— Я вірю в успіх, пане оберштурмбанфюрер! — клацнув закаблуками Шеєр. — Кажу це вам як затятий і переконаний егоїст. Ваш успіх — це успіх моєї книги!

— А ти підлабузник, Адольфе! Однак приємний, бо не криєш свого здорового ставлення до справи. Я тебе познайомлю, поки що йде слідство у справі Михальського, з убивством, до кінця з'ясованим. — Підняв палець і додав багатозначно: — У ньому використано навіть таємного агента СД! Кличку вона мала Есмеральда…

— Мала?..

— Так, її страчено… Чудовий сюжет? Наш слідчий Кеслер стріляв їй у потилицю. Ну, ти цю-жанрову картинку сам розпишеш…

— Але кого вбили?

— Ах, так! Ти ж не знаєш… Вбили заступника коменданта, обер-лейтенанта Фрідріха-Вільгельма Мюллера. До речі, знайдено його щоденник ще тих часів, коли він був лише лейтенантом і слугував у каральному загоні. Якщо. знадобиться для книги, вважай щоденник покійного Мюллера своєю власністю.

— Ну й спадок…

— Вірьовка повішеного рятує від зашморга. То береш щоденник Мюллера?

— Треба спочатку глянути — я не покупець кота у мішку, — всміхнувся Шеєр, беручи досить товстий зошит з ладною обкладинкою із гаптованої штучної шкіри. На першій сторінці красувався каліграфічний напис «Щоденник лейтенанта Ф. Мюллера. ГФП[55]. 1942 рік». — Нумо погортаємо. — Він розгорнув щоденник навмання й почав голосно читати: — «9 березня. Мені привидівся моторошний сон, і я прокинувся о третій ночі. Причиною сновидіння були 30 підлітків-шпигунів, котрих я уколошкав напередодні. І як геройськи вміє вмирати ця більшовицька молодь! Що це таке? Любов до Вітчизни, до комунізму, що пройняла їхню плоть і кров?»

— Фанатики! — зневажливо зазначив Хейніш. — Просто тупі фанатики, байдужі навіть до смерті! Тваринна відсутність уяви.

«Мюллер… Який же це Мюллер? — нуртував Шеєра один давній спогад, що й досі непокоїв його своєю невідомістю. — Чи не той, що йшов по моїх п'ятах у Новоазовську?»

Він тоді чекав групу розвідників з Великої землі, які взимку 1941 року мали перейти невеличкими групами по скрижанілому Азовському морю на територію Новоазовського району. Він їх чекав, але не прийшов жоден. Потім поширилася чутка, нібито румунська берегова охорона затримала якихось молодих людей і передала їх німцеві Мюллеру — співробітникові таємної польової поліції. Так ось чому вони не прийшли… Ну що ж! Катюзі дісталося по заслузі…

— «Деякі з них, — читав далі Шеєр, — особливо дівчата, незважаючи на катування, не зронили й сльозинки, не рюмсали і під час розстрілу. Це ж доблесть! Вони роздяглися догола, як їм було наказано (одяг слід продати цілим!), лягли на живіт і одержали по кулі в потилицю. Один парубійко вимагав навіть кулю в серце…» Беру! — сказав Шеєр. — Судячи лише з цього уривка, щоденник Мюллера — документ вражаючої сили! Пересічна людина не спромоглася б описувати отаке спокійно.

— Як бачиш, Мюллерові теж дошкуляли нічні кошмари, — квасно мовив Хейніш. — Тому, мабуть, і пив, наливаючись, як не в себе. Та хто, про це знав? Ось і допився, що його спостигла куля радянського розвідника.

— Що, знову Михальський? — зробив круглі очі Шеєр.

— Та ні, гауптман Лотар Краузе, він же радянський розвідник Олексій Марков… Але, Адольфе, ти про все дізнаєшся зі справи! Та й час мій вичерпався… Сподіваюсь, Адольфе, ти не забув про сьогоденну скромну вечірку і про сюрприз, який на тебе чекає?

Коли гауптман Шеєр повернувся від Хейніша додому, надворі вже стемніло. Однак тут, на Північному Кавказі, темрява не була ознакою часу: сонце ховалося за гори, і майже одразу спалахували зірки. Сутінки тривали недовго — рівно стільки, скільки світилися перламутром льодовики. Отож, не позираючи на годинник, Шеєр неквапно почав наводити зовнішній марафет, готуючись до вечірки на честь пана оберштурмбанфюрера Хейніша. Виходячи з усього, збереться прецікава компанійка, паноптикум есесівсько-абверівської еліти…

Та ось він помітив зсунутий з місця у комоді несесер з причандаллям для гоління і порушену кольорову гаму у випрасуваних і акуратно складених стовпчиком носовичках. Він уклав їх у семиколірній послідовності веселки, щоб легше було запам'ятати, і от маєш — жовтий і зелений кольори помінялися місцями. Це було явно «неприродне» явище, про що міг би засвідчити перший-ліпший фізик і навіть школяр, якщо «він не вчиться на двійки. Проте «надприродна» ситуація була не з жартівливих.

