Знав також Анзор ще й інше: німцю бути битим! Ось тут, на підступах до Орджонікідзе, на його околицях, звідки вже б'ють німецькі міномети. І це було не теоретичне знання, не ортодоксальна й тупа переконаність, а глибока віра, яка жила в ньому і в інших. Що ламало німця з усією його перевагою в танках і літаках, гарматах і мінометах, власних вояках і приневолених «союзниках»? Найкраще відповів на це Анзорові зворушливий і водночас героїчний документ[52], з яким він познайомився в політуправлінні:

Протокол було нотовано на обгорілому, забрудненому клаптику шпалер, але складено по всій формі — з датою і підписами. До нього додано вже чистий протокол партійних зборів з докладною розповіддю парторга третього батальйону Г. Михеїва про обставини прийому до партії Алтуніна Федора Григоровича.

«… Коли дали наказ відходити, зв'язковий штабу не встиг повідомити нас про це. Ось так ми й лишилися у дзоті вчотирьох: сержант Алтунін, рядові Купріянов, Величко і я.

Місцевість перед дзотом рівнинна, заболочена, а подалік — два глибоких рови. З одного боку, добре це — для їхніх танків перепона. З другого — погано: в ярах непомітно для нас могла накопичуватися піхота.

Так воно й вийшло. Навколо нашого ковпака земля буквально ставала на дибки від мінометних вибухів. А потім через трясовиння полізла піхота… До темряви ми не відходили від амбразур. Лише вночі кілька годин подрімали по черзі.

Тяжко нам довелося тоді! Але найважчим виявився третій день. Бронековпак наш був у суцільному вогняному колі. Били звідусіль — спереду, ззаду і з боків. Ми опинилися в тилу у німців.

Домовилися тоді, що просто так не віддамо свого життя. У всіх хлопців були підстави ненавидіти фашистів. Доволі ми за рік війни надивилися їхніх звірств. А у Вані Величка фашисти матір повісили і сестричку малу розстріляли. Він опісля цього посміхатися розучився… Приготували ми по в'язці протитанкових гранат і вирішили, як тільки випаде слушний момент, вихопитися і кожному брати свій танк.

І тоді сказав мені сержант Алтунін, що прикро йому йти з життя безпартійним. Попрохав він нас з Купріяновим, щоб ми його в партію прийняли.

Коли ледь пригас бій, я відкрив партійні збори.

— Не маємо ми повноважень двома голосами прийняти тебе до партії, — сказав я йому, — але партія вибачить нам це порушення Статуту…

Протокол вів Павло Купріянов. Паперу, звісно, у нас не було, довелося писати на випадково знайденому клапті шпалер…

Так і прийняли ми удвох з Купріяновим нашого сержанта кандидатом до партії, а комсомолець Величко підтримав нас.

Танки до нас через баговиння не пройшли того дня, не пройшли і потім. Ще цілу добу ми боронилися. На п'яту вранці побачили, як наші фашистів женуть, почули рідні голоси… З радощів про все забули, не постереглися. І ось того часу кулею Ваню Величка поклало…»

Секретарював Павло Купріянов, нотуючи недогризком хімічного олівця протокол цих кількахвилинних партійних зборів, а троє інших, зі зброєю напоготові, стояли до нього спиною, біля амбразур, пильнуючи за ворогом і тримаючи кругову оборону. Раз у раз слово забирав автомат або кулемет. І так само, дивлячись на зорану мінами та снарядами землю, парторг Георгій Михеїв привітав нового комуніста, свого товариша по ленінській партії Федора Алтуніна:

— Нехай ми й загинемо! Але навіть мертвий комуніст страшний для ворога. У цьому велич нашої партії. Хай затремтить ворог перед цим комуністичним протоколом, що звеличує нашу партію не фанатизмом, а вірою в справу Леніна.

