Віллі Майєр, скоса позираючи на Крістіну Бергер, помітив, що вона вже не читає, а задумливо дивиться кудись у далечінь.

— То як вам каральна белетристика Мюллера? — запитав навмисне, щоб Крістіна отямилась. — Справляє сильне враження, хіба ні? Стиль, щиро кажучи, примітивно утробний, але ж скільки кендюхової експресії!

Крістіна спершу не відчула в словах Майєра відверто злої іронії. Мовила з неприхованою ворожістю:

— Садист!

— Додам: з хрестом «За бойові заслуги». А точніше — за оголені дівочі задки.

— Віллі, хоч ви не бавтеся тваринним цинізмом, — докірливо попросила Крістіна.

— Не буду.

А Крістіні мимоволі пригадалася ота ніч, коли несподівано з’явився лейтенант Олексій Марков, він же — Владислав, він же — гауптман Лотар Краузе, в якому Мюллер зовсім випадково, але безпомилково впізнав радянського розвідника… І тоді вона стріляла вперше в житті. Стріляла не роздумуючи. Куля, що обірвала злочинне життя Мюллера, гострим жалом вислизнула з жіночого мініатюрного «вальтера», лише за кілька хвилин перед тим подарованого їй тепер уже мертвим обер-лейтенантом Мюллером… Тоді її, незрозуміло чому, врятував від підозр слідчого Кеслера оцей незбагненний Віллі Майєр. За вбивство Мюллера сплатили своїм життям Варвара Іванівна і Есмеральда… Хто була Варвара Іванівна насправді, Віллі, напевне, й досі не догадується… Тому й казав: «Вам замало двох трупів, флейлейн?» А їх було три… Потім, на радість Крістіні, як з неба впав (а воно ж так і було!) Костя Калина, її коханий Костя — з чужим військовим званням гауптмана, під чужою личиною історика з Берліна, з чужим ім’ям та прізвищем. Німці знали його тільки як Адольфа Шеєра. Інакше… Проте смерть, безглузда і випадкова, від куль свого ж, радянського, винищувача не минула Костика… Ой, скількох ще поглине війна!..

Похідна колона оберштурмбанфюрера Хейніша, не зупиняючись, посунула вулицями надійно укріпленого Лескена. До Нальчика було недалеко.

— Будь ласка, поверніть мені щоденник, — попросив Віллі.

— Ви ж казали…

— І повторюю: він — ваш. Але цьому небезпечному твору потрібна надійна схованка. А що може бути безпечніше, ніж кишеня ад’ютанта Хейніша?

— Скажіть, Віллі, чого ви домагаєтесь?

— Одверто?

— А нащо ж інакше? Звісно, якщо ви цього прагнете…

— Так, я цього хочу. Я багато чого хочу. І насамперед хочу, Крістіно, щоб ви мали на плечах власну голову.

— Не розумію…

— А це зрозуміти неважко. Що таке своя голова? Це власні думки, власні уявлення, власні принципи… Власні!

— І ви їх маєте?

— Не про мене йдеться… Я хочу сказати: коли людина віддає свою голову чужому впливові і живе чужими — навіть не думками, — найпростішими, як інфузорія, гаслами, то хіба вона не втрачає свою розумову здатність, отже, й свою людську особистість. Така людина ніби й носить власну голову, а насправді ж — безповоротно її згубила… А ми з вами бачимо, як це робиться в прямому розумінні. Скільки вже німців склали свої задурманені голови під березовими хрестами!

— До чого ви хилите, Віллі?

— До чого? Хейніш подарував вам «Майн кампф» фюрера, і ви пообіцяли визубрити цю біблію «третього рейху» напам’ять. А мені не хочеться, щоб ви стали подібною на інших. Носіть, Крістіно, власну голову, а не просто чарівну прикрасу.

— Чи не занадто сміливо розмовляєте, пане оберштурмфюрер?

— Бо змушений.

— Що вас примусило?

— Обставини.

— А ви не відверті, Віллі! Хоч обіцяли…

— Можливо. Тема ця й справді хитка… Тож перейдемо до конкретного і визначеного. Сподіваюся, щоденник Мюллера вам дещо нагадав. Певні епізоди… Тепер дещо нагадаю я. Це вас не лякає?

— Анітрохи…

— Тим краще!

Було помітно, що Майєр хвилювався. Він переступив межу, за якою «власні голови» стинають ножем гестапівської гільйотини. Та й Крістіна не лишилася байдужою: така гостра і водночас слизька розмова виникла у них вперше. І що цікаво — з ініціативи оберштурмфюрера. Хоча й раніше траплялися двозначні натяки, але вони не були висловлені з такою прямолінійною відвертістю.

