І до Кості:

— Впізнав нарешті?

— Впізнав, товаришу генерал-майор.

— Ти сідай, — запросив Роговцев. — От не знаю, коли їж востаннє батька бачив? Чого не знаю, того не знаю.

Калина примостився край столу. Зауважив дві папки — одну зі стандартною назвою «Особиста справа» і написом від руки «Калини Костянтина Васильовича», другу з криптонімом «Історик».

— Тридцять шостого року, — відповів.

— Так, саме тоді ми з ним поїхали до Іспанії. А востаннє я бачив його сорокового року, інтернованого французами в Алжірі як підданого «третього рейху».

Калина розумів, що Роговцев дає змогу йому оговтатись, призвичаїтись і навіть своїм побіжним спогадом довів, що це саме так, бо з Алжіру комуніст, боєць тельманівського батальйону Хартлінг не повернувся.

— А як мати?

— Не знаю. Поїхала влітку сорок першого на Вінниччину до сестри на село відпочивати. Там зараз німці…

— Невесело… А сам як? Поранення дошкуляє?

— Та вже зовсім здоровий!

— Ну, ще не зовсім, обличчя бліде… Палицю свою, мабуть, в приймальні залишив?

— Блідий, бо мало буваю на повітрі. На палицю спираюсь, бо мало рухаюсь. А втім — вистругав для розваги. Усі боки в госпіталі відлежав.

Калина усвідомлював, що потрапив до Роговцева далеко не випадково, як не випадково на столі генерал-майора опинилися дві папки — його «особиста» та інша, поки що таємнича, з нічого не промовляючим криптонімом «Історик». Хоча, коли подумати… Адже він, Калина, закінчив історичний факультет Московського університету і останнього мирного року, його квітучої весни, захистив кандидатську дисертацію.

Роговцев мовби прочитав його думки, поклав свою важкеньку долоню на папку з криптонімом і, ніби сам дивуючись несподіваному збігу обставин, мало не врочисто проголосив:

— Виникла ситуація — вкрай потрібна наша людина, щоб і молода була, і в історії тямила, і на певного німака була схожа. Робота у таких випадках просто-таки шалена! Нарешті кладуть мені на стіл особисту справу. «Є! — кажуть. — Кращого не знайти!» Це, значить, тебе, Костю, так високо атестують… А я ще й не відаю, про кого йдеться. Розгортаю справу, дивлюся на фото і — криком: «Так це ж він!» А хлопці аж злякалися, що їхня праця пішла намарно: генерал, бачите, упізнав — значить… «Хто ж він?» — питають тремтячими голосами. Я їм і втовкмачую: «Син комінтернівця Хартлінга, мого бойового товариша!» Ну, тут на обличчях хлопців — натуральне Першотравневе свято…

— І справді схожий? — теж здивувався Калина.

— Ясно, не дві краплі води, але схожість велика. У вас однаковий північноєвропейський тип обличчя. На вулиці вас цілком можна переплутати. А втім, сам поглянь, що в цій папці, — і генерал посунув її до Калини. — Навіть військові звання у вас збігаються, — пожартував Роговцев, — він — німецький гауптман, ти — радянський капітан.

Передусім — фото. Дійсно, не дві краплі, та все ж, якщо з погордою задерти носа і набрати молодцювато-бундючного виразу, у сутінках не відрізниш. «У сутінках, а роздивлятимуться вдень…» Фах — історик, вихованець Берлінського університету. Прізвище — Шеєр.

А генерал, дивлячись на сина, думав про батька, про того Хартлінга, робітника-металіста з Гамбурга, що першого ж року громадянської війни зі зброєю в руках став на захист пролетарської революції в Росії, по війні побрався з чорнобривою, ясноокою дівчиною Василиною. Батькова доля була мінлива, і синові дали прізвище матері — Калина. Костику не минуло й року, коли подружжя виїхало до Німеччини як «біженці з більшовицького полону», фактично — на партійну роботу в робітничому середовищі. Він був вірним сином робітничого класу Німеччини, надійним і випробуваним функціонером самого Тедді — незламного Ернста Тельмана. Тедді й послав 1930 року Хартлінга знову до Країни Рад, на партійне навчання. Повернутися до Німеччини не довелося — до влади прийшли фашисти. Перший фронт боротьби з коричневою чумою проліг по спаленій пекучим сонцем землі Іспанії, і німецький комуніст Хартлінг грудьми захищав Республіку на окопній передовій.

Якось на мадрідській вулиці, коли Республіку здушили ворог і зрада, коли останні батальйони, відстрілюючись, вирушали на схід — до кордонів Франції, біля Роговцева з виском гальм зупинилася машина. За кермом сидів Хартлінг. «Брате, — сказав він, — за мною женуться… Візьми пакет, у ньому документи про злочини німецьких та італійських фашистів… Передай керівництву Комінтерну… І ще — Костя! Не покинь його, коли що, будь йому батьком… Прощавай, брате!» І машина рвонула в дим палаючої вулиці. А в Москві на Хартлінга-батька досі чекає орден бойового Червоного Прапора.

