості про «Блакитну лінію»? Напевне, вони там є! А коли так… Ні, шибениці не минути!

Хейніш піднявся з-за столу, підійшов до серванта, звідки вийняв пляшку «Мартеля» й три кришталеві чарки. Сів до столу й налив в усі три до вінця. Кому? Собі, Крістіні Бергер і Віллі Майєру. Вони незримо були тут присутні.

«За упокій усіх трьох!»— подумки проголосив Хейніш цвинтарний тост і вихилив свою чарку.

Потім витяг пістолет, твердою рукою притулив дуло до скроні й натиснув на курок. Всесвіт вибухнув і згас…

— Уперше бачу такого гостинного покійничка, — мовив Пауль Шенк, вказуючи на повні по вінця чарки.

— Не отруєні? — з підозрою запитав гевал.

— Тоді навіщо було б йому стрілятися? Адже свою він висмоктав…

— І то правда!

— Подався на той світ із чарчиною в руці. Навіть гарно!

— Я чув, що покійник був товариською людиною.

— Так, він не цурався радощів життя.

— Таку людину не завадило б пом’янути…

Гевал з надією позирнув на Шенка.