— Оповім я вам цікаву побутову історійку, — спроквола мовив Майєр. — Жив-був собі один такий пересічний обер-лейтенант Мюллер.

Крістіна старалася не пропустити жодного слова.

— У нього була наречена на ім’я Ельза, — вів далі Майєр. — Вона, як і він, самовіданно слугувала рейхові, але не на російських курортах, а в серці Франції — Парижі. Порозкидала-таки війна заручених німців та німкень по білому світу!.. І вирішила наречена зробити своєму обранцю гарний подарунок. А що більше зворушить серце бравого вояка з бойовим хрестом на грудях, як не ящик чудового французького коньяку всесвітньо-відомої марки «Мартель» і лайкові рукавички, в яких зручно тримати канчук хрестоноському цивілізатору? Наречений, ясна річ, розчулився. Поклав собі гідно віддячити коханій. А чим спроможний потішити паризьку модницю бувалий у бувальцях бравий вояк? Хіба що вишуканою зброєю… І от Мюллер роздобув гарненького «вальтера», завбільшки з іграшковий сувенірний пістолет. Він би чудово пасував до венеціанського дзеркальця і флакончика «Шанель» в супермодній сумочці з мавпячої шкіри! Зразковий сувенір з фронту!.. Того фатального для Мюллера вечора подарунковий «вальтер» був при ньому. Я бачив його на власні очі — обер-лейтенант зі мною радився…

«Чому Віллі завів мову про пістолет? — гарячково подумала Крістіна. — Невже це — провал?.. Нібито не схоже… Бо якщо її «засвітили», навіщо була б ота пересадка з машини в машину і веремія з чемоданами Кеслера? А втім, її ж попереджували про можливість витончених провокацій, безконечних перевірок на лояльність, а надто — щоб була обережною в стосунках з цим дивним Майєром… Як про це ж казав і Хейніш? Здається, так: «Мата Харі[8] загинула через свою фатальну красу, бо не могла й кроку ступити без нагляду… А ревнощі невдатних залицяльників породжують найфантастичніші версії, часом — дуже вірогідні. Вони й призвели красуню до страти». І все ж: чому Віллі завів мову саме про пістолет?

І, ніби відповідаючи, оберштурмфюрер проказав:

— Експертиза виявила, що куля, вилучена з тіла Мюллера, саме з «вальтера» отакого іграшкового зразка. А пістолет, з якого було зроблено постріл, не знайдено… Виникає запитання: чи не похвалявся того вечора своїм пістолетиком Мюллер ще комусь? Якщо так, то цьому «комусь» зараз дуже небезпечно…

Майєр скоса глянув на шарфюрера Бергер. Фрейлейн слухала з цікавістю, але спокійно. Віллі загадково усміхнувся.

Зрештою, він був задоволений, що не сталося істерики з жіночим рюмсанням і запізнілим каяттям. Шарфюрер Бергер — таки кремінець, з якого нелегко викресати іскру порозуміння. Що ж, доведеться твердо тримати курс далі…

— Давайте, Крістіно, вдамося до елементарної логіки. Запитання: куди міг подітися пістолетик Мюллера? Відповідь: найвірогідніше, що обер-лейтенант його комусь подарував, — того вечора це у нього була ідея фікс, а сам він борсався на штормових хвилях коньяку. Друге запитання, що випливає з попередньої відповіді: кому подарував? Тут сумніву нема: безумовно, жінці, бо пістолет і призначався у дарунок дамі. Третє запитання: якій жінці? Відповідь: неодмінно такій, що набагато переважає красою його кохану Ельзу, — п’янюги вперті у своїх намірах. Тут потрібне щось надзвичайне, до краю вражаюче… Отже, приходимо до банального — до пошуків жінки з особливою прикметою — вродою.

І Крістіні мимоволі пригадалися слова оберштурмбанфюрера Хейніша: «Боже мій, ну який дурень бере до розвідки чарівних дівчат? Краса — найособливіша прикмета, що кожному впадає в око, отже, й найнебезпечніша. Розвідка — справа сіреньких і непримітних». А Віллі таки дотримує слова про дещо нагадати…

— Чому ж свого часу, — з сухою іронією запитала Крістіна, — ви не доповіли про свої логічні вправи з домішкою психологічних екскурсів панові Хейнішу? Такі цікаві фантазії, та ще з банальною розв’язкою…

По обличчю Майєра майнула і одразу зникла поблажлива усмішка. Мовив суворо: