Останні слова Кара-Мустафа сказав з почуттям. Одначе відповідь Златки була холодна.

— Дякую. Сподіваюсь, до цього не дійде.

Кара-Мустафа довго й пильно подивився на неї, а потім, не прощаючись, поволі вийшов з кімнати.

Якийсь час Златка мовчки стояла в напруженні, ніби ждучи, що великий візир повернеться. Та він не повернувся. Його кроки, відлунюючись під високим склепінням, затихали вдалині. І, коли зовсім затихли. Златка враз зів'яла, плечі її опустилися, з грудей вирвався стогін, а з очей бризнули сльози. Вона простягла перед собою тонкі білі руки, зойкнула:

— Арсене! Арсенчику! Любий мій! Пропала ж я навіки! І, забившись у глухому риданні, впала на покриту м'яким барвистим килимом тахту.

В Ейюб яничарський загін Сафар-бея, як знову став називатися Ненко, прибув опівдні і зупинився на господарчому дворі. Залишивши біля возів з військовим спорядженням, казною гетьмана та самим гетьманом невелику варту, голодні яничари кинулись до кухні, щоб чим-небудь поживитись.

Сафар-бей і Арсен, струсивши з себе дорожну пилюку і вмившись прохолодною водою з колодязя, попростували до палацу великого візира.

Арсен не певен був, чи варто йому з'являтися перед очі Кара-Мустафи, але Сафар-бей наполіг.

— Треба узаконити твоє перебування в моєму загоні. І найкраще буде, коли це зробить сам Кара-Мустафа.

— А якщо він не здогадається зробити це?

— Ну й що! Уже одне те, що ти був на прийомі у великого візира, піднесе тебе в очах яничарів і візирського почту так високо, що нікому й на думку не спаде коли-небудь запитати, хто ти й звідки.

— А якщо він упізнає мене і пригадає, що то я під Чигирином читав йому Сірків лист?

— То було так давно, — заперечив Сафар-бей. — Невже ти гадаєш, що він пам'ятає якогось там козака-уруса? Перед ним кожного дня проходять десятки, якщо не сотні, нових облич… Він швидше пригадає нашу з ним зустріч у Кам'янці. А це буде тільки на краще.

— Може, й так, — погодився Арсен, тяжко зітхнувши. — Не думай, що я боюся… Просто не хотілося б зараз потрапити в халепу, бо серце моє чує, що Златка наша десь тут… Зовсім близько… І тепер, коли ми добралися сюди, щоб визволити її, було б украй необачно припуститися помилки.

— Я згоден з тобою. Будемо сподіватися на краще. Про одне хочу застерегти тебе…

— Про що?

— Забудь, що мене звати Ненком! Навіть наодинці зі мною називай Сафар-беєм. Бо ця помилка може бути для нас фатальною. Арсен усміхнувся невесело.

— Зрозумів, Сафар-бею. І не забуватиму.

— От і добре. А тепер — ходімо!

Вони відчинили важкі фарбовані двері і зайшли у просторий передпокій палацу, їм назустріч поспішив огрядний високий капуджі-ага охоронного яничарського загону. Уважно вислухавши Сафар-бея і наказавши зачекати, зник за дверима. А через якийсь час з'явився і повів за собою.

Кара-Мустафа сидів у великій розкішно обставленій кімнаті біля столика на вигнутих золочених ніжках і щось писав. Закінчивши, присипав написане піском і тільки тоді підвів голову.

— Підійдіть ближче! — Голос його прозвучав холодно, різко. — А ти, капуджі-ага, вийди!

Той безшумно зник за дверима, а Сафар-бей з Арсеном ступили кілька кроків наперед і низько вклонилися.

— Ви прибули з Каменіче? — спитав Кара-Мустафа.

— Ні, великий візире, славний охоронцю падишахового трону, ми прибули з Немирова, — відповів Сафар-бей.

— Гетьмана Іхмельніскі привезли?

— Так, великий візире.

— А… — Кара-Мустафа зробив паузу, ніби роздумував — висловлювати свою думку чи ні.

Здогадливий Сафар-бей вклонився.

— Гетьманську казну привезли також, великий візире, — сказав він тихо, але виразно, і на його закам'янілому обличчі не промайнуло жодного почуття.

Кара-Мустафа задоволене кивнув головою.

— Це добре! — І, пильно приглядаючись, додав:- Мені здається, я вже десь бачив вас обох… Особливо тебе, чорбаджі, — вказав він на Арсена. — От тільки не пригадую де…

— В Каменіче, великий візире, — вклонився Арсен. — Це було у паші Галіля… Ми тоді привезли з Немирова звістку про те, що гетьман Іхмельніскі послав свого родича, полковника Яненченка, до Ляхистану…

— А-а, пригадую…

Кара-Мустафа злегка прикрив повіками очі. Він і справді враз пригадав цих молодих чорбаджіїв, розмова з якими наштовхнула його на думку усунути Юрія Хмельницького і заволодіти його багатством.