Їх визволив Двадцять шостий прикордонний полк. Навколо обпеченого вогнем, подзьобаного й обсмаленого вибухами дзоту десятки неприбраних трупів фашистів. З нього вийшли троє червоноармійців, троє комуністів, що обережно несли на руках четвертого — комсомольця, — худі, виснажені, але непереможні[53].

Однак зараз, сидячи в кабінеті підполковника Іриніна й чекаючи початку оперативної наради, Анзор розумів, що нічого цього не розповість, як не розповість і того, з якими труднощами знайшов за умов тяжкого відступу, порушення зв'язку, непевності в напряму пошуку тих двох, щасливо вцілілих бійців, що місяць тому витягли з нейтральної зони тяжко пораненого, непритомного «фашиста Лотара Краузе», — старшину Лаптєва і рядового Онищенка. Не прохопиться з болючим, прикрим спогадом про те, як загинув молодий червоноармієць Сашко Грабар з українського міста Кам'янця-Подільського, де потерпають «під німцем» його мати й сестричка, а батько якого б'є німака близько і водночас за фронтових умов неймовірно далеко — боронить Сталінград. Вони удвох — провідник Сашко Грабар і майор контррозвідки Анзор Тамбуліді — мусили на животі подолати розлогу місцевість, поорану мінометною віспою, де кожна грудка була пристріляна німцями. Вони удвох ризикували життям, бо майорові конче необхідно було дістатися до старшини Лаптєва і рядового Онищенка, а інших шляхів не було. І Сашко загинув, бо повз першим, затуляючи майора, бо куля німецького снайпера, ота куля, що, можливо, призначалася майорові, забрала життя молодого, дужого карпатського легіня. Нічого цього не розповість майор Тамбуліді, нічим не поділиться зараз, бо всі свої спостереження, почуття і враження, усю свою вкладену в справу енергію, розум і винахідливість міг би умістити в два слова — «завдання виконано». А відтак, хоч, ясна річ, доповідатиме дещо ширше, але професійно коротко. Викладе саму суть. Коли ще щось зацікавить — запитають. Він пройшов уздовж благенької нитки вірогідності, що ладна на будь-якому місці урватися, але на кінці якої чаїлася зрада, і тепер чітко мав скоригувати увагу на підозрілі вузлики. Все. Крапка.

Генерала Роговцева, що прибув з Тбілісі до фронтового Орджонікідзе, чекали троє: господар кабінету підполковник Іринін, старший лейтенант зі «Смершу» Нефедьєв і він — майор Тамбуліді.

Генерал з'явився пунктуально — рівно о восьмій, як було домовлено, хоч і змушений був бігти по сходах, аби не запізнитися. Він затримався унизу, біля дошки наказів, вражений лаконічною рішучістю і недвозначною прямотою наказу до всього населення, який він бачив на стінах будинків з вікна машини, та не мав змоги прочитати. Наказ складався лише з трьох промовистих пунктів:

— Сідайте, товариші, сідайте, — зупинив генерал офіцерів, коли ті виструнчилися при його появі, і сів сам за стіл, на місце, завбачливо залишене йому підполковником Іриніним. Нараду почав діловито, не зволікаючи на зайві балачки: — У загальних рисах я зі справою знайомий. Виглядає вона так: Марков переходить кордон — наступного ж дня німці знають його прізвище. Нас про це інформує «Історик». Цей факт, а також деякі інші, близькі за своєю суттю до нього, свідчать про те, що в нашому тилу діє спритний, добре інформований агент ворога, який має можливість збирати і передавати відомості про закид до тилу ворога наших розвідгруп. Не виключено, що діє не одинак, а певна агентурна мережа. Важливість виявлення її в умовах підготовки контрнаступу на позиції першої танкової. армії фон Клейста — першочергова. Мусимо дбати й про безпеку наших товаришів, які ризикують життям у тилу ворога, збираючи необхідну для наступу інформацію. Пропоную порядок: заслухаємо доповіді, по тому обговоримо оперативний план. Інші пропозиції є? Нема? Що ж, Анзоре Олександровичу, вам слово.