З власного досвіду підполковник Іринін відав, яким тягарем лягає на розвідника моральна мука, як безжально гнітить його власне безсилля, коли він оволодів ворожими таємницями, іноді величезної ваги для армії, і не має змоги передати їх своїм. Він пережив ту нуртуючу душу муку ще юнаком, коли в роки громадянської війни після його знаменитої «партизанщини» — самодіяльного винищення провокаторів, його добре взяли було за барки, але й доручили надзвичайно відповідальну як на його тодішні роки справу: підпільний військово-революційний штаб наказав йому налагодити негласний зв'язок з більшовиком-розвідником Валентином Степановичем Борисовим, що працював у самому пеклі — в денікінському штабі білої армії.

Іринін, тоді ще просто Васько, ходив, мов бомба уповільненої дії, готовий будь-якої хвилини вибухнути най-секретнішими відомостями про озброєння білогвардійців, про допомогу їм — грошову й матеріальну — від іноземних інтервентів, дислокацію військ у тилу і на фронті, про ворожі паролі та відгуки на них. І не вибухнув, бо Катеринодарський підпільний комітет втратив зв'язок з Москвою і навіть радянським командуванням Південного фронту. А відомості були оперативні, плинні, мінливі, до негайного використання…

Скарб цей воістину не мав ціни. Жодної. Не вартий був і ламаної копійки, оскільки лишався практично не реалізованим. А міг би наблизити вимріяну в щоденній жорстокій борні перемогу.

— Бережіть, хлопці, себе, — сказав на прощання біля залізних сходинок на літак Іринін. — І як самих себе, бережіть рацію. Слухатимемо цілодобово. Ну, ні пуху вам ні пера… Бувайте!

… Печери край гірської галявини шукати не довелося. Коли Калина й Сорокін ледь наблизилися до скелястого громаддя, до них невідомо звідки долинув, чіткий в кришталевому гірському повітрі голос, ніби сама ніч їм наказала:

— Стояти!

Вони завмерли з пістолетами напоготові.

— Чи привезли мені привіт від Олексія?

— Привезли для верховинця, якого не знаємо на ім'я, — відповів у темінь Калина.

— Ім'я — Чомай. — Темрява біля скель густішала, мовби матеріалізуючись у чоловічу постать з мисливською рушницею в руках. — Чомай — це я, Чомай Уянаєв… Ходімо до печери, сховаєте парашути.

Схованка була заздалегідь приготована. В неї уклали вже не потрібні парашути і комбінезони, закидали важким камінням. Калина й Сорокін лишилися в німецькій формі — гауптмана і єфрейтора. З цієї хвилини вони остаточно перетворилися на історика з міністерства пропаганди Адольфа Шеєра і його_ ординарця Ганса Лютке. Свої незримі імена вони поховали разом з парашутами і маскувальними комбінезонами. Мовчки пішли слід у слід за Чомаєм Уянаєвим, якого ще не встигли роздивитися, — Шеєр — з елегантною шкіряною валізою, куди були впаковані нотатники, книги, новенький мундир, фотоапарат і різне побутове причандалля; Лютке, як і належить ординарцеві, — з автоматом на грудях, речовим мішком за плечима і важкеньким чемоданчиком з рацією. Решту поклажі ніс провідник Чомай.

Він ішов нечутно, м'яко ступаючи на кам'янистий грунт, як на пухкий килим, а куті підковами чоботи Шеєра і Лютке ковзали, збивали камінці, ламали сухе гілляччя, що траплялося на шляху, бо Чомай вів їх неходженими, йому одному відомими стежинами. Куди? В темряву, в ніч — тільки так могли б відповісти гауптман та його єфрейтор. Шеєр на ходу глянув на годинник з фосфорним циферблатом. Було сімнадцять хвилин на першу. Розвідники доповідали, що рух німецьких колон починається в сутінках, щоб передислокацію здійснити приховано, під зоряною ковдрою ночі, отже, гірські ущелини проходять десь під ранок, годині о четвертій-п'ятій. Часу ще було доволі.

— Прийшли, — раптом мовив Чомай. — Мій коні. Прошу дорогих кунаків гостювати.

Це була невеличка пастуша хижа, що тулилася боком до скелі, малопомітна навіть ублизу, бо замаскована була всохлим гіллям і кам'яним завалом. Вхід затуляли зшиті баранячі шнури. В абсолютній темряві гостро заіскрилося — Чомай викресав вогонь, і невдовзі під казанком на гаку у видовбаній в скельній стіні ніші весело й тепло палахкотіло багаття.

