40-й танковий корпус з 3-ю танковою дивізією і з частиною сил 23-ї танкової дивізії, а також знову підпорядкованою 13-ю танковою дивізією готує наступ у районі Моздок через ріку Терек, створює передмостовий плацдарм і опісля наводки моста рухається на Грозний.

52-й армійський корпус іде слідом за 40-м танковим корпусом через Моздок, щоб пізніше просуватися на Орджонікідзе.

Після форсування Тереку передусім необхідно знищити супротивника, що знаходиться в завороті Терену, і для цього ввести в дію достатню кількість танків для удару на Орджонікідзе»[39].

— І все це ви носили з собою? — із співчутливим сумом запитав Марков. — Ще маєте ще доповісти?

— 13-та танкова дивізія під командуванням генерал-майора Герра рухається з району Армавіра, з району Нальчика — 3-тя танкова дивізія генерал-майора Брайта. Піхотою командують генерал-майори Рюкнагель і Клепп. Оволодіння Головним Кавказьким хребтом покладено на 49-й гірськострілецький корпус, що дислокується в районі станиці Невинномиської і міста Черкеська. Командує генерал гірських військ Рудольф Конрад. Корпус складається з 1-ї та 4-ї гірськострілецьких і 97-ї та 101-ї гірсько-єгерських дивізій. Окрема складова частина — дивізія «Едельвейс». Багато хто з вояків цієї дивізії до війни відвідували Кавказ як спортсмени і туристи, добре вивчили перевали. Зараз «едельвейси» перебувають у районі Північної Теберди. І ще. Для боротьби проти партизанів та підпільників Північного Кавказу прибув каральний батальйон особливого призначення «Бергман» — «Горець», що складається зі зрадників Батьківщини та націоналістичних недобитків. Політичний керівник — німець на прізвище Оберлендер.

— Як? — не стримався Марков.

— Оберлендер.

— Ім'я знаєте?

— Теодор.

— Звання?

— Обер-лейтенант.

— Таки він! — мовив, нічого не пояснюючи. — Доповідайте далі.

— З найголовнішого — це вже все… Стривайте, здається, патруль… І справді — йдуть сюди! Накиньте на себе шинель Мюллера. Давайте мені свою, я його накрию… І кашкета, його кашкета насуньте якомога нижче, прямо на очі… Ось так він носив! Перепустка ось тут… Ну, чого чекаєте? Обніміть мене і цілуйте… Мюллер у таких випадках не соромився і не зволікав…

Владислав ніжно обняв її легкий стан, притулився до її свіжого, теплого, мов нагрітий сонцем шовк, обличчя, і від цієї вимушеної «службової» ласки у нього за мить аж попливло в очах, бо ніколи не розкошував і такою. Поцілунок з чарівною дівчиною під прицільними цівками автоматів…

— Ауфштеен![40] — почули різкий зигук. — Аусвайс![41]

Крістіна грайливо вивільнилася з обіймів Владислава

І, кокетуючи, посміхнулася:

— Ось перепустка. Aлe в даному випадку гер помічник коменданта не потребує глядачів… Бачите, сердиться!

— О, пане обер-лейтенант, тисяча пробачень! У темряві не впізнали вашої машини.

— Геть! — люто просичав крізь стиснуті зуби Владислав.

— Слухаюсь!

Патруль хутко, ледь не бігцем поринув у темінь.

Владислав натиснув на стартер. Обганяючи патрульну трійцю, висунувся з протилежного боку машини, аби вояки бачили тільки його потилицю, і гукнув під гуркіт мотора:

— Ауфвідерзеен, фрейлейн![42]

Під ранок, коли за вікном ще тільки починало ледь сіріти, в узголов'ї гауптмана Функеля настирно задзвонив телефон. Цей телефон дзвонив лише на випадок нагальної тривоги або ж на випадок термінової розмови з дуже високими чинами, і сон покидав коменданта на перший же його деренчливий поклик.

Досі телефон промовляв до гера коменданта виключно німецькою мовою, і тому, коли Функель зачув російську, він за своєю рефлекторною звичкою не годен був одразу щось второпати. Справа ускладнювалася ще й тим, що сам Функель ніколи не ходив у завеликих мовознавцях, а тицяти в груди твердим, мов цвях, пальцем зараз було геть нікому. Отож, долати мовні труднощі доводилося, нервово тупцюючи на ногах-жердинах у вузьких блакитних кальсонах та ще босоніж на охололій за ніч підлозі.