— Гансе! — гукнув Шеєр. — Ти у кімнаті прибирав?

— Коли ж це, пане гауптман? — відповів цілком слушним запитанням Лютке.

«Обшук… Нишпорили у мою відсутність… Хто? Абвер чи СД? Про який сюрприз торохтів Хейніш? Ще один пістолет — до кишені…»

Виголившись до порожевіння і розтерши обличчя одеколоном, щоб шкіра цупко взялася стягнутими й чіткими формами, Шеєр, помолоділий і свіжий, вийшов до машини. Лютке завбачливо вже встиг прогріти мотор.

— Куди, пане гауптман?

— У казино, Гансе!

Дорогою машину кілька разів зупиняли, перевіряючи документи. Що ближче до казино, то все більше густішали патрулі комендатури і жандармерії.

— Хейніш посилив охорону, — відзначив Шеєр.

— Служба безпеки дбає про власну безпеку, — Лютке весело посміхнувся. — Бояться, гади, власних збіговиськ — не раз у повітря злітали.

— Зайві розмови, Гансе! Окрім того, чи не зарано ти забув, що ти — заїка? Не послабляйся, навіть коли зі мною наодинці.

— Слухаюсь, гep гауптман!

Він хвацько зупинив машину біля входу до казино, дисципліновано вискочив, спритно відчинив гауптманові дверцята, службово виструнчився.

І все-таки Шеєр запізнився. Із зали лунали акордеон і по-дитячому писклявий альт співачки, яка безголосно лопотіла про насолоду кохати вояка фюрера. «Айн фюрер» — «айн зольдат» — «айн нахт…»[56] Адольф Шеєр, аби не привертати зайвої уваги, прослизнув уздовж стіни попід декоративними пальмами, що своїми товстими волохатими стовбуринами загрузли в громіздких дерев'яних діжах. Багато хто з присутніх вже встигли підгуляти. На естраді під пісенькову мелодію манірно вигиналися напівголі дівки, яких жадібно роздивлялися напівп'яні гультяї. Співачка, фарбована, як манекен, солоденько хилилася до героя вечірки — самого Хейніша, що красувався в нових срібних погонах оберштурмбанфюрера на чудово пошитому воронячого кольору мундирі шефа місцевого СД.

«Буде дикий шальварок. Неодмінно. Співачка законтрактована Хейнішем, танцюристок на всіх не стане. Залицяльники пересваряться. Без бійки вечірка не минеться… Це точно!»

Чиясь рука лягла на його плече. Шеєр озирнувся. Це був Віллі Майєр, дивно блідий — чи від надміру випитого, чи від стримуваного внутрішнього шаленства — аж всі веснянки виразно стемніли на його обличчі. А втім, на підпилого унтерштурмфюрер не скидався.

— Ходімо, пане гауптман, — запросив він тихо. — Я проведу до вашого місця.

— Мені необхідно засвідчити своє шанування панові оберштурмбанфюрерові.

— Чи варто йому зараз заважати? — Майєр скинув погляд на Хейніша, що схопився з-за столу, зігнувся навпіл і хтиво вп'явся губами в апетитну, оголену руку співачки. — Хіба не бачите, пан Хейніш дуже зайнятий — закусує щойно спожиту пісеньку.

— А ви дотепна людина, Віллі!

— Прикрий недолік, з яким маю клопоти…

— Чому?

— Дотепи далеко не всі розуміють, хоч кожен вважає себе неперевершеним жартівником.

— А ви якої думки про себе?

— Кепської.

— Чого б це? Жарт — це весела, товариська вдача.

— Авжеж, здебільшого так, якщо жарт не породжено сумним підґрунтям.

— Звідки цей мінор, Віллі?

— Просто кепський настрій… Я подбав про окремий столик для вас обох і навіть про квіти… Фрейлейн Бергер чекає вас, гер гауптман.

— О, Віллі! — розгублено мовив Шеєр, вражений цим несподіваним — і лірично-сумним визнанням — дбайливим і лагідно-уважним. — Я навіть гадки не мав…

— Не треба, Адольфе, — зупинив його справді зараз недоречну мову Майєр. — Усе гаразд! Я навіть радію, що фрейлейн невдовзі покине це небезпечне пекло. У Берліні їй буде краще… Сподіваюся, у вас серйозні наміри?