— Спочинемо, чай пити будемо, — сказав Чомай, дістаючи з місткого шкіряного чороха хліб-задин і бринзу.

Тільки тепер Адольф Шеєр зміг роздивитися його всього — сухого й жилавого, зі старечим сивоусим обличчям, але гінкою юнацькою статурою. Був у чорній баранячій папасі, що своїми китицями сягала його широких рамен, під черкескою — ватяний бешмет, на поясі, поряд з неодмінним хевсурським кинджалом у посріблених піхвах, ще й німецький парабелум.

Повсідалися ближче до багаття на викладених з каменю і трамбованих у шпаринах глиною топчанах, що вгрузли у підлогу роз'єднаним півколом. На ці кам'яні сидіння були скинуті старі баранячі шкури.

— Раніше тут зупинялися мисливці, — неквапом повів оповідь Чомай, пораючись біля казанка. — Тепер — це мій дім. Прийшов фашист, я пішов у гори. Моя гвинтівка стереже стежини. Ніхто не знає про цей кош… Ні, неправду кажу. Мій кунак підполковник Іринін знає. Сказав йому, як прийти до мене…

Він розлив кип'яток у кухлі, змайстровані з консервних бляшанок.

— Я живу тут і дякую героям-нартам.

— Яким нартам? — виказав своє незнання Ганс Лютке.

Чомай зблиснув на нього очима з-під сивих брів.

— Нарти — давні-прадавні предки всіх горян-хевсурів, великі будівничі Кавказьких гір. У давнину, коли Ельбрус ще був тільки маленьким пагорбком, — ось як давно це було! — по наших краях ходило горе з кривдою. Вільно ходило, як суховій в голодному степу. Та жили на цій землі могутні велети нарти. І першими вони звели непрохідні стіни. Грізні, неприступні гори звели вони до неба, загострили скелями, порізали шлях глибокими ущелинами і проваллями. А щоб гори не розмив дощ і не розвіяв на порошини вітер, вкрили їх льодовиками, лісами і луками. Щоб на голові була зима, на плечах — осінь, у ногах — весна. З того часу й стоїть Кавказ, захищаючи горян від лиха. За цей подвиг небесний коваль Курдалагон нагородив героїв не вразливими для блискавок-стріл обладунками. І от ворог знову прийшов — лютий і безжальний. Цієї ночі взято мужнє місто горян — Малгобек.

— Звідки знаєте? — швидко запитав Шеєр.

— Гори все чують, усе знають… Та нічого. Коли осетини в скруті, Калак[45] іде на поміч. І червона Москва прийде до осетинів на бій. Горяни здавна чекали руських, і вустами віщого Лібна[46] проказували: «З холодних улоговин Півночі прийде до горян одне плем'я. Волосся їхнє буде світле, як солома стиглої пшениці, ніс кирпатий, а очі того кольору, яким буває небо сонячного дня… Руські будуть жити з нами на одній землі, наші жінки та їхні жінки почнуть брати одна у одної сита для разом змолоченого хліба. Не кидайте своєї землі, горяни, своїх стрімких рік, не йдіть від руських». Дружбу навіки заповіли нам пророчі слова мудрого Лібна… Та годі! Час іти.

Чомай вихлюпнув залишки чаю з казанка на жарини багаття.

Тепер нетоптані стежини Чомая пролягали по схилах униз, та йти Шеєрові і Лютке було не легше. Незвиклі до кручі і тому неслухняні ноги ковзали по слизькому від вогкого снігу опалому листю, внаслідок чого мимовільно прискорювались непевні й хиткі кроки. А це у пітьмі, на крутосході загрожувало гауптманові та його ординарцеві реальною небезпекою загриміти униз разом із валізою і дорогоцінним чемоданчиком, про який наказано було дбати, як про самих себе. Ходіння в горах — ціла наука, на яку, зрозуміло, часу забракло…

Далі, коли без пригод нарешті приховано дісталися шляху на виході з вузької ущелини, все відбулося так, як передбачав підполковник Іринін, хоч зовсім не так, як малювалося в уяві.

Спочатку Чомай вказав місце зі схованкою для рації — за кілька десятків кроків від примітного скупчення скель, що чорними гостряками впиналися в низьке, схмарніле небо. Лютке одразу шанобливо узяв ошатну валізу пана гауптмана. Потому старий вивів їх ледь не на шлях, у вузький отвір серед нагромаджених брил, де, однак, вільно можна було розміститися вдвох, а колі треба — миттю опинитися на шляху.