І зараз генерал усім єством своїм відчув, як важко бути батьком сина побратима, можливо, загиблого, сина, якого він сам спорядить на смертельну небезпеку в тил ворога. Чи не почує він голос, хай навіть у тривожному сні, що розкрає його серце: «Я просив тебе, брате, зберегти сина, а ти не зберіг…» А хіба його власний син, червоноармієць Антон Роговцев, не поліг з в'язкою гранат під танком на Волоколамському шосе, під Москвою? Та це лише для холодного розуму логічне обгрунтування, для людського серця — не виправдання, звичайно, не заспокоєння…

— Костю, скільки тобі було, коли ви повернулися до Радянського Союзу? — відкинув геть зайві і, сам відчув, порожні думки генерал.

— Дванадцять.

— Дванадцять літ ти жив серед німців, розмовляв їхньою мовою…

— Так, безумовно, з тією лише різницею, що мені більше, ніж іншим, довелося напосідати й на російську.

— Сорокового року ти був як науковець в Німеччині. Добре знаєш Берлін?

— Гадаю, непогано. Все-таки рік стажування в рухливому студентському колі. — І по хвильці вагання Калина наважився запитати: — Невже — Берлін?

— Е ні, Костю, навпаки — із Берліна…

— Розумію, — замислено мовив Калина. — Та чи зумію? Я ж військовий стільки, скільки йде війна…

— Ти розвідник, Костю, а потім: знання історії, природне володіння німецькою мовою — це твої плюси. А досвід роботи серед ворогів у близькому тилу? Знаю: тобі вже доводилося одягати форму німецького офіцера…

Генерал знав, що Калина знаходився з оперативно-чекістською групою в тилу німецько-фашистських військ, де провадив розвідувально-підривну діяльність проти ворога, поки німецька контррозвідка не напала на його слід і не почала переслідувати групу. Нависла загроза знешкодження групи. Вихід був один — перехід лінії фронту. Під час бою, який зав'язався між радянськими військами, що забезпечували перехід групи, і німцями, Калина був поранений. Але все це позаду, зараз генерал готував Калину для виконання нового завдання.

— До речі, — вів далі генерал, — Шеєр, по суті, також цивільна людина, військову форму одягнув лише два місяці тому. Звання гауптман — чисто символічне, відповідно до його становища, воно має виключно допоміжну функцію — вільно і нарівні почувати себе у колі військових. Тому воно не завелике, але й не мале. Можна сказати — виважене. Збагнув? Шеєрові не обов'язкове знання вояцько-академічних тонкощів, його, скажімо, цивільність у поводженні — виправдана, отже, про якісь особливі вимоги до нього згідно з статутами не може бути й мови. Інша справа — знання фахові, наукові. Та якраз вони у тебе є.

— І все ж необхідна підготовка…

— Безумовно. І вона буде. Тепер перейдемо до справи конкретно. На Шеєра партизани натрапили випадково три доби тому — полювали на штабістів. Тієї ж ночі пощастило перекинути його до нас. Сьогодні зранку вже розповідає.

— Швидко, — скептично примружився Калина. — І що, правду каже?

— Що можливо, негайно звіряємо. Складається враження, що каже, як є.

— Усю правду? — недовірливо перепитав Костя.

— Здається, не криє нічого. Але ти сам від завтра з ним розмовлятимеш, то й переконаєшся.

— Припустімо — каже правду, саму правду і нічого іншого, окрім правди. Але як ви цього досягли за такий короткий термін? Усе-таки птаха зловили неабиякого.

— Ти ось про що! — розсміявся генерал. — Усе психологічні вигадки твого сьогоднішнього опікуна майора Тамбуліді. Він того Шеєра дві доби возив по масових мітингах до Орджонікідзе і Грозного, Малгобека і Беслана, довіз аж до Кизляра. Шеєр — типовий вихованець інтелектуальної фашистської муштри, але, на щастя, виявився людиною об'єктивною, мислячою, зі своєю головою на плечах. Він збагнув, що війна для нього скінчилася раз і назавжди, а кінець «тисячолітнього» рейху — справа «історично мінімального часу». Це його слова. Річ у тім, Костику, що в Берліні він бачив показний, а тому нещирий фанатизм, у нас він зазирнув в очі і душу радянських людей, що йдуть боронити Вітчизну, побачив масове патріотичне піднесення і свідому самопожертву. Найбільше його вразила вперта облога військкоматів підлітками, яким ще не вийшов рік іти до армії… Одне слово, почав розповідати! «Гітлер капут…»