— Заходьте!

Іринін кожному на прощання потиснув руку, обійняв за плечі. Дунаєв, Лукомський і Гостієв зникли в літаку. Останнім увійшов інструктор. Зачинив за собою двері. Від літака прибрали трап. Потужно заревіли мотори, і повітряна машина зрушила з місця. Нараз зупинилася. Розчахнулися вузькі дверцята, і з літака залунав схвильований голос інструктора:

— Трап! Хутко давайте трап!

Обслуга кинулася до трапа, Роговцев, Іринін і Тамбуліді — до літака.

— Що скоїлося?

— У Гостієва щось із серцем!

Тамбуліді скочив до літака. Гостієв простягся на підлозі, в очах його застиг непідробний біль, а коли Анзор нахилився до нього, прошепотів, ніби виправдовувався:

— Мені насправді погано, товаришу майор.

— Бачу, кацо… Я зараз! Негайно викличу лікаря.

Він стрибнув, не скориставшись трапом, з літака і доповів:

— Товаришу генерал, негайно потрібен лікар!

— Що?! — гримнув генерал. — Ви зриваєте операцію! Викликайте запасного радиста і лікаря.

Анзор бігцем подався на КП.

— А вам, інструкторе, — гримав і далі генерал, — буде непереливки, якщо виявиться симуляція! І якщо ні — теж! Медогляд слід проводити не на аеродромі! Ви мене зрозуміли?

— Так точно, товаришу генерал! — Інструктор мав просто-таки трагічний вираз обличчя. — Але я в цій справі…

— Мовчати! — ревнув Роговцев на повних генеральських регістрах.

— Слухаюсь!

Санітарна машина прибула швидко. Охорона пропустила її на злітне поле, до літака. З кабіни квапливо вийшла жінка-військлікар зі шпалою в петлиці. Гарна шинель, явно шита на замовлення з тонкого сукна, щільно облягала її зграбну постать і швидше нагадувала модне, військового крою пальто, аніж офіцерську шинель. Зняти петлиці, нашити хутряний комір, і в такій шинелі — хоч у театр. З-під смушкової шапки-ушанки кокетливо випинався змертвілий від водневого перекису чубчик. На ногах — елегантні хромові чобітки з високими, хоч і заширокими каблуками, теж явно приватного походження, бо шиті були не з чорної, а з темно-брунатної шкіри, що трапляється на кріслах і диванах у високого начальства. У руках, затягнутих у світлі лайкові рукавички, тримала єдино стандартне — синю сумку з червоним хрестом на тлі білого кола. Вороніна, Надія Олександрівна. У даному випадку — «надія» надто специфічна…

— Швидше, товаришу військлікар, — поквапив її майор Тамбуліді, — прямо в літак! — І він ґречно допоміг їй піднятися по трапу.

Слідом посунули генерал Роговцев, підполковник Іринін і похнюплений, засмучений «надзвичайною подією» інструктор.

Коли назустріч Вороніній піднялися двоє, з-під комбінезонів яких визирала німецька офіцерська форма, вона було сахнулася, а потім запитально поглянула на генерала Роговцева.

— Не хвилюйтеся — свої, — заспокоїв її генерал. — От з ним погано, — вказав на Гостієва, якого встигли перекласти на вузьку й довгу металеву лаву транспортника.

Вороніна присіла в узголов'ї Гостієва, взяла руку, промацуючи пульс. Він розклепив повіки, і вона раптом впізнала його:

— А, це ви, — мовила трохи розгублено, — старий знайомий… Що ж ви отак, одразу після поранення?..

— Служба, — прошепотів радист.

— Атож, начальство людей не шкодує, — сердито глипнула на генерала, а тоді й проказала до нього: — Пульс переривчастий, необхідно негайно госпіталізувати хворого, а не кидати… з ними, — ненависно хитнула головою в бік офіцерів, одягнених у німецьку форму.

— Ваше слово — закон! — мовив генерал. — Слухаю і підкоряюсь.

— Виліт відкладаємо? — одразу ж запитав підполковник Іринін.

— Чому ж це? — ніби здивувався Роговцев. — Радиста закинемо трохи пізніше. От місце закиду змінимо. Оскільки радиста нема, викинемо їх безпосередньо в район Ставрополя.

— Носилки! — гукнула з літака до санмашини Вороніна.

А в управлінні генерала чекала несподіванка. «У собачий голос», — як спересердя висловлювався в таких випадках Роговцев. Надійшла б ця вістина на кілька годин раніше, можливо, було б непотрібне інсценування з залученням багатьох людей, хворого Гостієва, служб пеленгування і радіоперехоплення і безлічі інших великих і малих заходів.