— Я радий бачити вас. — На обличчі великого візира з'явився легкий усміх.

Чорбаджії знову вклонилися. А Сафар-бей запитав:

— Що накажете робити з гетьманом і його казною, великий візире? Чи не хочете самі глянути?

Кара-Мустафа підвівся, підійшов до чорбаджіїв.

— Як тебе звати?

— Сафар-бей, ефенді.

— А тебе? — повернувся до Арсена.

— Асен-ага.

— Я задоволений вами, — сказав Кара-Мустафа. — Чи не хотіли б ви служити у мене? Такі розумні й сміливі воїни мені потрібнії Ось ти, — він показав на Сафар-бея, — був би моїм чауш-пашою, а ти, Асен-ага, — чаушем…

Сафар-бей і Арсен переглянулись і разом відповіли:

— Ми раді служити вам, великий візире!

— Гаразд. Про вас потурбуються… А тепер ходімо до обозу! — І перший рушив до дверей.

Ідучи позад великого візира, друзі ще раз мовчки переглянулись. Сафар-бей підморгнув: мовляв, усе йде добре!

Поминувши анфіладу кімнат, де біля кожних дверей стояло по двоє мовчазних, суворих охоронців, спустилися вниз, до передпокою, і вийшли надвір. Позаду поспішав капуджі-ага.

Великий візир у своєму білому довгому одязі йшов плавно й легко і скидався на гордого лебедя, що пливе по спокійній поверхні ставка.

Раптом почувся брязкіт розбитого скла. А вслід за ним пролунав розпачливо-болісний дівочий голос.

— А-а-а!..

Кара-Мустафа здригнувся і зупинився.

Зупинилися і чорбаджії.

Арсен зблід і повернувся до вежі, що височіла на розі гарему. Там, притулившись обличчям до грат, визирала з розбитого вікна Златка. Вона трималася за товстий залізний прут і не помічала, як з порізаної руки тонким струмочком стікає вниз, до ліктя, яскраво-червона кров.

— Кизляр-ага! Джаліль! Я накажу вирвати тобі язика, мерзенний шакале! — гарикнув Кара-Мустафа. — Чому не слідкуєш за дівчиною? Що робить Фатіма, та стара відьма?

З-за пліч Златки виглянуло жовте перелякане обличчя євнуха. Він намагався відірвати руки дівчини від грат. Йому допомагала стара Фатіма. Але Златка трималася міцно, не звертаючи уваги на те, що кров уже зачервонила їй плечі й груди.

— Ми зараз все владнаємо, найясніший мій ефенді, — бурмотів кизляр-ага. — Зараз допоможемо їй… Аби тільки вона не пручалася… О аллах!

Тим часом Златка не зводила погляду з Арсена. В ньому були і мольба, і прохання про порятунок, і безмежна любов. Але жодне слово, яке б могло розкрити перед великим візиром її стосунки з двома молодими чорбаджіями, не злетіло з її вуст. Вона не втратила самовладання.

Врешті Джалілю і Фатімі вдалося відірвати Златчині руки від грат і відтягти дівчину од вікна. З кімнати долинали приказування й охкання Фатіми.

Арсен зціпив зуби, щоб не крикнути. Все його тіло тремтіло від раптового збудження. Але козак розумів, що досить одного необережного слова чи руху, щоб накликати на себе підозру великого візира і все загубити. До того ж Сафар-бей міцно, мов обценьками, стиснув його руку вище ліктя, попереджаючи, щоб мовчав.

Кара-Мустафа постояв мовчки перед розбитим вікном, заглиблений у свої думки, а потім, як здалося Арсенові, легенько зітхнув і поволі рушив по доріжці, усипаній перемитим морським піском. Про дівчину не обізвався жодним словом.

На господарському дворі зразу ж підійшов до воза, де під наглядом яничарів сидів у тіні Юрій Хмельницький.

Колишній гетьман мав стомлений вигляд. Змарнілий, запилений, у стоптаних за далеку дорогу чоботях і вигорілому на сонці жупані, він байдуже, понуро втупив погляд у землю і, здавалося, нічого навколо не помічав — ні розкішних садів, густих, тінистих, вже зачеплених осінньою позолотою, ні такого ж розкішного палацу, ні добротних стаєнь та комор, ні людей, що вешталися на подвір'ї.