— Хто говоріль? — люто волав у телефон гер гауптман.

— Зазроєв, гер комендант…

— Какой такой комендант Зазрой до тойфельмутер[43]? Я вас буду розстріляйт! Ві отшень вінувайт!

— Вибачаюсь, пане-гер комендант. Я — рядовий поліцай Зазроєв. Зараз стою на посту! Мушу доповісти…

— На посту? Отшень карашо! Но потшеиу на посту меня буділь? А?

— Мюллер спить! — простогнало у телефоні.

— Ах, так! — нараз визвірився Функель. — Ті — тупа остсвиня, Зазрой! Мюллер отшень спіт, а ті посмель меня отшень буділь? Каналья!

— Вибачаюсь, дуже п'яний…

— Ті отшень п'яний свиня, Зазрой? Випівка водка для зольдат і офіцір єст отшень карашо… Гут! Но потшему ті випіль шнапс на слюжба?

— Так не я п'яний, а Мюллер п'яний спить…

— А затшем ті к нему прішьол? Я тебе не понімайт нікак. Ферштест ду?[44]

— Перепрошую, пане-гер комендант, але це не я до Мюллера прийшов, а навпаки — Мюллер приїхав на своєму авто і спить… Всім — страх і жах Мюллера будити. Що мені робити, гер комендант?

— Охраняйт! Куда Мюллер прієхаль шляфен, то іст поспаль?

— На штрассе Станична, на перехресті з Владєй-Кауказштрассе.

— Зазрой, слушаль мой слово: стоять на Штанішнаштрассе і нікого к машина нє подпускайт. Я буду отшень бістро приєхаль на твой пост і сам смотрель, как отшень некарашо Мюллер шлефт… Ферштест ду?

— Ясно, пане-гер комендант!

«Невже цей мерзотник Мюллер і справді так по-свинськи набрався, що спить серед вулиці? — поспіхом одягаючись, гнівно думав гауптман Функель, добре знаючи про алкогольні нахили і п'яні витівки свого помічника. — Це ж ганьба! Сором! Боже мій, страх і подумати, що станеться, коли про все дізнається цей закоханий в плакатну арійність Хейніш… Проте добре, що ця тубільна свиня Зазрой таки допетрав мені вчасно зателефонувати. Ну ж і влаштую я цьому нікчемі Мюллеру побудочку!..»

За кілька хвилин «опель-гапітан» Функеля вже мчав свого господарів передранкових, ще сонних сутінках. На перехресті Станичної та Владикавказької вулиць, у грузькій тіні платанів з обдертими стовбуринами, внаслідок чого з них, оголених і удень рожевих, химерно зависали довгі ремінні ласки сухої брунатної кори, і справді чорніло авто обер-лейтенанта Мюллера. Від цього огидного видовища комендант ще більше знавіснів: «Подумати тільки, цей нікчемний п'яничка дійсно перетворив вулицю дорученого йому міста в нічліжку! Ні, без добрячої прочуханки не обійтися…» З тіні платанів відокремилася незграбна постать у волохатій папасі, насунутій на самі очі.

— Спіт? — суворо запитав Функель вартового.

— Так точно, гер комендант! — виструнчився поліцай. Функель рвонув дверцята машини і осатаніло гаркнув, не шкодуючи голосових зв'язок:

— Мюллер!

Обер-лейтенант і не ворухнувся. Спав собі на задньому сидінні, вкритий з головою шинеллю і закинувши ноги на спинку переднього сидіння. Його лискучі чоботи визивно позирали просто в обличчя пана коменданта ще не стертими, кутими залізом підошвами.

— Ауфштеен, швайнкерль! — заревів Функель і, ухопивши полу шинелі, рвучко смикнув цю імпровізовану ковдру на себе.

«Встати, свиняче рило!» — з повагою до мовних вправ гера коменданта переклав собі подумки поліцай. Та Мюллер не спав…

Його очі були широко розплющені. У цих некліпних очах скляним холодом застиг тваринний, смертний жах. Функель відчув, як його ноги-жердини вкінець задерев'яніли, а по вузькій спині спочатку гостро вдарило морозом, а наступної миті зволожило бридким потом.