У шифровці, зокрема, повідомлялося: «… прийомна дочка відомого професора медицини Вороніна Олександра Іраклійовича. Узята з дитячого будинку в п'ятирічному віці. В студентські роки мала зв'язок з Ліханом Дауровим, що входив до шпигунської мережі абверу і був заарештований 1941 року в справі «археолога» майора «Абвер-Аусланду», доктора Бруно Шульце-Хольтауза, що нині перебуває у місті Тавріз як секретар німецького консульства в Ірані. Тоді ж з'ясувалося, що Надія Вороніна є дочкою білогвардійського полковника Стеблєва, в частині якого служив Дауров. Під час евакуації ростовської в'язниці Даурову вдалося втекти…»

— Ну що ж, — сказав Роговцев підполковнику Іриніну, — дещо прояснюється.

— Брати?

— Ні. Операцію зупиняти не будемо. Діятимемо точно за планом. Забагато доклали зусиль, дорогий Василю Тарасовичу, щоб лишитися з порожніми руками. Тепер виявлятимемо всю агентурну сітку…

Вони перейшли в кімнату, де радист підтримував зв'язок з постами.

— Вас викликає «П'ятий», — звернувся до генерала радист.

Роговцев узяв навушники.

— «Перший»! «Перший»! — почув голос Тамбуліді.

— «Перший» слухає…

— Я — «П'ятий».

— Чую вас, «П'ятий», доповідайте!

— «П'ятий» доповідає: о другій тридцять залишила чергування. Пішла до міста. Біля свого дому сховалася в тіні, звідти вела спостереження за вулицею. Тривалість — двадцять хвилин. О третій тридцять у зазначеному кварталі запрацювала рація. Шифровку перехоплено. «П'ятий» закінчив.

— Я — «Перший». Слухайте мене, «П'ятий»: негайно накажіть групі захоплення — діяти! «Перший» закінчив.

— «П'ятий» наказ прийняв!

Ніч була — хоч в око стрель: на небі, щільно огорнутому вологими пасмами хмар, — ані зіроньки, у місті, виметеному комендантською годиною, яке затамувало подих у тривожному чеканні, — ані вогника. Холодний, пронизливий вітер поривчасто влітав на порожні вулиці з Тереку і з виттям продував їх зимними протягами.

Замасковані бійці, що звідусіль заблокували двоповерхову садибу, в якій з часу взяття німцями Ростова-на-Дону самотньо жила Вороніна, мерзли, боячись і порухом виявити свою присутність. Будинок належав відомому у місті подружжю лікарів Адаєвих. Бездітні, вони на початку війни, вирушаючи по мобілізації на фронт, завітали до старого приятеля професора Вороніна. Не застали в живих — старого хірурга настільки вразила історія, в яку потрапила його прийомна дочка, що його й так вже підупаде серце не витримало. Діагноз — інфаркт — з медичного боку розповів лікарям Адаєвим багато, з життєвого — нічого. Вони поспівчували його «осиротілій» дочці і лишили їй ключ від своєї затишної садиби в Орджонікідзе. «Коли що, Надійко, будьте, як дома: будьте дочкою нашою», — і так далі, як кажуть добрі, щирі люди, співчуваючи не на слові, а на ділі іншій людині в скруті. Так майбутній військлікар Вороніна опинилася сама одна в порівняно великому, ізольованому будинку з садом, що на той час було рідкісним явищем у перенаселеному біженцями місті. А її не чіпали — з вдячної поваги до чудових лікарів Адаєвих. Навпаки — запропонували роботу у військовому госпіталі.

Житлові покої — чотири великі кімнати — містилися на другому поверсі. Дві з них, що виходили вікнами на вулицю, зайняла Вороніна, влаштувавши собі затишок з вітальні та спальні. Перший поверх містив побутові приміщення: ліворуч — гараж, тепер порожній, бо лікарська «емка» нині теж десь місила фронтові путівці, праворуч — господарська кладова, посередині — льох, залізобетонний дах якого нині перетворив його на бомбосховище, і то — надійне. Весь будинок на рівні другого поверху оточувала простора, вкрита виноградним плетивом веранда. З двох боків її йшли долу дерев'яні сходи.

Майор Тамбуліді підкликав до себе старшого лейтенанта Вікулова та лейтенантів Суровецького і Мамедова.

— Є наказ негайно брати! Тихо, без шуму всіх, хто виявиться в домі. Ясно?